(Закінчення)
Коли українські землі, почавши від 18. століття, попадали в залежність від московських царів, Українська Католицька Церква на тих теренах постепенно силою ліквідувалась. Утрималась вона в основному в Галичині та на Закарпатті. Головно в Галичині миряни не здавали собі справи з того, до якої міри їх обряд златинізовано. Цей наш обряд, що міг стати об’єктом чесної політики римської адміністрації супроти тих, що хотіли б об’єднатись з Римом, став великою пересторогою для всіх православних та наявним доказом досить підозрілої та дволичної політики Ватиканської адміністрації, де на початку обіцюється одне, а відтак самовільно міняється після своєї потреби 3 нашого обряду за благословенням Ватиканської адміністрації зроблено карикатуру, з якою не можна було показатись поза Галичину.
Це виявилось дуже виразно, коли в тридцятих роках, приблизно десять літ перед II. Світовою війною, Апостольська Столиця в Римі заплянувала місійну акцію для православних білорусинів та українців, що жили під Польщею. Східня Конгрегація взяла в свої руки керівництво цією акцією, бо ж треба було «навертати» православних, а це належало до її компетенції. Провід місійною станицею віддано польським оо. Єзуїтам, що в тій цілі прийняли східній обряд. Але вже в самому початку виринула проблема, як цей обряд має виглядати та як має називатись. Треба ж було йти до православних білорусинів, а відтак, посуваючись дальше на південь, до православних українців. Ясно було, що ні одні ні другі римо-католицького обряду не приймуть. Вправді на білоруських землях в Польщі було трохи білорусинів римо-католиків, але вони загально пропадали по польських костелах. Це дуже імпонувало полякам, але не білорусинам. Національний антагонізм в минулому не давав надії на якусь поважну місійну акцію в римо-католицькому обряді. В Галичині для українців існував греко-католицький обряд, але він на нові місійні терени вже не надавався. В Римі здавали собі справу, що цей обряд, систематично латинізований, буде для православних виглядати досить підозріло. Православні, побачивши такий обряд та порівнявши його зі своїм, могли досить наглядно переконатись, що їх в майбутньому чекає. На додаток загальне наставлення Східньої Конгрегації було про-російське, що зрештою залишилось дотепер.
Вистачало, щоб який-небудь православний священик росіянин став католиком, він вже в Римі уважався поважним авторитетом в справах Сходу та праці серед православних. Якраз ці новонавернені «авторитети» були завзятими противниками всього, що українське, а зокрема греко-католицького обряду, тої «галичанської саламахи», як вони казали. Хоч українці-католики становили найбільшу етнічну групу, що входила в склад Східньої Конгрегації, вони не удостоїлись там мати хоч би одного поважного представника. Нашими справами керували всякі вороже до нас наставлені «фахівці» для східніх справ, а ми послушно принимали їхні розпорядження, не забуваючи подякувати їм «зі синівською відданістю та любов’ю».
Наглядним доказом такого наставлення до нас може бути знаний виступ Кардинала Тіссерана. Сам француз, його мати рос. княжна Волконська, вже в своїй молодості стрінувся у Франції з елітою російської царської еміграції і зацікавився справами Сходу, захоплюючись усім, що російське. Щоб підкреслити в той спосіб здобуте знання східніх проблем, як також, щоб підкреслити свою глибоку пошану до своїх учителів, він став носити бороду та часом навіть відправляти Богослуження в слов’янській мові, очевидно з російською вимовою. Такою поведінкою він здобув собі в Римі велике признання та славу поважного фахівця для справ Сходу. Очевидно, що Східня Конгрегація, не маючи поважніших фахівців, числилась з поглядами Кардинала Тіссерана, бо як каже стара приповідка «на безриб’ї і рак риба».
Тому нічого дивного, що Східня Конгрегація, розпочинаючи місійну акцію в Польщі для православних білорусинів та українців задецидувала, що ці православні це «русскії» люди, до яких обов’язково треба йти з російською мовою та з чистим православним обрядом, затвердженим Святійшим Синодом Русскої Православної Церкви в Петербурзі. Підтримуючи цей обряд, Східня Конгрегація рішили просунути збанкрутовану російську імперіялістичну політику, ігноруючи права інших національностей, цинічно закриваючи очі на їх існування. І так в тому часі появився за благословенням Східньої Конгрегації обряд, призначений для місійної праці серед білорусинів та українців, а його ім’я було: обряд візантійський. Популярно його називано також синодальним, щоб в той спосіб підкреслити його пряме походження від Святійшого Синоду в Петербурзі.
Справу з Богослужбовими книгами розв’язано також досить оригінально. В Римі перевидано фотокопійним способом книги, видані тим же Святійшим Синодом, задержуючи текст без яких-небудь змін, включно з різними молитвами за російських царів та царські родини. Щоб якнайточніше дотримуватись цього обряду перевидано таким самим фотокопійним способом одну з кращих праць про устав православної Церкви (автор Нікольський), видану тим же Синодом.
Усі ці заходи мали зробити на православних враження, що під оглядом обряду їм залишається точнісінько усе без якихнебудь змін. Очевидну таку саму пісню понад 370 літ тому українські єпископи чули в часі Берестейської Унії. Тоді також Апостольська Столиця в Римі обіцяла, що український обряд залишиться без якихнебудь змін. Не знаємо, які були б наслідки такої місійної праці, якщо б цей візантійський обряд був поширився в більших розмірах на заселені українцями землі. Тоді ми в одній церкві були б за благословенням Східньої Конгрегації поділені на два східні обряди.
Східня Конгрегація в тому часі була безмежно захоплена своїм геніяльним підходом до справи «навертання» православних, обіцюючи собі, що на таку принаду зловляться не лиш православні миряни, але також православне духовенство. Тому то вже заздалегідь подбала про видання Кодексу Східнього права, головними авторами якого були знову ті самі фахівці, себто новонавернені російські священики. Зі сторони Східньої Конгрегації кардинал Тіссеран пильнував, щоб права римської Церкви не були за багато обрізані.
В короткому часі цей Кодекс Східнього Права був виданий коштом Східньої Конгрегації і переданий до вжитку не лиш для започаткованої місійної праці в Польщі, але також і для всіх Східніх Церков. Очевидно, що його дістали й українські єпископи в Галичині. Виявилось, що ця книга не була нічим іншим, як в більшості скопіюванням законів Святійшого Синоду в Петербурзі, які були силою накинені православній Церкві царем Петром Першим та його наслідниками. Як відомо, цар в приспішеному темпі захотів змодернізувати православну Церкву в Росії і тому на засідання Святійшого Синоду висилав з рішальним голосом свого представника «оберпрокурора». Цей звичай утримувався в царській Росії аж до революції. Такі представники дуже часто навіть не були православні. Здебільша це були протестанти німецького походження. їх завданням було накидати Синодові всякі реформи, дуже часто противні духові православної Церкви. Очевидно, що «фахівці» в Римі, не маючи вистарчаючої загальної богословської освіти, не могли збагнути, яка вартість тих законів і приняли за добру монету все, що їм попало під руки. Такими книгами Східня Конгрегація поважно збільшила архіви своєї установи.
Отці Єзуїти, яким повірено місійну працю в Польщі, дуже скоро заявили, що на Білорусі, ні на Поліссі чи Волині не можуть знайти тих обіцяних Східньою Конгрегацією «мас русских людей». Зате мають в основному білорусинів та українців і тому настоювали, щоб змінити проросійську орієнтацію та проповідувати в білоруській та українській мовах. В цьому намірені отці Єзуїти добились того, що на єпископа для новозаснованих місійних станиць висвячено українця — Кир Миколу Чарнецького.
Однак воєнні події принесли зо собою свою розв’язку тої штудерної проблеми. Большевики зліквідували в себе Українську Церкву. Їм на допомогу поспішила Східня Конгрегація, щоб зліквідувати нашу Церкву як самостійну одиницю там, де большевицька влада не сягає, себто на нових місцях поселення. З тою метою вона відгребала в своїх архівах припліснілу теорію про візантійський обряд, який тепер за її рецептою в поодиноких країнах поселення мав би об’єднати різні національні групи і тим національно їх зліквідувати. До такої співпраці приступили й деякі Єпископи нашої Церкви підтримуючи візантійський обряд для всіх етнічних груп східнього походження, щоб таким способом зліквідувати нашу Церкву як самостійну одиницю та втопити її в універсалістичному морю.
І якраз в тому часі як ці пляни устійнено та багато з них переведено в життя, на превелике розчарування наших гробокопателів Блаженніший Архипастир Кир Йосиф І відважно протиставив цій ідеї самоліквідації ідею самобутности і помісности нашої Церкви, Скільки зусиль та енергії витратили наші гробокопателі на те, щоб наша Церква не станула міцно під своїм одним проводом. Кардинал Фюрстенберґ звернувся був до українців пригадуючи їм, що вони повинні чим скорше засимілюватися.
Це викликало гостру реакцію наших мирян, яка відкрила очі тим, що добродушно та безкритично промощували дорогу для своєї власної самоліквідації. Ідея самозбереження нашої Церкви перемогла.
Підсумовуючи ці міркування про вартість обряду для Церкви та нації мусимо ствердити, що збереження українського обряду є рівнозначне зі збереженням нашої Церкви. Слід тому нашу Церкву вирвати з рук всяких спекулянтів та запевнити їй почесне та суверенне місце у великій родині християнських апостольських Церков.
Справа видання Кодексу Східнього Права стала знову актуальною після II. Ватиканського Собору, де дуже шумно задекляровано, що Східні Церкви повинні повернути до своїх давних звичаїв. Згідно з цими паперовими постановами виглядало б, що Східні Церкви мали б взяти ініціятиву в свої руки та подбати про оформлення такого кодексу. Крім того Східня Конгрегація повинна б бути зліквідована, а спомини про її існування та подвиги могли б зберігатись в архівах для історичних дослідів в майбутньому . Але дійсність виглядає інакше. Тут було б доцільно пригадати слова одного з достойників Ватиканської адміністрації, який після закінчення Собору приблизно сказав так: «Наробили нам Отці Собору багато клопоту своїми ухвалами. Тепер треба буде багато часу, щоб це все повиправляти». І тут, здається, маємо основну відповідь на нашу проблему. Східня Конгрегація не лиш не думає уступити, але уважає за доцільне ще більше закріпити свою владу. Для оформлення кодексу вона назначила комісію, підбираючи для себе вигідних членів. В минулому році на цьому списку був ще наш Первоієрарх. Однак переконавшись, що він на дешеві компроміси не піде, вже в цьому році його замінили Кир Максимом Германюком. Маючи гіркий досвід з першим виданням Східнього Права в тридцятих роках, Східня Конгрегація змінила свою методу і покликала до комісії, очевидно як дорадників, більше представників Східніх Церков, щоб заслонюючись їх авторитетом пропхати свої закони.
Не хочемо бути злими пророками, але беручи під увагу методи, якими Східня Конґреґація взялась цю справу полагодити, можемо бути певні, що вартість цього нового кодексу буде така сама мізерна, як і першого. Кодекс східнього права мусять виготовити представники Східніх Церков без нагляду Ватиканських «оберпрокурорів».
