Увечері 13 березня 2013 року мільйони людей, які сиділи біля екранів телевізорів, після слів старенького кардинала Жан-Луїса Тюрана «Annuntio vobis gaudium magnum; habemus Papam! Eminentissimum ac Reverendissimum Dominum, Dominum Georgium Marium Sanctae Romanae Ecclesiae Cardinalem Bergoglio qui sibi nomen imposuit Franciscum» на мить замислились: хто? І річ тут не в тому, що майже ніхто не розуміє латини. Для більшості католиків слова «Звіщаю вам велику радість – маємо Папу!» є досить пізнаваними. Питання «хто?», яке на мить зависло в повітрі, виникло тому, що ім’я кардинала Бергольйо нечасто звучало перед початком конклаву.
Трохи із життєпису
Залишмо поза увагою увесь той величезний обсяг інформації, який супроводжував резиґнацію Папи Бенедикта XVI та обрання нового понтифіка. Без перебільшення ще жодна подія в житті нашої планети не висвітлювалась так різнобічно, як події лютого-березня 2013-го. Це ще раз підтверджує слова Папи Івана ХХІІІ, які він сказав перед початком Другого Ватиканського Собору, що «Христос, як і завжди, в центрі історії». Тому увага до Церкви, яка продовжує Його місію в світі, не є випадковою. До процесу обрання нового єпископа Риму, окрім вірних Католицької Церкви, були звернені погляди усіх світових спільнот: прихильних, опозиційних, а то й ворожих Церкві. Очікування були різні: новому Папі писали програми, що він повинен робити, як діяти, чого остерігатись. Католицька Церква в такі ключові моменти відчутно поляризується – одні наголошують на непорушності історичної традиції, другі вимагають оновлення чи навіть докорінної її трансформації. Мало хто очікував, що на балкон собору святого Петра вийде кардинал із Аргентини. Мабуть, менше за інших цього сподівались і ті, в чиїх домівках уже давно висів портрет майбутнього Папи. В найубогіших закутках Буенос-Айреса, де вулиці навіть не мають назв (зрештою, немає й самих вулиць у звичному нам розумінні), а лише номери 21 – 24, фото кардинала Хорхе Бергольйо є у 60 відсотків мешканців.
Новообраний понтифік народився в Буенос-Айресі у 1936 році в сім’ї італійського емігранта з Турина Марії-Хосе Бергольйо. Він був першою дитиною. Після нього в його батьків, які побрались 1935-го, народилося ще четверо дітей. Хорхе навчався в салезіянській школі, де запізнався з традиціями Української Греко-Католицької Церкви, оскільки одним із його наставників був священик Степан Чміль – перший український салезіянин. Відомо, що в цей час юний Хорхе навіть прислуговував отцеві Степану під час літургії візантійського обряду. По закінченні початкової школи хлопець вивчав хімію, а після здобуття диплома працював у харчовому секторі лабораторії HickethierBachmann. У 21 рік внаслідок важкої пневмонії та інфекції йому видалили частину легень. Проте ще у 17-літньому віці молодий Бергольйо пережив надзвичайну зустріч, яка вплинула на все його життя. З його ж слів, 21 вересня 1953 року він не приєднався до однолітків, що йшли на місцеве свято, а подався до храму, аби приступити до сповіді. «З того часу Бог для мене є тим, який першим обирає тебе. Ти дивишся на Нього, але Він спершу дивиться на тебе. Ти прагнеш знайти Його, але Він знаходить тебе перший», – цей містичний досвід, пережитий молодим Хорхе Бергольйо в той день, визначив його майбутні життєві кроки. Згодом він вступив до семінарії, а в 1958 році приєднався до Товариства Ісусового (ордену отців-єзуїтів). В подальші 10 років пройшов новіціят у Чилі та здобув філософську і богословську освіту. У 1969ому був висвячений на священика і продовжив свою освітню та духовну формацію в Іспанії. В 1973 році його призначили провінційним настоятелем єзуїтів у Аргентині. На цьому служінні він перебував до 1979-го, а в 1980 році став ректором філософсько-богословського факультету в Сан-Мігелі. В 1992-ому Папа Іван Павло ІІ призначив його єпископом-помічником архиєпископа Буенос-Айреса кардинала Антоніо Куаррачіно. «В цей день нунцій Убальдо Калабрезі попросив мене прибути в аеропорт Кордоби… Там 13 березня і відбулась наша розмова – він розпитував мене про різні речі, і коли літак вже повинен був відлітати до Буенос-Айреса і вже оголосили посадку, він сказав мені: «…Ах… і остання річ… Вас призначили єпископом-помічником Буе‑ нос-Айреса, про це буде оголошено 20 березня». Ось так він мене повідомив», – розповідав згодом Хорхе Бергольйо про своє призначення.
Архиєрей
Але призначення єпископом не вплинуло на поведінку Хорхе Бергольйо. Як і до того часу, він провадив доволі просте життя, був відкритим та чуйним до інших людей. І після того, як здоров’я кардинала Антоніо Куаррачіно значно погіршилось, Хорхе Бергольйо призна‑ чили єпископом-коад’ютором (наступником) архиєпископа. Сталося це в 1997 році. У лютому 1998-го, уже після смерті кардинала Куаррачіно, він став архиєпископом Буенос-Айреса. Очоливши головну кафедру Аргентини, Хорхе Бергольйо змінив систему функціонування єпархії: встановив телефон, по якому кожен священик міг будь-коли дзвонити йому – чи вдень, чи вночі; скасував усі бар’єри, секретарів, щоб бути доступним для своїх клириків. Майбутній понтифік опікувався хворими і старими священиками, інколи навіть сидів біля їхніх ліжок у лікарнях. Відмовився від розкішного архиєпископського палацу, залишившись мешкати в скромних апартаментах. Сам готував їжу – і для себе, і для гостей. Забрав до себе колишнього єпископа-помічника, який потребував опіки, і доглядав його. Будучи архиєпископом, Хорхе Бергольйо і далі особисто відповідав на телефонні дзвінки, складав план своїх зустрічей, їздив громадським транспортом, тому що так, з його слів, можна бачитись із людьми. Його часто зустрічали на вулицях Буенос-Айреса і легко впізнавали. Цей скромний чоловік завжди мав при собі записник, у якому робив необхідні нотатки, і Бревіарій (латинський Часослов), у якому завжди тримав два листи від своєї бабусі, котрі вона написала йому на день його рукоположення на священика. «Я дуже прив’язаний до Бревіарію – це перша книга, яку відкриваю вранці, і остання, яку закриваю перед тим, як іти спати», – згадує у своїй біографічній книзі-інтерв’ю «Єзуїт» (El Jesuita, 2005) теперішній понтифік.
У 2001 році Папа Іван Павло ІІ обрав його в числі нових кардиналів під час найбільшої в історії консисторії (того самого дня титулу кардинала був удостоєний і тодішній Глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар). Але Хорхе Бергольйо відмовився від кардинальського вбрання – віддав перевагу одягу свого попередника кардинала Куаррачіно. Крім того, сказав усім своїм колегам, які хотіли прибути до Рима для святкування цієї події, залишитись удома, щоби таким чином зекономити гроші та віддати їх на благодійність. Уже будучи в Римі, почув запитання від свого прес-секретаря Гуілермо Марко «Як ми дістанемось площі святого Петра?». На що відповів: «Звичайно, пішки!» На відміну від решти кардиналів Хорхе Бергольйо прибув на площу святого Петра без ескорту із прес-секретарем та кількома родичами, чим неабияк здивував охорону. Відповідаючи на зауваження Гуілермо Марко, що його вигляд на вулицях Рима дивуватиме інших, майбутній Папа пожартував: «У Римі ти можеш іти хоч із бананом на голові – це нікого не обходитиме».
Звинувачення
Після того як конклав кардиналів Католицької Церкви обрав Хорхе-Маріо Бергольйо 266-им єпископом Риму, в повідомленнях багатьох світових ЗМІ можна було почути гострі звинувачення на адресу новообраного Папи у співпраці з військовою хунтою. Йшлося про період, коли майбутній Папа обіймав посаду провінційного настоятеля ордену єзуїтів у Аргентині, а саме 1973-1979 роки. La Guerra Sucia – «Брудна війна» тривала в Аргентині з 1976 по 1983 рік і була однією з наймасштабніших акцій насильства влади проти власного народу в сучасній історії. Впродовж тих років за невідомих обставин зникло безвісти більш ніж 30 тисяч аргентинців, позбавили волі майже 60 тисяч! Багато хто із них належав до опозиційних владі лівих сил, проте чимало серед них було й ні в чому не винних людей. Провладні бойові формування правлячої військової хунти вбивали не лише активних дисидентів – арештовували вагітних, у яких згодом забирали новонароджених, а їх самих знищували.
Представників церковних кіл Аргентини часто звинувачували в тому, що вони співпрацювали з тодішнім військовим режимом. Визнаючи провину деяких своїх членів, у 2000 році очільники Католицької Церкви Аргентини публічно покаялись у співпраці тих духовних осіб із хунтою. Гучні звинувачення на адресу Хорхе Бергольйо звучать з того часу, як він став кардиналом. Йому закидали те, що коли в 1976 році військові кинули за ґрати двох єзуїтів, які працювали в бідних кварталах, майбутній Папа не доклав зусиль для їх звільнення. Лунали навіть звинувачення, що той арешт відбувся… за його схвалення. Так думали й самі єзуїти, зокрема, Орландо Йоріо і Франциско Ялікс, бо їм так сказали… Отець Йоріо вважав Бергольйо винним у цьому до останніх днів свого життя, відійшовши у вічність 2000 року. А отець Ялікс, який не раз говорив з майбутнім Папою про своє ув’язнення, з часом назвав власні підозри необґрунтованими. Про це він ще раз публічно заявив після того, як Хорхе Бергольйо був обраний єпископом Риму. Сам кардинал Бергольйо, розповідаючи про це в своїй книзі «Єзуїт» (El Jesuita, 2005), писав, що відразу ж після арешту двох отців-єзуїтів розпочав роботу щодо їх звільнення. Аргентинський письменник, скульптор і архітектор Адольфо Перес Есківель – лауреат Нобелівської премії миру 1980 року за внесок у захист прав людини в Латинській Америці, який також зазнав переслідувань під час правління військової хунти і просидів у в’язниці 14 місяців, у інтерв’ю агенції ВВС сказав: «Були єпископи, які співпрацювали, але не Бергольйо. Немає жодних даних про його зв’язки з хунтою. Я також знаю, що багато єпископів просили про звільнення в’язнів і священиків, але їхніх голосів не брали до уваги».
Етос
За свідченнями Патріарха Святослава, Глави Української Греко-Католицької Церкви, який мав нагоду близько знати і працювати з майбутнім понтифіком під час свого служіння в Аргентині, Хорхе Бергольйо небагатослівний. Його єзуїтська зібраність, вміння зосереджуватись на головному, не розпорошувати уваги на другорядне, що є фундаментальними рисами ігнатіянської духовності, виявляються в лаконічності та простоті. Його небагатослівність відразу ж переключає увагу зі слів на жести і символи. Він говорить стільки, скільки треба сказати, решта його слів відразу ж стають ділами. Тому в публікаціях, які з’явились у ЗМІ після обрання Хорхе Бергольйо понтифіком, ішлося про те, що він зробив, як учинив, частіше, аніж про те, що він сказав: ставши Папою, спершу попросив благословення у всіх присутніх на площі святого Петра; порушив церемонію привітання від кардиналів у Сикстинській каплиці; зійшовши з трону, не надягнув золотого хреста під час першого пред‑ ставлення на балконі собору святого Петра, а залишив свій, залізний; поїхав автобусом з усіма, а не приватним автомобілем; сам сплатив рахунок за номер у готелі, де проживав під час конклаву і т. д.
Чи не щодня чуємо, що Папа вчинив так чи так. Характер, або ж етос понтифікату Папи Франциска відчитується через його жести не менше, аніж через слова. Зрештою, поведінка Хорхе Бергольйо, якщо уважно вивчати його біографію, не є чимсь екстраординарним – він і далі живе так, як жив до цього часу, будучи єпископом у Аргентині, або й ще раніше, коли був простим священиком. Тож тим, хто й досі вважає, що дії Папи Франциска є певним новаторством чи навіть вдаванням, варто дізнатися, який спосіб життя він провадив до того.
В своїй книзі-інтерв’ю, про яку я вже згадував, понтифік розповів одну історію, що трапилась, коли він був ще молодим священиком. У одній школі юна дівчина (15-16 років) завагітніла. Це був один із перших таких випадків на той час. Їй загрожувало виключення зі школи і остракізм. Всі пропонували різні варіанти виходу із ситуації, проте ніхто не поцікавився, які пережиття мала ця дівчинка, через що їй довелося пройти. Вона не підпускала до себе нікого. Тільки один викладач, молодий чоловік і батько, заговорив з нею про це і запропонував спільно вирішити таку складну проблему. Його співчуття і опіка допомогли школярці закінчити навчання і народити дитину. «Коли ми намагаємося когось виховати, застосовуючи тільки теоретичні принципи і водночас забуваючи, що головне – це особа, яка є перед нами, то потрапляємо в свого роду фундаменталізм. Це не має жодного сенсу для молодих людей, тому що вони не засвоюють урок, який не супроводжується живим свідченням», – резюмує Хорхе Бергольйо. Цей підсумок яскраво свідчить про етос самого Франциска і його понтифікату. Лаконічно від повторив його в одному зі своїх нещодавніх записів у Twitter: «Не забуваймо: якщо хочемо проголошувати Євангеліє Ісуса, наше життя має бути свідченням того, що ми проповідуємо».
Реформи
Ні про що так не говорили напередодні конклаву, як про реформи. Найбільше дісталося Римській курії. Цей орган, покликаний лише допомагати Папі, з часом став напівсамостійною владною структурою, місцем інтриг і кар’єризму. З одного боку, курія не є місцем тотального зла, більшість її працівників – це віддані Божій справі люди, а з іншого, ті недоліки, в яких її звинувачують, характерні для всієї Церкви. Проте зміст публікацій у ЗМІ напередодні обрання Папи зводився до того, хто очолить Католицьку Церкву – кардинал з курії чи «з народу», тобто з єпархій. Дух Святий попровадив конклав таким чином, що наступником святого Петра став кардинал не з куріальних кіл, а представник тієї частини світу, де проживає майже третина усіх католиків (загалом у світі станом на 2012 рік – один мільярд 196 мільйонів католиків західних і східних традицій). Водночас неможливо сказати, що новообраний понтифік не знайомий зі специфікою роботи римських установ, оскільки як кардинал був членом кількох конгрегацій. Але, звісно, зосередженість на душпастирстві у своїй рідній архиєпархії дозволяла йому оцінювати роботу курії з точки зору «пастирської доцільності». Перечитуючи проповіді Франциска від початку понтифікату, неважко зауважити їх наскрізну лінію: структури є добрими тільки тоді, коли допомагають Церкві йти дорогою Христа. Інших функцій у них не повинно і не може бути. Ніхто не заперечуватиме, що Церкві необхідні різні структури, які координували б і контролювали б утілення тих чи тих ініціатив. Їх ціль – служіння. Проте, як і кожна організація, вони стоять перед загрозою бюрократизації і з часом можуть перетворитися на самодостатній орган, відірваний від життя реальних парафій та єпархій. Сповзання до цих небезпек і є головними звинуваченнями, які звучать на адресу Римської курії. До них додається й те, що єпископи, які на місцях опікуються єпархіями, почуваються безсилими перед куріальними бюрократами. Що ж у такій ситуації пропонує новий понтифік? Наразі ще рано говорити про масштабні перетворення у функціонуванні Курії, проте перші кроки і слова Папи можуть дещо розповісти. Передусім варто зазначити, що Франциск пригадав усім Другий Ватиканський Собор, напрямні перетворення якого вважає актуальними і такими, що повинні втілюватись. Другий Ватиканський Собор, який мав завершити роботу Першого, був покликаний описати місце і роль єпископа в Церкві. Перший Ватиканум визначив роль першого єпископа – Папи Римського, проте через непросту політичну ситуацію в Італії не встиг закінчити свою ро‑боту і визначити роль єпископату. Це зробив Другий Ватиканський Собор, показавши гідність кожного єпископа і місце примату в єпископській колегії. Створення Папою колегіального органу з кардиналів для реформи Курії, найбільш імовірно, перебуває в руслі саме такого бачення церковної структури, яке було розпочате Першим Ватиканським Собором, а завершене Другим. Сам Папа Франциск дуже часто називає себе єпископом Риму, наголошуючи на своїй приналежності до всього єпископату Католицької Церкви, своїй невідокремленості від єпископського тіла, за що його вже починають критикувати лефевристи і традиціоналістичні кола Церкви. Тож, думаю, не варто сподіватися від нинішнього Папи неочікуваних революційних кроків. Його програма реформ є продовженням Аджорнаменто Другого Ватиканського Собору. Думаю, цього більш ніж достатньо (як показав на прикладі одного з документів Другого Ватиканського Собору доктор Адам Де Вілль, після 50 років з часу його проведення перед нами ще залишається величезний список до виконання. Докладніше про це читайте в статті «ІІ Ватиканський Собор і християнський Схід», стор. 12 – авт.).
Папа простих людей
Жести нового Папи, його простота і відкритість відразу ж знайшли відгук у серцях мільйонів людей. В пресі навіть заговорили про так званий «ефект Франциска» (читайте колонку Мар’яни Карапінки «Ефект Франциска», стор. 10 – авт.). Хорхе Бергольйо завжди був близьким до інших людей – як до священиків, так і до вірних, з якими часто бесідував у громадському транспорті Буенос-Айреса. З особливою увагою ставився до тих, хто опинився на маргінесі «успішного суспільства», – убогих, хворих, відкинутих. Церква на 99 відсотків складається з мирян, і більшість із них живуть в таких злиденних умовах, що суперечать гідності людини. Прикметно, що ця проблема найбільш гостро відчувається саме там, де Католицька Церква динамічно зростає, себто у Африці, Азії та Латинській Америці. Досвід існування Церкви в умовах бідності спричинився до постання в країнах Південної Америки нового богословського феномену – теології визволення. Перші занадто емоційні і, відповідно, радикальні кроки цієї богословської течії були частково засуджені римською Конгрегацією доктрини віри (див. два документи Конгрегації «Стосовно деяких аспектів теології визволення» (1984) та «Про християнську свободу і визволення» (1986) – авт.). Вістря звинувачень «богословів визволення» було спрямоване головно проти акцептації ними деяких марксистських ідей та прочитання через цю призму Євангелія Ісуса Христа. Одна частина латиноамериканських богословів продовжила політизовану лінію теології визволення, в дечому відійшовши від Католицької Церкви, а друга взяла курс на очищення її від невластивих християнству ідей. Такої лінії, зокрема, дотримується один з її основоположників – перуанський богослов Густаво Гутьєрес, ОР (в цьому контексті варто звернути увагу на його інтерв’ю єзуїтському часопису «America» «Remembering the Poor: An Interview with Gustavo Gutirrez» від 3 лютого 2003 року – авт.) Діяльність Хорхе Бергольйо ще до як він став єпископом Риму, багато в чому була співзвучною з цією аполітичною течією теології визволення. Не випадково майже одразу ж після свого обрання він розблокував канонізацію архиєпископа Сан-Сальвадора слуги Божого Оскара Ромеро, який загинув від рук провладних бойовиків під час літургії в 1980 році. Оскар Ромеро, як і Хорхе Бергольйо, не був відвертим представником теології визволення, проте їхня солідарність з бідними та осуд сучасної світової економічної системи, яка, уражена гріхом, сприяє поглибленню несправедливості в світі, стали потужною альтернати‑ вою політизованої течії богослов’я визволення (читайте колонку отця Олега Гірника «Папа Франциск і теологія визволення» на стор. 11– авт.). На прикладі солідарності нового понтифіка з бідними можемо передбачити його відкрите ставлення до всіх без винятку людей. Хто подає руку убогому чи цілує ноги відкинутому ВІЛ-інфікованому, цьому «прокаженому» ХХ століття, той показує свою солідарність з усіма людьми світу. Попри свою простоту, Папа Франциск є інтелектуалом, що притаманне єзуїтській формації. Тож не варто вважати його таким собі простаком-романтиком. Його простота – це не простота «гіппі», а євангельська, його розум – не гордовитий інтелект, а глибока євангельська мудрість.
Україна
Обрання на Римську кафедру аргентинського кардинала відразу ж нагадало українцям їх власну новітню історію. Святослав Шевчук до того, як став Главою УГКЦ, очолював єпархію українських емігрантів у Аргентині, де не раз спілкувався з тоді ще архиєпископом Хорхе Бергольйо. Теперішній Папа теж є носієм емігрантської ідентичності. За кілька годин після обрання нас приголомшила ще одна новина – Папа був вихованцем українського свяще‑ ника. Він знає нашу Церкву і нашу літургійну традицію. Колишній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар також розповів про своє знайомство із кардиналом Хорхе Бергольйо: «Я хотів привітатися. Дивлюся, що він із Аргентини, а говорить до мене «Слава Ісусу Христу!».
Всі ці факти неабияк піднесли на дусі українських греко-католиків. Стан лімінальності Української Греко-Католицької Церкви, її перебування на кордоні двох християнських цивілізацій є водночас і хрестом, і шансом на злет. Екуменічний діалог, траєкторія якого так чи інакше проходить через її серце, не завше здатен врахувати, що й ця спільнота має серце, а не є «транзитною територією». Питання патріаршого статусу УГКЦ лежить саме в цій площині. Нині нова надія греко-католиків пов’язана з тим, що цей Папа не тільки знає нашу Церкву, але й із тим, що він є представником іншого світу, неєвропейського, а тому над ним не тяжіють наші травми і стереотипи минулого. Папа Франциск може стати над ситуацією і застосувати не дипломатичне, а церковне мислення. Паралельно з цим він може відновити екуменічний діалог, що майже припинився через нагромадження різних дипломатичних та політичних поступок, стримування чи просто нещирість. Запропонувавши новий, чесний і щирий діалог, Папа Франциск здатен активізувати ті екуменічні сили, які втомились від позірного хорошого тону та беззмістовних бесід. Для цього, безперечно, треба буде й далі провадити розмови щодо форми здійснення примату в Церкві, що є головним питанням діалогу з християнським Сходом. І Папа Франциск, видається, до цього готовий. Але питання патріархату УГКЦ не варто вважати клином, на якому зійшовся світ. Зрештою, ми вже й без того є патріархатом, хоч і не маємо вселен‑ ського його визнання. Перед нашою Церквою з кожним роком постають нові виклики, які з часом відсунуть структурні питання на другий план. Секуляризація, посилення ефекту відчуження в суспільстві, номінальне християнство і пропагування певних аспектів ліберальної культури, що суперечать християнському сумлінню, – ось питання, які визначатимуть наше церковне життя в найближчому часі. Папа Франциск, якого через конклав Господь обрав очільником Католицької Церкви, прибув у саме серце західноєвропейського світу, позначеного всіма переліченими викликами. Відповів культурі споживання убогістю, ліберальним девіаціям – здоровим ученням про людину та її гідність, змученим європейським католикам – свіжим радикальним Євангелієм.
Це приклад і для нас, українців, адже наша влада і економіка уражені гріхом настільки, що це призвело до колосального зростання несправедливості в соціумі. Культура споживання, гонитва за наживою поглиблюють прірву в людських стосунках. Список можна продовжувати… Це те, з чим стикаються 99 відсотків наших парафіян… Чи зможе Церква перебувати осторонь цієї ситуації?
Замість висновку
13 березня в Буенос-Айресі під час святкувань з нагоди обрання кардинала Хорхе Бергольйо єпископом Риму молодий аргентинський священик вигукнув: «Він – вікарій Христа, а я часто бачив його, коли він їздив із нами в метро»! Ці емоційні слова сповнені дуже глибокого змісту. Були часи, коли Церква потребувала великих умів, які могли протистояти вишуканим інтелектуальним єресям, що загрожували вірі Церкви. Були часи, коли стерновими човна святого Петра ставали великі реформатори. А були й такі, про які воліють навіть не згадувати… І ми не можемо достеменно пояснити, чому Бог це допустив. Нині на чолі Церкви стоїть єпископ, який обрав собі ім’я Франциск – ім’я убогого святого з Ассізі. Розмовляючи нещодавно зі знайомою монахинею, почув над‑ звичайно вдалу характеристику імені нового Папи: «Франциск не критикував Церкву – він просто почав жити інакше».
Анатолій Бабинський
