(Продовження з квітневого числа за 1995 р.)
Хто, коли, де, за яких обставин, яким консіліюмом сконстатував стан смерти? Святіший Отець, на прохання цісаря Австрії Франца, відділив Галицьку Епархію та інші Галицькі суфраґанні Престоли від Київської Митрополії, і ми знаємо, чому це зроблено: адже там, на Великій Україні, йшов найжорстокіший терор і фізичне знищення нашої Церкви з боку російської адміністрації і московського православ’я. Треба було рятувати бодай Галичину. Можна собі уявити, що було б, якби разом з Києвом під «опіку» Москви потрапив і Львів з усією Галичиною! Що б тут витворяли москалі, якби отримали «законні» права розпоряджатися Церквою на наших землях. Треба було не дати розгулятися їхнім експансіоністським, шовіністичним замірам, треба було возвести перед ними заслін, відгородити бодай частину України перед їхньою агресією. Тому контрзахід Папи Пія VII, який вирвав з їхніх кривавих пазурів Галичину, обумовлювався необхідністю забезпечити галичан «тривким духовним проводом» і був історично виправданим та єдино можливим у цих умовах. Але разом з тим Святіший Отець Пій VII ніде, жодним словом, не сказав, що він «дарує» Київський Престіл Москві. Це вже тепер його «підправляють» і замість нього роблять цей «великодушний» жест нинішні правителі Ватикану.
Зараз, коли Україна стала незалежною державою, політичні передумови такого відокремлення відпали. «На жаль, не можна змінити історії», — каже високоповажаний Антоніо Франко. «На щастя — ми її змінили!» — скажемо у відповідь ми. Ми повернули її хід у зворотньому напрямку: від зависання над прірвою небуття — до воскресіння. І якщо ми відібрали від москалів нашу землю і творимо на ній незалежну соборну державу, то ми відзискаємо у московського православ’я і територію для відновлення нашої Церкви. Тому маємо повернутися до своїх витоків, з яких почалася наша Церква. «Будь-які судді і комісари, яка б не була їхня влада і звання», не мають права вирішувати організаційний та адміністративно-територіяльний устрій нашої Церкви інакше, аніж про це сказано в Буллі Папи Климента VII: «Вони не матимуть права ні влади вирішувати і тлумачити (ці справи) по-іншому; слід (теж) вважати неважним і недійсним, якщо б хто-небудь з будь-якою владою, свідомо чи несвідомо, намагався робити самовільні зміни в справах, не зважаючи на ніякі суперечні апостольські і загальні, провінційні і синодальні собори, ні на проголошені загальні або особливі статути та інші.
Не знаю, хто укладав Кодекс Канонів Східніх Церков, але правові засади діяльности нашої Церкви, викладені повище, ми укладали з Апостольською Столицею і Святішим Отцем самі. Назавжди! Тому вони для нас є вічно актуальними. Ми мусимо до них повернутися, бо нинішній офіціозний Ватикан перетворює у пустелю для нас не лише ті українські землі, на яких російський деспотизм по-дикунському знищував нашу Церкву, але й ті, на яких Українська Католицька Церква не переставала сповняти свою апостольську місію. Високодостойний Антоніо Франко з холоднокровністю вишколеного дипломата заявляє нам: «Юридична дійсність була й остається такою: Мукачівська єпархія не знаходиться на території Української Греко-католицької Церкви». Тобто, це — Українська Греко-католицька Церква. Але вона — не знаходиться на території Української Греко-католицької Церкви. А на чиї ж? Що за казуїстика? А вони самі собою, а ви, галичани, самі собою. То як розуміють у Ватикані бодай те місце в Євангелії, у якому розповідається, як Ісус поборював виступи фарисеїв: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються» (Матвія, 12, 22). Що ж, Ватикан хоче і далі утримувати наше запустіння? Найбільша історична кривда України полягає в тому, що протягом довгих століть наша земля була розірваною, розшматованою і розділеною поміж сусідами. Та ми ніколи не занижували тону нашої душевної настроєности на соборність». Нашу державу ми ніколи інакше не називали, як самостійною і соборною — «від Сяну до Дону». І це ми нині, осягнувши з Божого благословення свою соборність і самостійність, маємо далі миритися і покірно зносити те, що нас і далі хтось роз’єднує? Та не може такого бути! Маємо терпеливо, але несхитно і послідовно долати наслідки наших історичних кривд і йти назустріч брат братові, аби нарешті таки «поєдналася Русь з Руссю».
Тим часом нам готують нове поглиблення прірви: Ватикан плянує піднести Мукачівську епархію до гідности Митрополії, утворивши на її території нову підлеглу їй епархію.
Отже, буде на Закарпатті одна єпархія У ГКЦ, яка підлягає під юрисдикцію Львівської Митрополії, і плянується ще інша, яка мала б увійти до заплянованої Мукачівської Митрополії. Хто живе тут, прекрасно знає, які з того виростуть плоди. По суті зформуються дві Церкви однієї віри й одного обряду, які будуть поборювати одна одну, а то й ворогувати поміж собою, бо наші Владики може ще більше люди, як ми, прості миряни, тому й людських слабостей вони також не позбавлені. Мало ще нам усіляких розбратів? І такий сценарій розвитку подій інспірує Ватикан? Але й на тім не стало, бо папський нунцій пропонує аналогічну методу розв’язки проблем і для наддніпрянської України:«… Створити Апостольський Вікаріят, номінуючи Апостольського Вікарія для Центральної, Південної та Східньої України. Конгрегація листом ч. 254/92 з 21 грудня 1992 року дала свою згоду на створення Апостольського Екзархату для згаданих територій…».
Нашій, віками розтерзаній, а тому сповненій суперечностями і регіональними протистояннями, Україні готують ще один пляцдарм для домашніх воєн. То коли Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький номінував Екзархом Великої України свого наслідника Йосифа Сліпого, Ватикан проти цього не заперечував, а тепер нам кажуть, що це неможливе, що вони самі будуть «Украйну правити».
Зі «Слова» Антоніо Франко дізнаємося також, що 14 жовтня 1993 року Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський, звернувся з пропозицією до Ватикану, аби «йому була надана персональна юрисдикція над вірними Центральної, Південної та Східньої України та щоб був наданий Помічник, який мав би конкретно проводити душпастирську працю між вірними». Але на цю пропозицію Римська Конгрегація для Східніх Церков не погодилася. Чому? Що б, здавалося, простіше? Адже з проханням звертається Кардинал Святої Римо-католицької Церкви? То чому Кардинал Любачівський на території, на якій існувала й існує його Церква і його вірні, не може бути їхнім душпастирем, а якийсь інший церковний достойник, призначений Римом, підійде акурат? Чи немає в тому якогось глибшого задуму? Звичайно, є. Його Еміненція Кардинал Сільвестріні від імени Конгрегації для Східніх Церков (може, не для, а проти?) відповів, що для цих територій має бути «призначений Апостольський Екзарх, який рівночасно, значить, доки не увійде в силу нове визначення території Греко-католицької Церкви, залишався б прямо підлеглим Апостольському Престолові». Тобто, як розуміє кожен українець, в Україні і не в Україні живущий, нам хочуть створити новий Мукачів. Лише набагато-набагато складніший і об’ємніший. Або ж — багато дрібних Мукачівів. А якщо ще взяти під увагу, що ватиканська милість щодо нас на дуже повільному і норовистому коні їздить, то питання «території» нашої Церкви, будьмо певні, не скоро вирішиться. (Якщо Рим взагалі має намір його вирішувати).
Восени торішнього року мені довелося в службових справах кілька разів побувати на Чернігівщині. Тамтешня влада готова була віддати для потреб Греко-католицької Церкви храм у Чернігові, але ж …«Синод з 1992 року рішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території…» (Із «Слова» Антоніо Франко). Наша Церква не послала у Чернігівсько-Вишгородську єпархію єпископа, а в сам Чернігів не послано навіть священика, а тому храм віддали римо-католикам, себто полякам. Те саме сталося в Харкові. На Україні — Центральній, Південній та Східній — орудують чотири польські єпископи і вже й не знаю скільки сотень священиків. Іде тотальна, неприхована латинізація українців. То, може, в цьому й полягає отой «глибший» задум стосовно «питання» про територію? Поки його будуть вирішувати, територія знову буде розділена поміж чужинцями.
Довелося мені побувати у двох селах на Чернігівщині під час освячення місця й наріжного каменя під майбутні храми. Святочний молебен відправляв мій земляк — священик із Прикарпаття. Відправляв разом з хором із села Чишки біля Львова (це мої виборці) за нашим літургійним Служебником, бо ми всі хотіли, аби відправа йшла українською мовою. Та коли дійшов до місця, де треба молитися за Первоієрархів Церкви, замовк і розгубився. Після промовистої павзи проказав імена ієрархів УКЦ-КП. Не маю сумніву, що йому хотілося в цей день бути до кінця з нами. Та ба! Я стояв біля нього і плакав душею над нашою долею, бо чи він такий один?
І в одному і в другому селі на освячення прийшли всі, хто здатний рухатися. Прийшли з сусідніх сіл. Дядьки стояли під час молебнів у насунених на лоби, на очі кашкетах і смалили цигарку за цигаркою. Вони не знали, як у таких ситуаціях треба себе вести. Були схвильовані й стривожені до краю. Дехто — вперше на подібних дійствах. Жінки схлипували. Не молились. Не вміють. Не хрестилися. Не звикли. Тільки коли священик, освятивши місце, камінь, хрест, почав кропити людей свяченою водою, почали незграбно класти на себе хресне знамення. Усією п’ятірнею, по-латинськи. Оце наразі і все, чого їх навчили приїжджі місіонери. Господи, що ж це з нами і довкола нас діється? Або: хто і що з нами робить? Адже предки цих людей належали до Церкви східнього візантійського обряду. Спочатку мені здавалося, що настрої тривоги і душевного болю сповнюють лише мене, що це просто наслідок політичної перечулености, бо, мовляв, яка різниця, як молитися до Бога, аби молитва була щира, та ось читаю роздуми З.Сокольського, ченця ЧСВВ із Києва «Давайте подумаємо разом» у журналі «Патріярхат» (1994, с. 10, с. 16-17) і переконуюся, що не одного мене це болить. Кажучи, що до «римської традиції» його земляків колись навертали насильно, а сьогодні до цього обряду пристає чимала кількість українців добровільно, преподобний З. Соколовський застерігає: «Так, з ними буде те саме, що пережили й ті, хто приймав той обряд з насильства, — вони будуть відчувати завжди якусь печаль, якийсь смуток, але ж колись той обряд приймали тому, що просто не було іншого виходу, а зараз?»
Ні, я розумію тих людей, вони шукають святої віри, знаходять її в римській обрядовій традиції, й вину цього необхідно шукати нам, духовенству києво-візантійської традиції, саме в собі. Так, в собі, наприклад, чому після виходу нашої святої Церкви з катакомб (1987 рік), з часу початку переходу цілих парафій до віри батьків (листопад 1989 р.) й по сьогоднішній день (липень 1994 р.) в серці нашого християнства, Києві, де є вже сім священиків і один диякон, до нині немає жодної церковно-адміністративної влади? Добре, якщо проблема поставлення тут єпископа, можливо, й вимагає якогось часу — хоча й знаючи про незрозумілу поведінку окремих чиновників Римської Курії, я впевнений в любові Святішого Отця до нашої Церкви й вірю, що це питання буде вирішено. Але все є: чому, чекаючи на таке рішення Святішого Отця, принаймні Синод нашої Церкви не створить тут відповідну церковно-адміністративну структуру, на яку він має не тільки канонічне право, але й душпастирський обов’язок щодо вірних і нащадків «знищеної» Київської Митрополії. Напевно, не вистачає у цей тяжкий час паперу та чорнила для написання відповідного рішення…».
Якщо духовенство Римо-католицької Церкви, що приїхало до нас із Польщі, дбає тільки про духовні скарби Христової науки, зерна якої хоче посіяти на сплюндрованих безбожницьким більшовизмом українських землях, то чому не робить це в органічному для традиції цієї землі східньо-візантійському обряді? Чи усвідомлюють вони, зрештою, що чинять зло, а не добро? Чи знає Святіший Отець про діяльність місіонерів із своєї батьківщини?Слідом за преподобним о. Соколовським сприймаю це явище в нинішньому житті України як національну трагедію: «Духовенство, — пише о. Соколовський, — практикуючи в римській обрядовій традиції, поза своєю волею відриває своїх духовних овець від притаманної їхній нації духовної києво-візантійської традиції… Це трагедія. Це страшна рана, яка навряд чи загоїться за якихось 300-400 років… Біль відірваности від традиції, духовности своїх предків нагадуватиме про себе й через десяток, щоб не сказати — десятки поколінь…». То не грійте руки на нашій біді, панове! Я вірю в свій народ. Наші люди терпеливі, довірливі, та коли спаде полуда з їхніх очей, вони не простять новітнім компрачикосам експериментів над собою.
Що стосується Патріярхату нашої Церкви, то високодостойний Антоніо Франко запевняє нас у своєму «Слові», що «створення Патріярхату належить виключно Найвищій Владі Церкви (ККСЦ, кан. 57, 1) у її повній свободі рішення, невідкличне жодною інстанцією. Але і тут справа пов’язується з правом розбудовувати Українську Католицьку Церкву на українській території. Нам визначили межу: ось поси ваше, а далі не смійте йти зі своєю місією голошення слова Божого. А ще ми мали б представити Святішому Отцеві «поглиблену студію причин відносно прохання Патріярхату, щоб таким чином відповісти на прохання Святішого Отця, уточнюючи також чи і з яких рацій він (Синод — М. К.) просить його для Греко-католицької Церкви у своїй сучасній дійсності, зі своїм «центром» у Львівській Архиепархії або чи і з яких рацій просить його з титулом Галича й Києва». Нас, либонь, вважають за малих і пустотливих дітей, які просять у вітця якоїсь забавки, а батько розмірковує: нащо то для тебе, дитинко? Що ти робити з тим будеш? Поясни мені причини своєї забаганки.
Нам нераз уже доводилося пояснювати, що ми прагнемо патріяршої гідности для нашої Церкви не для примхи, не для вдоволення національних амбіцій, а як засобу порятунку, як спасенної дороги нашого духовного відродження, можливої єдности роздертих, розсварених, порізнених між собою Східніх Християнських Церков в Україні.
Ми ж ніколи ні від кого не приховували своїх намірів, докладно вияснювали причини. З обгрунтованими аргументами виступали наші архиєреї Йосиф-Веньямин Рутський, Петро Могила, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, виступає нині Мирослав-Іван Любачівський. Докладно наші «рації» викладені у «Заповіті» Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого: «Просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріярхату Української Церкви!» (Заповіт Патріярха Йосифа. Філядельфія, 1992, с. 15-16). Ми й просимо Всемогучого Бога, аби дарував нам цю милість, без якої ми не станемо в повному розумінні «Народом Божим». А заодно благаємо і Святішого Отця, Вселенського Архиєрея, аби змилувався над нами. Бо, як писав Патріярх Йосиф, уся багатостражденна історія нашої Церкви — це «Свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв» (Заповіт, с. 11). Це ми мали би ставити питання, чому у Конгрегації для Східніх Церков цього не знають, пропонуючи нам вияснювати ще якісь причини? А до того ще й так, мимохідь, кидають прозорі натяки на «наслідки» утворення Київського Патріярхату. Хто ж тоді представляє нашу Церкву у тій Конгрегації? За нашим переконанням, єдність Української Церкви через утвердження Києво-Галицького Патріярхату, мала би бути потрібною і принесла би користь у всьому світі. Блаженніший Йосиф Сліпий писав про це: «Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности» (Заповіт, с. 12).
Сказавши, що рішення про Патріярхат належить до компетенції «виключно Найвищої Влади Церкви» і є «невідкличне жодною інстанцією», архиєпископ Антоніо Франко, як справжній дипломат, буквально через один абзац перекреслює те своє попереднє твердження, бо інформує наших Владик: «Остаточне рішення, одначе, належить Святішому Отцеві. Особисто я переконаний, що Святіший Отець зможе створити Патріярхат для Греко-католицької Церкви лише, якщо і коли він в серцю буде переконаний, що в Божому задумі він принесе свій внесок для добра цієї Помісної Церкви, в контексті добра цілої Вселенської Церкви, яка наполегливо шукає сприятливих шляхів для осягнення єдности Християнських Церков». Отже, наші намагання мають вписатися в контекст «осягнення єдности». Та ж і ми цього хочемо!
Та коли канонічна богословська вісь цієї Єдности пролягає між Ватиканом і Константинополем, то вісь церковної політики пролягає між Ватиканом і Москвою як двома наддержавами у християнському світі. Що московський Патріярхат ніколи не погодиться на створення Патріярхату Києво-Галицького, немає сумніву, не варто тут вдаватися до якихось ілюзій. Таким чином, ми випадаємо із «Божого задуму». Як не випасти, коли ним керують у Східній Конгрегації і Москві? Тому ми маємо самі, уповаючи тільки на Господа, розбудувати нашу Церкву на патріярших засадах, не чекаючи, коли нам це дозволять канцеляристи і політикани. А наразі нам, мов би розбещеній дитині, радять «призадуматись над мотиваціями і наслідками створення Патріярхату». Куди, мовляв, нерозумні голови, претеся, адже вам нічого «не бракує з того, що є основне для Церкви «Суї юріс». Не знаю, може я перечулений чоловік, то нехай простить мені Господь, але якщо хтось дозволяє собі отак говорити з моїм Народом і моєю Церквою, то я сприймаю це як образу національної гідности. А надто коли далі читаю у високодостойного Антоніо Франко майже зловтішне: «В Греко-католицькій Церкві є течія, противна Патріярхатові». Та ви ж її самі, цю течію, і створили, ви ж підливаєте води в її русло, ви її підгодовуєте. Ми не маємо наміру виводити нашу Церкву на манівці та бездоріжжя, чи десь якось бокувати від Церкви Вселенської, це має бути зрозуміло кожному — ми ж ачей не самовбивці. Наші пастирі ніколи не забували, що світло Христової науки ми перейняли з Візантії, перейняли тоді, коли Вселенська Церква була єдиною. Жодної участи в розколі Східнього і Західнього церковних центрів ми не брали, а тому, будучи Східньою Церквою, ми водночас є часткою Церкви Вселенської з Петровою Столицею во главі. Для нас рідними (своїми) є і Царгород, і Ватикан. Тільки на єдності України у Свято-Володимирському хрещенні ми можемо відродитися як Нарід Божий.
І нарешті, про засекреченість документів, які приймаються на єпископських Синодах, і взагалі — про утаємниченість всього, що стосується політики вищих ешелонів церковної влади позаяк цього вимагає Кодекс Канонів Східніх Церков. Високодостойний Антоніо Франко вказує на ці канони (168, 180-186) і додає від себе: «В особливий спосіб пригадую Вам про засекреченість, якої вимагає Кодекс і яка, на жаль, в минулому не була деким шанована, і то з великими неприємностями».
Непошанована ця вимога засекречености і цього разу, бо «Слово» Антоніо Франко, опубліковане в «Патріярхаті». Як ми, миряни, маємо до того ставитися? Особисто я не маю сумніву, що маємо підтримати мужній вчинок редакції журналу. Якби наша держава, Русь-Україна, тішилася своєю незмінною тривалістю з часів перших своїх історичних кроків, себто протягом більш як тисячу п’ятсот років від князів Кия, Щека, Хорива і їхньої сестри Либеді, якби наша Українська Церква стояла духовною твердинею на наших землях від часів Володимирового хрещення, себто також протягом понад тисячу років, як то є в інших землях, краях, державах, серед інших народів, у тому числі й сусідів України, то нехай би собі наші Владики закривалися за сімома замками, обговорювали й приймали постанови, на які б їх вистачило. Для мене Церква за таких обставин існувала б тільки для молитви і покори. Покори і молитви. Але ж бо ми — народ, який безперестанно піднімається з руїн. І сьогодні також — в черговий раз. Ми не зможемо воздвигнути нашої Церкви, якщо не воздвигнемо нашої Держави. А як ми зможемо це сповнити, коли відгородимося високими мурами таємничости одні від одних? Чи зможуть наші духовні керманичі вести за собою Церкву, якщо не ділитимуться своїми задумами із священиками, не кажу вже про мирян? Чи зможуть самі лишень ієрархи відповісти на всі питання, які постають кожного дня в Україні перед нашою Державою, народом, Церквою? Категорично — ні. «В єдності сила народу. Боже! Нам єдність подай» — скажу словами нашого церковного гимну.
А ще прошу наших ієрархів пригадати собі науку Учителя під час Нагірної Проповіді: «Не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…» (Євангеліє від Матвія, 5, 15-16).
Русло великої ріки починається з потужного чистого джерела, що б’є із надр землі. Потім у неї впадають струмки і притоки, що також починаються з таких же чистих джерел, і вона сповнюється сили і могутньої величі. Буває, що джерела замулюються, і тоді ріка або зовсім пересихає, або розбухає наносною всячиною і міняє свою первозданну суть. Цей принцип властивий і щодо ріки людського життя, історичного плину народу. Замулилися внаслідок історичних обставин чисті джерела нашої Святої Страдницької Церкви. Розчистім їх і напиймося чистої, покріпляючої води з її первозданного джерела. Цим ми сповнимо Заповіт одного з найбільших наших Святців і Страстотерпців, Ісповідників Віри — Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого: «Висловивши отут свій гіркий жаль і біль, яким сповнене моє серце, не бажав би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирськи напімнути і закликати: «В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхненням для всіх тих пасторів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!».
Маю глибоке переконання, що нам потрібно вчинити так, як це робили інші народи, гідні свого покликання: викарбувати на скрижалях Заповіти наших Пророків і перетворити їх у програму щоденного життя. Інакше ми ніколи не сповнимо своєї місії на землі, а так і залишимося на те лишень, аби «в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних», як писав Іван Франко в поемі «Мойсей». І саме наше покоління має зробити цей рішучий крок.
