Католицька Церква – така, якою вона є тепер, як то кажуть, з неба не впала. Попри поступове розгортання догматичного вчення, щораз глибше осмислення і поглиблення правд віри вона тим більше еволюціонувала в питаннях другого порядку, які не стосуються напряму фундаментальних істин віри. Соціальне питання як частина морального вчення Церкви, оскільки воно пов’язане із людською діяльністю в світі та соціумі, так само мало в Церкві свою еволюцію. Не йдеться про фундаментальні основи чи богословські засади соціального вчення, в центрі уваги якого завжди буде Богом дарована людська гідність та спільне благо, а радше про поглиблення підходів та відповідей на виклики часу у світлі Євангелія. Цілком зрозуміло, що середньовіччя і техногенний вік продукують цілком відмінні проблеми в соціальній сфері. Інформаційне суспільство, в якому ми зараз живемо, має інші виклики, аніж суспільство індустріальне. Шукаючи відповіді на ті питання, які ставить світ, Церква також зазнавала змін. А по-іншому й бути не могло.
Бурхливе ХІХ століття
Щоб уявити собі, як стрімко змінювалась ситуація довкола Церкви і як сама Церква реагувала на ці зміни, варто застановитися бодай над одним фактом: починаючи з 1800 року аж до періоду понтифікату святого Івана Павла II на Апостольському престолі змінилося 13 пап, які написали близько 300 енциклік. З них майже половина була присвячена економіці, політиці та новим ідеологіям, питанням влади і держави. Нема надто великої потреби заглиблюватись у всі зміни, які відбулися в ХІХ столітті, бо вони більш-менш відомі усім: революційні рухи, індустріалізація, розпад традиційного суспільства, поява нових ідеологій, у тому числі комуністичної… Без перебільшення можна сказати, що Європою трясло. Але змінювалась не лише політична, економічна, філософська чи суспільна сфера. Змінювалась Церква, особливо інститут папства. Те папство, яке є сьогодні, сформувалося саме в XIX столітті, Адже тепер для нас є звичним бачити папу, який діє не як політичний гравець, а як вселенський моральний авторитет. Проте завжди так не було: папська держава існувала на мапі Європи майже ціле тисячоліття і зникла лише з об’єднанням Італії в 1870 році. У вигляді маленької держави Ватикан вона постала щойно в 1929 році унаслідок підписання Латеранських угод з італійським урядом. Але зникнення з мапи світу політичного утворення у вигляді папської держави лише сучасникам здавалося катастрофою, оскільки згодом воно обернулося благом, і завдяки цьому нині ми маємо іншу якість інституту папства.
Церква і держава
Доктор Рассел Гіттінджер, член Папської академії соціальних наук, звертає увагу на те, що ситуація ХІХ століття, звісно, не виникла у герметичній атмосфері. Тут варто повернутися до Французької революції, після якої Європою вже трясло безперестанку. Католицькою Церквою трясло не менше. Причиною стало те, що з ХѴ століття Католицька Церква фактично делегувала частину своїх повноважень європейським політичним гравцям. У Іспанії чи Франції, у Австрії світська влада мала особливе право – ius patronatus, яке дозволяло їй на свій розсуд призначати єпископів. Ці права були делеговані папами, проте самі світські правителі вважали їх власними. В середині XIX століття Папа міг вільно призначати єпископів лише в п’яти країнах світу, чотири з яких були протестантськими Але доки монархи залишалися бодай формально католиками, з такою ситуацією ще якось мирилися, бо завдяки добрим відносинам із, наприклад, Іспанією можна було відправляти місіонерів у Новий світ. Проте зміна політичних режимів загрожувала тим, що керівництво місцевих церковних спільнот у Європі могло перейти в руки людей, які навіть формально не були католиками. Саме така ситуація склалась у Франції, де після революції нова влада намагалася зберегти ті самі привілеї щодо керівництва Церквою, які мали монархи. Відносини між Апостольським престолом і монархами визначали й відносини Церкви та суспільств. Допоки Церква мала справу з католицькими монархами, суспільства не виступали в цих взаєминах окремим агентом. Назагал можна сказати, що Церкві не було діла до соціального чи суспільного питання – воно було полишене на християнську совість правителя, який і був єдиним партнером церковного керівництва. Однак зі зрозумілих причин ситуація змінюється з політичними пертурбаціями. Коли політична верхівка вже не є дружньою до Церкви, остання відкриває для себе нового партнера – суспільство. А відкривши для себе цього нового партнера, вона змушена так чи інакше шукати відповідну мову, якою з ним говоритиме, та серйозніше застановитись над тим, з якими проблемами цей новий партнер стикається у своєму повсякденні: в сім’ї, на роботі, на дозвіллі. Унікальною з цього огляду є становище Української Греко-Католицької Церкви, яка через бездержавність русинів практично завжди мала перед собою обох агентів і «чужу» світську владу, і «своє» суспільство.
Велике «розлучення»
Згадуючи XIX століття, варто звернути увагу на ще один важливий момент: не меншим викликом для Церкви, аніж зміна політичних режимів у Європі, виявився націоналізм, який міг розірвати її (Церкву) на шматки. Зрештою, Католицька Церква ніколи не розглядала ситуацію так, немовби це вона існує у державах, радше це вони існують у ній. Оскільки для неї залишалась живою ідея Christendom’y, тобто єдиного європейського Християнського простору, який лише формально поділений на різноманітні політичні утворення. Проте політичні лідери з часом щораз більше не погоджувалися з таким поглядом. Тому П’єр Манан у своїй «Інтелектуальній історії лібералізму» чітко говорить, що ця історія (лібералізму), по суті, може бути зведена до відвойовування влади в державі світськими елітами від церковних. Що ж було робити в тій ситуації, коли нові політичні еліти європейських країн уже не були надто лояльними до Церкви, тож, відповідно, покладатись на них у справі християнського виховання суспільств Церква вже не могла? До того ж політичні еліти, які часто були націоналістичними, намагалися обмежити будь-які зовнішні впливи на суспільства, в тому числі й на «національні» Церкви. Вихід залишався один. І хоч він видавався багатьом катастрофою, його результат для Церкви був позитивним. А полягав він у відділенні Церкви від держави. Щоб могти й далі взаємодіяти з європейськими суспільствами та не залежати від примх чи вподобань політичних еліт, Католицька Церква мусила стати незалежною, тобто повинно було відбутися відділення Церкви від держави. Перші нотки цього нового курсу з’явилися в 1864 році, коли Папа Пій IX видав доволі контроверсійний документ під назвою Syllabus errorum, у якому засудив велику кількість явищ XIX століття. Спробу відділення Церкви від держав одразу помітили в тогочасних урядах. Саме тому один із фаворитів Пія ІХ Луїджі Більо, який допомагав йому писати Syllabus, не мав шансів стати папою в 1878 році, оскільки світські володарі, маючи право вето (ще один промовистий факт, як сильно Церква потрапила в залежність від світської влади!), під час обрання папи готові були ним (вето) скористатися. Згодом Папа скликав Перший Ватиканський Собор, і на нього показово не запросили представників світської влади. Там же проголосили догмат про папську непомильність у питаннях віри і моралі, метою якого було утвердити моральний і віровчительний авторитет папи без обмежень політичними кордонами.
Соціальне питання
Саме з «розлученням» Церкви і держави з’явився простір для соціальної доктрини Церкви. І це, до речі, чи не ключова причина, чому соціальна доктрина так і не змогла розвинутись у країнах, де домінує Православна Церква і де такого «розлучення» не відбулося. Раніше Церква не мала потреби, чи не бачила її, безпосередньо впливати на суспільства, серед яких вона діяла, а радше вибудовувала стосунки з монархами та світською владою загалом. Головне, щоби правитель був католиком, і тоді згрубша все, що «під ним», буде «католицьким» (чи «православним», як можемо спостерігати на прикладі деяких сучасних суспільств). Проте коли Церква засумнівалася в католицькості цих правителів (це, власне, й була умова, чому не запросили на Перший Ватиканський Собор світських представників; представники Церкви аргументували це тим, що на цей день важко чітко сказати, що той чи той світський діяч є католиком), то проголосила свій моральний і віровчительний авторитет, який не має кордонів і який поза впливом світського уряду. Понад те, як мовиться в Соціальній доктрині Церкви, коли світське право суперечить моральному вченню Церкви, католик повинен слухатися вчення церковного. Тож замість дуалістичної системи «Церква держава» з’явився трикутник «Церква-суспільство-держава», в якому однаково і Церква, і держава вже почали конкурувати в діалозі із суспільством. Для державних мужів відділення Церкви від держави однозначно було створенням «паралельної влади». Звісно, тут не могло обійтися без конфлікту, який відчуваємо донині.
Ці історичні питання особливо цікаво розглядати в сьогоднішній Україні, оскільки відповідь на запитання про те, чи має право віра впливати на влаштування життя у нашій державі, не для всіх очевидна. Ми вже стали свідками кількох дискусій, яких виникатиме щораз більше.
Лев XIII
Папа Лев ХІІІ (Джоакіно-Вінченцо Печчі) народився 2 березня 1810 року в межах папської держави, прожив фактично ціле буремне XIX століття і помер у 1903 році. В молоді роки він був службовцем папської держави, проте займався й соціальними питаннями (банківський сектор, школи, лікарні, фермерські кооперативи). З 1843-го був у Брюсселі, приїздив до Англії, де мав змогу на власні очі бачити життя нового суспільного класу – найманих робітників, цього витвору індустріальної ери. Мав нагоду спостерігати і за самим процесом індустріалізації, за тим, як вона змінює атмосферу і ландшафти міст, соціальний устрій та побут людей. У 1846 році став єпископом Перуджі, а з 1877-го – кардиналом-камерленго. В 1878 році відбувся конклав, на якому Луїджі Більо не став папою. А от Лева XIII папою обрали, щоправда, як «тимчасового». Проте він дожив аж до 93 років. Його понтифікат був надзвичайно продуктивний: Лев ХІІІ написав 110 енциклік (для порівняння, Пій IX – 66). Саме він зробив енцикліки такими, якими знаємо їх сьогодні: як пристосований до конкретної ситуації чи виклику виклад доктрини Церкви. Лев XIII дуже цікавився тодішніми здобутками, особливо способами передачі інформації, розуміючи, що медіа – це потужний засіб. А оскільки фактично не покидав Ватикану на знак протесту проти приєднання папсаьких земель до Італії (через що пап цього періоду називають «в’язні Ватикану»), то ці нові комунікації стали потужним засобом донесення інформації до різних куточків світу. Лев XIII чітко розумів низку речей, які стали профетичними на майбутнє – аж донині: Церква не може зв’язуватись із політичними режимами, вона повинна мати свій власний моральний авторитет у суспільстві без трансляції його каналами влади. І що дуже важливо, цей Папа розумів, що в тому випадку Церква повинна вийти на «ринок ідей» із власним інтелектуальним продуктом. А оскільки мова суспільної дискусії є філософською, то необхідно було відродити в Церкві саме цю ділянку. За основу була взята філософія Томи Аквінського.
Соціальна доктрина
Лев ХІІІ написав першу соціальну енцикліку Rerum novarum («Нові речі»). В ній він розмірковує над такими темами, як приватна власність, гідна заробітна плата, робітничі спілки тощо. Це сталося в 1891 році, тобто 125 літ тому, але вона дотепер залишається відправною точкою для всіх подальших розмірковувань в цій сфері церковного вчення. А сфері церковного вчення. А документи його наступників часто подають саме як продовження справи Папи Лева ХІІІ. Такими є, наприклад, енцикліки Папи Пія XI Quadragesimo цикліки Папи Пія XI Quadragesimo Anno (1931 р.) чи святого Івана Павла II Centesimus Annus (1991 р. ). У Галичині енцикліка Папи Лева ХІІІ була дуже швидко контекстуалізована праведним Андреєм Шептицьким, який у 1904 році написав послання «О квестії соціяльній», в якому розмірковує над багатьма гострими соціальними питаннями, що турбували галицький люд, та які, наприклад, були чудово змальовані Іваном Франком у його «Бориславі…». Зрештою, немає нічого нового під сонцем, і його послання в багатьох моментах залишається актуальним донині. Варто звернути увагу бодай на один із абзаців, щоб зрозуміти це: «Контракт о працю такий: робітник обов’язуєся віддати працьодавцеви свої услуги за умовлену заплату. Робітник бере на себе обов’язок своєю працею, своїми відомостями, і силою, і своїм часом принести працьодавцеви той хосен, якого му потреба в єго продукції. Працьодавець же обов’язуєся за роботу дати справедливе умовлене винадгородженнє. Робітник, віддаючи працю, віддає неначе частку свого віку, віддає одну днину, котра безпроволочно минає, а его до смерти зближає, віддає свої сили і своє здоровлє, як би частку свого існовання, на услуги, котрі ті сили і то здоровлє зуживають в части так, що через корм і спаннє вертають, але і так, що з часом із віком они справді зуживаються. Природне право справедливости висше і святіше від всякої умови жадає про те, щоби була захована рівність між працею а заплатою, то є між тим, що робітник працьодавцеви а тим, що той робітникови дає».
Чи цих слів не зрозуміє теперішній українець?! Звільнившись із обіймів держави, Католицька Церква випрацювала доволі детальне соціальне вчення, яке не є програмою для урядів, а радше сумою принципів, необхідних для розвитку та підтримки справедливого суспільного ладу (базованого на принципах спільного блага, солідарності та субсидіарності) і держави, в центрі якої є не вона сама, а гідність людини. Яка є непорушною точкою, а не «даром» держави чи продуктом суспільної домовленості, оскільки її «гарантом» є Бог. В мить, коли ця гідність людини починає розглядатися як подарунок держави чи продукт суспільного договору, її фундамент стає надто крихким, залежним від політичних віянь чи суспільних примх.
У нинішній Україні після того, як ціною крові був відстояний фундаментальний принцип і відправна точка побудови будь-якого суспільного ладу – людська гідність, надваж- ливим залишається перехід до інших принципів улаштування суспільного буття: спільного блага, якому протистоїть людський егоїзм, солідарності, яка руйнується відчуженням і негативним соціальним капіталом, та субсидіарності, якій протистоїть пострадянський патерналізм та надмірно централізована влада.
Анатолій Бабинський – головний редактор журналу «Патріярхат», докторант з церковної історії, співробітник Інституту релігії і суспільства УКУ
