Український патріархальний рух, який цього року відсвяткував своє 50-ліття, діяв головно за межами України. Але зрозуміло, що вже на перших етапах виходу УГКЦ з підпілля «патріархальники» включились у процес відбудови та відродження Церкви в Україні. Надавав наснаги і той факт, що однією з головних перепон на шляху офіційного проголошення понтифіком патріаршого статусу УГКЦ було саме «екзильне» положення її глави. Оскільки провід Церкви перебував поза матірною територією Церкви, тому «бодай у цьому часі, – писав у 1971 році Папа Павло VI, – патріарший статус не міг бути проголошений». Але з поверненням глави УГКЦ в Україну ситуація змінилася. Змінилася й ситуація в мирянському середовищі. Ті, що витривали підпілля, активні миряни, почали контактувати з представниками мирянського середовища діаспори. Ці контакти ніколи остаточно не вигасали, але значно пожвавішали саме напередодні виходу Церкви із катакомб.
«Одного разу до нас прийшов Роман Фіголь і привів молодого чоловіка із США. Сказав, що нам треба познайомитись. Це був Борис Ґудзяк. Хоч це було ще небезпечно, бо за будинком нашим стежили. Тому обережним треба було бути і йому, і нам. Ми його навчили, як до нас потрапляти через сад, як їхати трамваєм, де виходити, повертатись назад і знову їхати у потрібному напрямку. Це був 1988 рік. Ідеєю цього молодого чоловіка був збір свідчень і споминів церковного підпілля», – пригадує ті часи Леся Крип’якевич, донька підпільного греко-католицького священика Артемія Цегельського, дружина Романа Крип’якевича (1925 – 1999 рр. ), науковця і активного громадського діяча, одна із засновників та керівників Фонду святого Володимира у Львові.
Пізніше представники українського мирянства почали відвідувати західні країни та знайомитись із життям Церкви в діаспорі, а учасники Патріархального руху частіше приїздити в Україну.
В 1990 році у Львові відбувся з’їзд організації «Українська молодь – Христові», який пригадував учасникам однойменний захід, організований Митрополитом Шептицьким у 1933 році. Для допомоги в його організації прибуло багато волонтерів з Канади, США, навіть Австралії. Участь у з’їзді взяло понад 40 тисяч молодих людей. «Це був такий буремний час, що про саму ідею Патріархального руху ми не особливо думали. Але коли ми готували з’їзд УМХ, у 1990 році в Україну приїхав Василь Колодчин, тогочасний голова УПСО. І так я з ним познайомилась. Потім ми багато справ робили разом. Він дав чимало корисних порад під час підготовки того з’їзду. Колодчин, власне, й розповів мені більше про сам Патріархальний рух. А ближче я пізнала їх, коли вперше поїхала до Канади і США після того з’їзду в Україні», – веде далі Леся Крип’якевич.
На початку 90-их в мирянському середовищі України нуртувала досить цікава ініціатива – створення власної політичної сили, яка базувала б свою діяльність на основі соціального вчення Церкви і водночас відстоювала позицію Церкви в політичному процесі. Варто пригадати, що такі ідеї існували ще в довоєнний час. Митрополит Сильвестр Сембратович був ініціатором Католицького русько-народного союзу, Митрополит Андрей Шептицький прагнув створити Український католицький союз, який повинен був стати понадпартійним об’єднанням представників різних політичних сил, прихильних до суспільних ідей Церкви, а єпископ Станиславівський блаженний Григорій Хомишин створив у межах своєї єпархії Українську католицьку народну партію. Проте, зі слів Лесі Крип’якевич, ініціатива 90-их років не увінчалася значним успіхом: «Отець Іван Дацько висунув ідею, що нам вартувало б мати у Верховній Раді своє «католицьке лобі», тобто підкинув ідею створення Християнсько-демократичної партії на зразок тієї, що діє в Німеччині. Він дав мені адресу в Мюнхені для контактів, щоб ми могли налагодити зв’язки і здобути досвід, бо там існує добра модель такої партії, яку заклав Конрад Аденауер. Проте ця ідея так і не була реалізована. Я була на установчих зборах і пригадую, як організатори заявили, що отримали благословення владики Володимира Стернюка, який, однак, захворів і не міг бути. Я знала, що він здоровий і в перерві поїхала до нього. Владика особисто сказав, що не давав такого благословення. Коли я повернулася, всі вже курили біля великої пальми в холі і гасили недопалки об неї. Цей обман і та пальма мені сильно врізалися в пам’ять. Та Християнсько-демократична партія згодом занепала, розкололась на кілька різних партій і ідея врешті-решт була змарнована».
Інтенсивність церковного життя сприяла тому, що вже у 1991 році серед представників мирянства як України, так і діаспори почала визрівати думка про створення структури, яка була б координаційним і комунікаційним органом для всіх мирянських організацій Греко-Католицької Церкви. В «Обіжнику Українського патріархального світового об’єднання» за грудень 1991 року читаємо: «Президія УПСО пропонує, щоб на з’їзді (йдеться про заплановану на 25 – 26 серпня 1992 року зустріч у Львові. – Ред.) змінити назву з УПСО на Світове об’єднання мирян (СОМ), Світова федерація українських мирян (СФУМ) або інакше. Головною ціллю нової структури мирян повинна й надалі бути боротьба за визнання Апостольською Столицею Українського Патріархату. Нова структура повинна об’єднати всі мирянські організації в Україні, Польщі і на поселеннях». Серпнева зустріч 1992 року у Львові таки відбулася. На ній було прийнято рішення утворити Світовий християнський конгрес, метою якого було стати координаційним центром для всіх мирянських організацій УГКЦ. Леся Крип’якевич розповідає, що «тут, в Україні, вже діяло кілька мирянських організацій: Марійське товариство «Милосердя», Українська греко-католицька спілка ім. Андрея Шептицького, яку очолювала Ганна Мороз, Клуб греко-католицької інтелігенції, де були лише чоловіки, Братство святого Володимира, яке об’єднувало молодих чоловіків, котрі працювали на виробництвах і заводах. Після з’їзду 1990-го року відновилася організація «Українська молодь – Христові» (УМХ). Було заснований і Клуб студентської католицької молоді. Зі США приїздила Рома Гайда і прагнула відновити «Обнову». З нею я познайомилась ще у Америці, коли відвідувала там різні наші осередки. Рома Гайда мала прагнення, щоби українські миряни були присутні в міжнародних католицьких організаціях, таких як Pax Romana. Своє привітання учасникам конгресу надіслав і архимандрит Любомир Гузар, який на той час ще жив у монастирі «Студіон» поблизу Риму: «Бажаю багато успіхів на конгресі. Будьте реалістами у ваших рішеннях і плянуваннях, а завзятими діячами у сповнюванні їх. Нехай Господь вас всіх благословить!»
Серед тем, які запланували організатори установчої сесії Світового конгресу мирян, було надзвичайно багато різноманітних питань: подолання наслідків атеїстичного виховання, відносини з іншими конфесіями в Україні, відродження християнської культури, формація мирян, зв’язки між «материком» і діаспорою та багато інших. А в самому конгресі, який мав назву «За християнську Україну» взяли участь відомі громадські діячі та науковці: голова Патріархального світового об’єднання Василь Колодчин, Василь Маркусь, Рома Гайда, Дмитро Степовик, Михайло Димид, отець Іван Музичка, Михайло Косів, Микола Галів, отець Іван Дацько та інші. Свою доповідь надіслав архимандрит Любомир Гузар, який, зокрема, писав: «Після Другого Ватиканського Собору повернулась у Церкві свідомість, що миряни в Церкві це не тільки споживачі, але співтворці церковного життя. Це ж таке самозрозуміле в наших часах».
Пані Леся Крип’якевич так пригадує ті події: «Організацією установчої сесії Світового християнського конгресу займалися ми – УМХ. Навіть придумали структуру того конгресу. Це були дуже романтичні ідеї. Це мав бути координуючий об’єднавчий орган для всіх наших мирянських рухів України та діаспори. Михайло Косів, який став співголовою цього конгресу, вже був на той час депутатом Верховної Ради, головою комісії з питань культури і духовності. Він інформував нас про те, що відбувається в країні. Другим співголовою став очільник Світового патріархального товариства Василь Колодчин. Він інформував нас про те, що відбувається в світі, зокрема в Римі. У 1994 році у Львові відбулася чергова зустріч конгресу. Головним завданням була визначена підготовка до Патріаршого Собору УГКЦ 1996 року».
«Світовий християнський конгрес робив багато доброї праці: ми займалися активною підготовкою до Собору 1996 року, зверталися з пропозиціями та ініціативами до Риму (зокрема, щоби підтвердили сан єпископів владикам Любомирові Гузару та Іванові Хомі), писали до уряду України, президента про реабілітацію УГКЦ, до єпископату і польської інтелігенції в справі руйнації церковної спадщини, про створення і функціонування церковних медіа. Ми висували пропозицію, щоби миряни були присутні на синодах УГКЦ. Ну і, звичайно, писали листи до різних ватиканських інстанцій у справах визнання патріархату, заохочували це робити всіх мирян. Навіть брали участь у вирішенні конфліктних ситуацій в різних парафіях, щоби примиряти людей, часом різних конфесій. Багато людей із Заходу формували наш світогляд в той час і не давали нам зійти на якусь бічну дорогу. Для мене такою школою було листування з отцем Іваном Гриньохом та Любомиром Гузаром», – запевняє Леся Крип’якевич. На жаль, ідеї, покладені в основу конгресу, не були реалізовані. Не в останню чергу через відхід від справ активних людей, які тим жили, а також через незрілість самого мирянського середовища. З часом структура почала існувати лише у формальному вигляді і не провадила жодної діяльності. Проте, вважає Леся Крип’якевич, і Світовий християнський конгрес, і Рада мирян потрібні й сьогодні: «Мирянські організації – це важлива складова церковної структури, тому потрібно їх розвивати. Вони стануть доброю основою для цілого церковного організму. Не сприяючи розбудові мирянських рухів, зведемо УГКЦ до зовнішнього фасаду».
Підготував Анатолій Бабинський
