Пересічний мирянин, що належить до Української Католицької Церкви, стає нераз перед неясною проблемою, коли йому приходиться назвати свій обряд. Перед війною було загально принято називати його греко-католицьким, або прямо українським. Після війни, коли наші релігійні обставини в країнах нового поселення унормалізувались, нам пояснили, що наш обряд треба обов’язково називати візантійським. Однак цей поспіх, з яким наші церковні круги головно в Америці взялись цю назву застосовувати в нашій Церкві та поширювати її назовні між чужинцями, міг здивувати неодного мирянина та викликати досить поважне підозріння, що поза цим усім криється.
«Обряд — то не є звичайна зовнішна церемонія. Кругом обряду об’являється і в ньому втілюється характеристика народу і його прикмети. В обряді вирізьблені його дисципліна, історія, його геній. Тому обряд в релігійному змислі є освяченим символом тієї чи іншої нації». (Кардинал Чіконьяні). Тому нічого дивного, що наші Єпископи з часів Берестейської Унії 1596 року з київським Митрополитом М. Рогозою, відважившись на досить ризиковний крок об’єднання з Римом, поставили на дуже важне місце збереження українського обряду. Вони добре розуміли, що в церковному обряді відзеркалюється дух нації, що збереження рідного обряду є рівнозначне зі збереженням своєї рідної Церкви. Як знаємо, цю запоруку затримання свого обряду вони дістали від Апостольської Столиці в Римі.
Говорячи про український обряд тих часів, не слід тут вичисляти всякі його прояви чи практики, що їх тоді дотримувалась Українська Церква та досліджувати, як вони на протязі наступних століть зберігались. Коли беремо під увагу, що культурний розвій даної нації не стоїть на тому самому місці, бо кожна нація в своєму історичному процесі скорше чи повільніше росте або занепадає, то належало б погодитись з тим, що і в церковному обряді даної нації цей культурний ріст чи занепад також повинен проявитись. Коли однак приглянемось змінам, що зайшли в нашому обряді після Берестейської Унії, то побачимо, що на ці зміни в основному і зложились зовнішні впливи, що не мали нічого спільного з розвитком українського культурного життя.
Українська Православна Церква, опинившись в границях польської держави, мусіла станути до нерівної боротьби за своє існування з польською католицькою Церквою. Православні українці стали другорядними громадянами, часто позбавленими основних громадянських прав. Головна їх провина була та, що вони були «схизматики».
Коли частина православної Церкви об’єдналась з Римом, вона тим самим не позбулась натиску зі сторони польських католиків, як можливо собі обіцювала. Поляки в релігійному об’єднанні хотіли бачити приспішений перехід українців католиків до польської національности. Коли на це не заносилось, поляки почали з підозрінням відноситись до цілої акції об’єднання та виступати проти українців католиків. З Риму також натискали на українських єпископів, щоб Українську Католицьку Церкву під оглядом обряду віддалити побільше від «схизматиків». І так під впливом того натиску з обидвох сторін розпочався в нашій Церкві процес, знаний загально як латинізація українського обряду. Багато в цьому допомагали українські єпископи, бо в такому часі було дуже невигідно а то й небезпечно ставати в обороні українського обряду, тому що зразу падало підозріння, що даний єпископ перехиляється на сторону православну і це вже його викінчувало в Римі.
Хоч церковне об’єднання існує вже понад 370 літ, то всетаки до тепер тяжко вгадати, що спонукало українських православних єпископів до того, що вони підписали акт Берестейської Унії. Якщо ці єпископи мали навіть найкращі заміри врятувати українську Церкву від завзятого наступу польської католицької Церкви та польського уряду, то вже в короткому часі після об’єднання мусіли переконатись, що вони досить грубо помилились. Якщо поляки підтримували Унію в самих початках, то лиш в тій надії, що українці-католики стануть скоро поляками. Знову в Римі дуже багато обіцювали українським єпископам, не думаючи в майбутньому того придержуватись. Вони не думали стати поважним партнером. Тому після підписання акту об’єднання, в Римі не хотіли багато числитись зо своїми зобов’язаннями супроти української з’єдиненої Церкви, але почали самовільно тою Церквою керувати. Апостольська Столиця не покликала до Риму українських представників, які мали б репрезентувати свою Церкву та обстоювати її права згідно з договором. Зате в Римі дуже радо слухали всяких донощиків польського уряду та польської Церкви. На підставі таких інформацій керовано нашою Церквою протягом століть.
Наслідком такої політики був Замойський Синод українських єпископів, що відбувся понад сто літ після підписання Берестейської Унії. Там уже офіційно принято та підтверджено силою накинені латинські практики, щоб обов’язково відокремитись від «схизматиків». В основному цілий Синод поставив собі за завдання як найбільше віддалитись від православних, щоб показати свою окремішність та католицьку вищість. З тою метою з Риму вислано окремого представника Чіяску, який заявив здивованим Отцям Синоду, що керувати нарадами буде він, а не український митрополит.
Однак мимо всього українці-католики замість того, щоб використати своє подекуди облегшене положення для культурного чи суспільного піднесення цілого українського народу та показати своє християнське й патріотичне відношення до своїх православних братів, воліли в свойому засліпленні піти шляхом відокремлення від православних українців та разом з польськими католиками приступити до завзятої боротьби проти них. А коли ми взаїмно вже добре облились помиями та пролили багато братньої крови, тоді почули ми на II. Ватиканському Соборі, що православні не є схизматики, що та вся різня та взаїмна ненависть це було лиш непорозуміння, бо «Схід і Захід відрізняються між собою в основному способом вислову тієї ж самої правди віри, однакової літургічної практики та подібного церковного устрою»; а в самих початках розподілу між Сходом та Заходом, коли обидві сторони себе взаїмно викляли, то темою спору правди віри не були.
Таким поступованням пошани не здобувається. Як же можна було поважно відноситись до нашої Церкви, коли її представники почали одягатись на взір римо-католицького духовенства.
Єпископи відкинули нагрудний хрест з панагією і замінили його римо-католицьким підвішеним хрестом. На свої голови почали накладати фіолетні піюски, які, не маючи в нас ніякого оправдання, були лиш дешевим копіюванням. Відзначення для священиків та всякі фіолетні прикраси, також взято від римо-католиків. Тому чужинці, навіть прихильно наставлені до нас, відносились з великим розчаруванням до такого безглуздого копіювання. В їх очах ми звичайно були лиш переходовим явищем. Ми мали злитись з римо-католицьким обрядом та остаточно безслідно щезнути. Не краще виглядала справа з нашими Богослуженнями. Загально знавці обрядів звертають увагу на основну різницю в Богопочитанні на Сході та Заході. На Сході почитання Бога проявляється в його закриванні перед вірними і в цей спосіб віддається Йому глибоку пошану, бо «Бога неможливо людям бачити, на Нього не сміють ангельські сили споглядати», як співається в одному з канонів на Утрені. Він, закритий перед очима вірних, перебуває в свому маєстаті, схований за іконостасом у «Святая Святих». В протилежність до цього в римо-католицькому обряді почитається Бога через Його відкривання, показування вірним. Тому там маємо монстранцію, що в ній показується Святі Дари не лише в Церкві, але навіть виноситься в процесіях поза Церкву. В нас преспокійно змішано ці два цілковито протилежні способи Богопочитання, щоб ще більше здискредитувати себе в очах розумних чужинців.
(Далі буде)
