На основі відбутого III Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ), який тривав від 23 до 26 листопада 1978 р. в Нью Йорку можна порушити низку різних проблем, що торкаються нашого зорганізованого громадського життя й на основі їх зробити більше чи менше позитивні висновки й заключення. Деякі з них можна було передбачити. Звичайно для цього потрібно дбайливої й точної аналізи, щоби у всій ширині й глибині виявити позитивні й негативні моменти. Без сумніву така аналіза не тільки потрібна, але й конечна. Очевидно цього питання не можна розв’язувати чи вирішувати короткими пресовими замітками, чи дискусійними виступами на втерту і заяложену тему «тіні й світла СКВУ» та й ще до цього людьми, які часто взагалі вже згубили критичний змисл і неспроможні побачити, що є більше чи менше суттєве. Ідеться про спокійний і річевий підхід, щоби не впадати в надмірні захоплення, чи безпідставні недоліки, щоби в цьому випадку, як і подібних виключити всяку скрайність, бо будьяка скрайність в одну чи другу сторону не дає справжньої перспективи. До речі такі скрайності були дуже разючими під час нарад СКВУ. Звичайно не треба тут шукати золотої середини, бо, як її не було то і не потрібно її шукати, але зробити зіставлення фактів такими, як вони були.
Звичайно тут не збираємось робити такої аналізи, бо це не належить до тематики нашого журнала. Дехто може слушно запитати, чому журнал взагалі займається цією проблематикою. Зовсім просто Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «3а єднісь Церкви й народу» (УПСО) стало дійсним членом Світового Конґресу Вільних Українців, а крім цього на форумі СКВУ беруть участь представники і ієрархи Українських Церков. Отже в якійсь мірі є порушувані й церковні питання на які варто мати вплив щоби нічого не діялось для нас без нас. Ідеться, щоби мирянський рух був належно заступлений і мав свій голос. Крім цього немає найменшого сумніву, що вся українська зорганізована громада повинна дбати, щоби наша найвища надбудова стояла на висоті своїх завдань. Вона повинна бути виявом нашої сили громадського й церковно-релігійного життя. Власне ці мотиви підказували зорганізованому мирянському рухові Помісної УКЦеркви стати дійсним членом СКВУ й піддержати всі корисні й позитивні пляни для добра нашої громади у вільному світі, а посередньо для українського народу.
Треба зразу підкреслити, що III Конгрес СКВУ безперечно був певною замітною подією в нашому громадському житті. Звичайно він знайшов відгук й поза залізною занавісою. Про це писала українська радянська преса. Органи КДБ навіть випустили в цій справі окрему брошурку під назвою: «Конгрес невільних» в якій написано всякого блюзнірства. В ній підкреслювано і цитовано, як еміграція свариться, чи справді це сварка? Правда вони бідолашні забули, що це тільки в тоталітарних режимах яким є більшовицька тюрма народів немає іншої думки, немає іншого погляду на одну і ту саму проблему. Це що еміграція сперечається, висловлюють кожний свою думку є тільки вияв свободи слова не на папері, як у більшовицькій конституції, але справжньої, що є рівночасно виявом демократії і в тому є сила української еміграції. Правда вона «свариться», але таки знаходить свій спільний знаменник, навіть в такому компромісі, що на цю каденцію вибрано дві голови. Хоч як цей факт може бути кумедний, але в даній ситуації, виявляється, він був найкращий, бо ж таким його приняли учасники Конґресу. При цьому слід згадати, що III Конгрес СКВУ удостоївся своєрідного «привіту» від відомого українського поета Івана Драча під назвою: «Білий кінь «визволителів», який був надрукований в газеті «Радянська Україна» за 29 листопада 1978 р. Не збираюсь тут цитувати цієї графоманії Драча. Жалко, що так надійний, й талановитий поет Іван Драч мусів стати графоманом тільки за те, щоби знову одержати «путьовку» закордон. Важко сьогодні будького переконати, що Ів. Драч був примушений написати таку графоманію. Це нічого більше, як вияв його рабської вдачі. Але якщо брати до уваги німецьку пословицю: позитивні, чи негативні відгуки в пресі, важне є що вони появляються. Це з одної сторони дає інформацію для українського народу, який вміє більшовицьку інформацію читати-відділювати здорове зерно від полови, а з другої це є ознакою, що наша надбудова має своє значення. Ці моменти не підкреслюю для самозахоплення, але стверджую як факт, який має своє значення і його все треба враховувати у нашій громадській праці. Умисно наголосив ці моменти, бо вважаю, що вони, є сутніми і не можна було їх промовчати.
Звичайно в цій статті не збираюсь подавати хронологічного перебігу, бо це вже зробила поточна щоденна преса, а радше зупинюсь над деякими більш маркантними проблемами. Безперечно в першу чергу слід згадати і підкреслити поважну участь делегатів в Конгресі 459, не згадуючи великої кількости гостей яка на протязі чотирьох днів мінялась. Важливим в цьому є те, що були заступлені всі місця українського поселення у вільному світі. Всі ці делегати їхали на III Конгрес СКВУ з певною настановою, сповнити важливе завдання, яке має йти на користь української громади й допомогу українського народу і конкретно допомогу нашим ув’язненим братам на засланні.
Важним було також, що на форумі конґресу були наші члени опору руху Леонід Плющ, генерал Петро Григоренко і Надія Світлична, остання ще привезла запах української землі, прохання подруг і друзів з якими їй приходилось сидіти. Вона сказала — вони, наші в’язні не вимагають від братів з-за океану багато тільки пам’яті про них, листа, листівку і це вже буде для них багато, це буде найбільша поміч — надія, радість, що про них не забули. Очевидно на тлі такого підходу, чи навіть в іншому звучанні, яке не обов’язково мусить всім подобатись, щоби не висловитись гостріше, грубо звучало, коли якийсь пан, ще кажуть з титулом доктора запитав — чи ви за самостійну і соборну Україну? Це тільки епізод, але він маркантний й багато мовний.
Постає питання, чи така була настанова організаторів III Конгресу як делегатів. Тут можна б заризикувати і поставити твердження, нажаль не у всьому, може словесно так, але фактично були інші моменти. Незалежно від всього можна прийти до одного незаперечного заключення, а саме, що існує здорова основа на якій можна розвинути широку працю і зробити дуже багато. Це надзвичайно важливий момент який повинні це враховувати ті, які керують громадською надбудовою. До теперішний час, нажаль цього не виявив. Є добрий грунт в який треба кинути здорове зерно і напевно принесе обильні плоди.
Не варто тут зупинятись над святочним відкриттям конгресу, бо трудно говорити про його святочність незалежно від цього, що в ньому занимали слово церковні достойники, нажаль деяким здається, що вони і поза ними немає більше нічого… Що найбільше вражало, що ті, які найбільше говорять в церкві про любов і в церкві співають про єдність не спромоглись на спільний екуменічний Молебень, щоби його відправити в одній з українських церков в Нью Йорку. Як довідуюсь з достовірних джерел то українські ієрархи були готові піти до Української Православної Церкви, але в цьому не погодились самі православні, хоч кажеться вони є в молитовній єдності правдоподібно тільки на віддаль, а шкода. Замість говорити про любов і співати про єдність треба в першу чергу заглянути до своєї власної душі…
На форумі Конгресу відбувались різні сесії. Здавалосьби, що під тим оглядом сесія українських журналістів буде найбільш цікава, бо властиво, це люди пера, які вміють подати інформацію і до них коментарі. Нажаль це був вбогий форум. Якщо тільки керуватись метрикою, а не хто що може більше для цієї справи сказати то очевидно за таким підходом не можна мати успіху. Очевидно виступ панни Ірини Макарик з Торонта — Канада, яка говорила про нові середники комунікації, а зокрема телевізії, був професійно і цікаво зроблений.
Комісія прав людини була добре змістово схоплена. Вражало завелике накопичення проблем. Треба було більше конденсувати. Якщо б було обмежити число доповідачів то напевно на цьому не було би жадної втрати. Важне, що на цьому форумі були й займали голос наші представники опору руху в Україні: Леонід Плющ, генерал П. Григоренко, Надія Світлична, і І. Боровський.
Якщо ж ідеться про науковий світ то тут треба згадати наукову сесію НТШ, яка була започаткована на Колюбійському Університеті в англійській мові і після цього продовжалась в Українсько-Американському Інституті. Нажаль з наукового американського світу в Колюбійському Університеті майже нікого не було. Поза престижевим звучанням вона не осягнула передбаченого успіху. Коли ж ідеться про її зміст то нажаль не всі доповіді мали справді науковий рівень, деякі радше інформаційно пропагандивний. Поруч з тим варто кількома реченнями зупинитись над Світовою науковою радою, що була на пленарній сесії нарад СКВУ. Це радше був попис хто кращий, хто більший, а хто менший патріот чим вияв справжньої української науки в діяспорі. Образно це можна б представити, як кидання камінчиків в чужий город, чи своєрідна відбиванка. Підкреслювались несуттєві дрібнички, якими билось по цілості. Деякі виступи й суперечки на цьому відтинку нагадували колись затяжну «боротьбу» за національний прапор, що властиво має бути на горі синє, чи жовте і здавалось, що від цього залежало наше бути чи ні! А сьогодні це звучить прямо смішно. Деякі з порушуваних проблем на науковому форумі мали подібний посмак. Якщо судити по цих виступах наш науковий світ то він виглядає вбого, але Богу дякувати, що він є кращий, як був представлений.
Якщо робити деякі порівнання пленарних нарад на загальному форумі СКВУ і з Світовим Конгресом Мирян, що відбувся 22 листопада то виголошені проблеми мали питомий і речевий рівень, бо ключ до підбору доповідачів був базований за певним знанням справи, а не приналежністю до одної чи другої домінуючої групи організаторів конгресу.
Недоліком не так конгресу, але радше узусу, що про кандидатів на голову СКВУ і її членів вирішують не делегати, але дві націоналістичні групи. Власне тут лежить ця кумедність яку вже згадано вище, в наслідок якої вибрано двох голів, себто Миколу Плавюка і мґр. Івана Базарка, які будуть чергуватись; перших два з половиною років буде головою Микола Плав’юк, а других два з половиною років буде Іван Базарко. З часом життя само заперечить таку практику і залишить цю справу для вирішення таки делегатам.
Останнім акордом III Конгресу була багатолюдна демонстрація в обороні прав людини під совєтською місією. Незважаючи на дуже холодний день багато українців й інших національностей взяло в ній участь. Під час демонстрації промовляли організатор демонстрації інж. Євген Івашків, як голова Об’єднаного Комітету міста Нью Йорку, новообраний голова СКВУ Микола Плав’юк, Кудірка, Леонід Плющ, Світлична й інші. Делегацію, яка мала вручити совєтчикам меморандум недопущено. Коли офіційно демонстрація була закінчена розбадьорена молодь ще осталась і бажала якогось вияву j почала кидати на поліцію яйця, а ще перед тим «фаєркракерс». Організатори не повинні були до цього допустити. І крім цього не повинні допускати до мікрофону кого попало, бо такі неконтрольовані виступи приносять більше шкоди, як користи. Спровокована поліція поступила супроти демонстрантів дуже брутально. Це також наука за яку декому, невинно довелось потерпіти. Завданням наших демонстрацій не є, не було і не повинно бути ціллю провокувати поліцією, бо не з цією метою улаштовується демонстрації.
