Рецензія на роман Кормака Маккарті «Дорога»
Вибух ядерної бомби, падіння астероїда, «парниковий ефект», що спричиняє кипіння океанів… Усе це не лише цілком реальні сценарії майбутнього Землі, а й джерело ідей для жанру художньої літератури, відомої як постапокаліптика. Цей термін знайомий не тільки поціновувачам фантастики, а й християнам, які читали останню книгу Біблії «Одкровення» (або ж мовою оригіналу – «Апокаліпсис») Івана Богослова, де мовиться про катаклізми і кінець світу. Та, попри позірну схожість між «Одкровенням» Івана та фантастичною постапокаліптикою – прірва. В богословському жанрі апокаліптики, до якої належить цей твір, кінець світу є моментом Божого приходу і панування. Всі найстрашніші катаклізми потрібні, щоб об’єдналися Небо і Земля, а Бог панував серед людей. Натомість у жанрі постапокаліптики, властиво через префікс «пост», світові катаклізми не завершуються Божим приходом, а людство повинно виживати в нових нелюдських умовах. Тож якщо постапокаліптика настільки відрізняється від того, що говорить нам «Апокаліпсис» Івана Богослова, чи може тоді цей жанр мати якийсь стосунок до богослов’я?
Радикальне «екобогослов’я»
Ядерна війна, натхнена людською злобою, виглядає нині цілком вірогідним сценарієм, а локальні техногенні катастрофи, що руйнують природу та роблять частину Землі непридатною для життя людини, вже є реальністю. Реальністю, що спонукає Церкви до рефлексії задля свідомого захисту Землі й усвідомленої відповідальності християн за Боже творіння. Згадати хоча б енцикліку про екологію Laudato Si Папи Франциска або зусилля Константинопольського Патріарха Вартоломія, за які його прозвали «зеленим Патріархом».
Однак усі ці зусилля і богословські обговорення спрямовані на запобігання катастрофі. Натомість жанр постапокаліптики дозволяє в художній формі поставити питання на пекучу грань: якщо катастрофа вже сталася, світ зруйнований, що тоді?
Одним із прикладів того, як можна богословствувати в жанрі постапокаліптики, є роман «Дорога» американського письменника Кормака Маккарті, опублікований у 2006 році та перекладений українською в 2022-му Максимом Нестелєєвим для видавництва «Темпора».
У романі Батько і Син йдуть дорогою на південь. Подолавши сотні кілометрів, вони не зустрінуть жодної живої рослини або тварини. Довкола зруйновані міста і безліч трупів, а живі, що мають у руках силу, прагнуть спіймати і з’їсти подорожніх.
Враховуючи те, що Маккарті регулярно використовує релігійні образи, а Батько і Син є віруючими, спектр богословських тем, які можна зачепити, широкий. Але зупинимося тільки на одній із центральних тем роману: якщо світ понівечений, як це впливає на Божу присутність у ньому?
Божа (від)сутність у світі
«Бо возвеселив Ти мене, Господи, творінням Твоїм, і ділами рук Твоїх возрадуюся. Які величні діла Твої, Господи»1 (Пс. 91:5-6). Радість псалмопівця можна зрозуміти. Світ сотворений прекрасним, і навіть після гріхопадіння ми здатні бачити його красу, насолоджуватися ним, віддаючи таким чином шану Богові. Саме тому краса і складність сотвореного світу є одним із «аргументів» доказу існування Бога в Томи Аквінського. Красу світу, що минув, згадує і Батько з «Дороги»:
«Пригадав, що колись схожої ночі прокинувся від того, що краби брязкали в каструлі, де після вечері лишилися кістки від стейків. На прибережному вітрі в глибині багаття, розкладеного з викинутих на берег гілок, пульсував слабкий жар. І міріади зірок угорі. І чорний обрій океану. Підвівся, відійшов босоніж по піску і став, дивлячись, як блідий прибій вздовж усього берега накочується, розбивається і знову темніє. Повернувся до вогню, став навколішки й погладив її волосся, поки вона спить. Сказав собі: якби він був Богом, сотворив би світ саме таким і не інакшим»2.
Та цей світ, який сотворив Бог, залишається лише спогадом. Тепер океан похмурий, холодний, пустельний, без птахів. Маккарті прямо називає місцевість, якою йдуть Батько і Син, «Яловою, мовчазною, безбожною»3. Ловлячи в руки самотню сіру сніжинку, Батько спостерігає, як вона «маліє в нього в долоні, наче останні сили християнського світу»4. Найінтенсивніше ця думка висловлена ближче кінця книги всього однією фразою: «Salitter висушувався із землі»5.
Завдяки перекладачу Максиму Нестелєєву український читач дізнається, що Salitter – це неологізм лютеранського містика Якоба Беме, який означає «сутність Бога, його сім’я й Божественні сили»6, а кажучи етимологічно, термін цей пов’язаний із виразом «сіль землі», що відразу веде нас до Євангелія від Матея, де вірні мають бути «сіллю землі» та «світлом для світу». Ідея солі в контексті Святого Письма полягає у тому, що сіль має консервувальні властивості. Тому в Старому Завіті існувало таке поняття, як «сіль Завіту» (Чис. 18:19). Сама сіль була образом тривкого завіту між Богом і Людиною. І один із цих Завітів, найперший, прямо стосується взаємин Бога і Землі.
Вірність Бога Завітові
«Завіт із землею» зустрічаємо в історії про потоп з книги Буття. Після нищівного для тварин і людей потопу Бог каже: «Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був. Покіль земля землею, – сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути» (Бут. 8:21–22). Ною ж Бог каже: «Оце я установляю мій союз з вами і з вашим потомством після вас, та з кожним живим створінням, що з вами: з птаством, із скотом, з кожним звірем земним і зо всіма тваринами, які вийшли з ковчега. Я встановляю мій союз із вами: ніяке тіло не буде більше знищене водами потопу, ні потопу вже не буде, щоб пустошити землю. Далі сказав Бог: Ось знак союзу, що його я укладаю між мною й між вами та між усякою живою твариною, що з вами, на вічні покоління: мій лук покладаю я в хмарах, і він буде знаком союзу між мною і між землею» (Бут. 9:9–13). Цей лук – веселка в хмарах. Та ось жнива припинилися, птаство і риба винищені.
Чи триває цей союз далі, якщо сама сіль випаровується з землі? Звісно, в книзі немає жодного натяку, що творіння зруйнував «новий Божий потоп». Натомість більшість дослідників згодні з тим, що мовиться про наслідки ядерної війни7. Та якщо сотворений Богом світ є одним із вагомих свідчень Божої присутності, а також формою його Завіту з людиною, то в світі, у якому без кінця падає дощ, але ніколи нема веселки, чи пам’ятає Бог про свій Завіт?
«Бога нема – і ми його пророки8»
Сам жанр постапокаліптики вимагає, або майже вимагає, щоби бодай жменька людей пережила катастрофу. Враховуючи те, що людина є образом Божим, саме вона може бути ще яскравішим свідченням Бога тоді, коли ще «безбожнішим» стає довколишній світ. Однак для цього людина мала б зберегти вірність Богові в світі, де відчути Його присутність безконечно важко.
Всі люди, яких Батько та Син зустрінуть у «Дорозі», є або слабкими, а тому не можуть вбити і з’їсти подорожніх, або сильними, і в такому випадку Батьку та Сину залишається лише втеча. На цій дорозі, зі слів Батька, вже не залишилося «богомовних» людей. Безбожність світу призводить і до безбожності людей, які знищують та пожирають слабких. Але Син є винятком. Він, народившись уже після катастрофи, залишається інакшим, залишається добрим у світі, де добрий не здатен вижити. Син не пережив би цієї дороги без Батька. Батько ж не мав би сенсу йти цією дорогою без Сина. Для Батька його Син є і красою цього світу, і «Божим Словом»9, як сказано на початку роману, або ж «Сяючою Скинією»10, як сказано наприкінці.
Батько і Син залишаються вірними. Яскравим образом вірності Богові стає сигнальний пістолет, що його Батько знайшов на «Птасі Сподівання» – кораблі з переламаними вітрилами. Побачивши ракетницю, Син питає у батька:
«Подавати сигнал нікому, правда?
Нікому.
Я хотів би це побачити.
Тобто вистрелити?
Так.
Можна це зробити.
По-справжньому?
Само собою.
У темряві?
Так. У темряві.
Буде як святкування.
…
А якби ми хотіли показати, де перебуваємо?
Ти про хороших людей?
Так. Або про когось, кому хотілось би повідомити, де ми.
Не знаю.
Наприклад, кому?
Богу, наприклад?
Ага11»
Батько із Сином стріляють у небо, і в цьому випадку людина нагадує «веселкою» Богові про Його Завіт. Та чи залишиться вірним Бог? Чи знайде їх? Це питання постає перед хворим і вмираючим Батьком. Батько веде Сина у пошуках інших, «богомовних» людей. Людей, які мають силу, але використовують її не для того, щоб з’їсти слабкого, а для того, щоб захистити.
Батько із Сином так і не знайдуть нікого подібного. Перед смертю Батько за попередніми намірами мав би забрати Сина зі собою. Вижити сам Син не здатен. Найлегше, що його чекає, це смерть від голоду. Однак Батько вірить. Вірить, що добро знайде Сина. Вірить попри те, що впродовж усієї «Дороги» жодних хороших людей вони не зустріли. Батько помирає. Син залишається при тілі Батька. На третій день хлопчика знаходять люди. Добрі люди, які не їдять дітей. Хлопчик урятований, а мама, яку він тепер має, каже, що «його дихання – подих Божий, і так він передавався від людини до людини в усі часи»12.
На тлі оповіді цілої книги цей навіть частковий «хепіенд» виявляється неочікуваним, нереалістичним. Це чудо, яке можна побачити і зрозуміти лише завдяки доланню цілої дороги Батьком і Сином. Радикальна довіра Батька виправдана. Допоки живуть люди, котрі покладають надію на Бога, Він присутній у світі. Допоки ці люди є, вони здатні бути для інших чудом, здатні навіть у такому поруйнованому світі знаходити Божі знаки і дякувати Богові за блискавицю13, що освітлює темряву.
Едуард Бердник
- Переклад подано за: Молитовний псалтир: впровадження, переклад / Український католицький університет. 2022.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 210.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 12.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 23.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 249.
- Максим Нестелєєв. Кормак Маккарті: Дорога до добра / Післямова, с. 290.
- Максим Нестелєєв. Кормак Маккарті: Дорога до добра / Післямова, с. 287.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 164.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 13.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 260.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 231, 235.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 272.
- Кормак Маккарті. Дорога, с. 224.
