Цього року Казахстанська погода зробила несподіванку на Пасху, бо прийшлося посвячувати паски на снігу. В Казахстані говорять, що від погоди сподіватися можна всього, хоч такого давно вже не пам’ятають, щоб на Великдень був сніг. А почалося все з того, що після довгої затяжної зими весняне сонце заглянуло й до Караганди. І вже у Великий Тиждень було досить тепло. У Великодню П’ятницю, за традицією, було у церкві виложення плащаниці. Але наступного дня всі жителі шахтарського міста були здивовані, коли багато із них не могло в суботу вранці відчинити дверей своїх домівок, так багато снігу намело за ніч. Одначе, це не остудило наших вірних, які у своєму житті всяке бачили, і не в такі морози валили дерева в Сибірській тайзі, зранку почали збиратися люди до церкви. Звичайно, що цього дня прийшло набагато менше, ніж вибиралося, бо при таких умовах не всі мали можливість добратися до церкви. Також після обіду о. Віталій поїхав в Майкудик (район Караганди, де досить компактно проживає велика кількість українців), щоб посвятити паски для людей, з яких не всі можуть приїхати до церкви.
Але звичайно головною подією була Пасха. Не зважаючи на 12° морозу та сильний холодний вітер, до церкви прийшло понад 350 чоловік. Звичайно, шо не всі могли поміститися до середини, адже церковця наша має тільки близько 70 кв.м., і тому багатьом із них прийшлося слухати богослуження сидячи в автах (бо на дворі при такому вітрі годі було стояти), добре, що було озвучення і багато, хоч в такий спосіб, могли прийняти участь у торжественному богослуженні. На пасхальну відправу, на запрошення о. Василя, приїхав о. Збігнєв, польський священик, який працює в Караганді. Він досить часто помагав та служив для наших вірних, коли тут не було нашого священика. І як приємно було чути коли всі українці з любов’ю казали «наш отець Збігнєв». Тут, в Казахстані, люди навчилися одного — не звертати увагу на національність, але як людина до тебе ставиться. А у отця Збігнєва бачили тільки добро, завжди бажання допомогти, відправити богослуження, висповідати чи поховати. Ніколи не відмовляв, не зважаючи на те, що багато праці мав на своїй парафії. Думаю, що для багатьох це міг би бути добрий приклад співжиття двох слов’янських народів, яких багато що розділяє, але об’єднює всіх Христос, який помер і воскрес за всіх людей та за всі нації.
Після відправи Божественної літургії всі вийшли з церкви та ставши в півколо, приготували свої паски та всі страви до посвячення на… сніг. Але не зважаючи на мороз та капризи природи на всю площу далеко по вулиці лунав спів: Христос Воскрес! І всі відчували, що, не зважаючи на ніщо, смерть переможена й торжествує Життя — Воскреслий Христос, а по зимі прийде весна й все знову пробудиться до життя. І з цією радістю повернулися до своїх домів, щоб споживати паску, пригадуючи цю славну подію Воскресіння Ісуса Христа.
Після неділі отець Віталій залишився, щоб продовжувати святкування з вірними Пасхи, а о. Василій поїхав до Алмати, де в понеділок розпочалася зустріч священиків Апостольської Адміністратури Казахстану. Понад 50 священиків приїхало із своїх парафій розкиданих по цілому Казахстані, щоб разом помолитися та вирішити різні питання, які повстали у зв’язку із душпастирською працею. Радує те, що кожного року прибувають все нові та нові священики, щоб працювати в Казахстані, залишаючи свої рідні домівки, часто дуже вигідні. Майже всі священики приїхали із Заходу. І хоч більшість це священики із Польщі, але також є німці, італійці, еспанці, яким не завжди є легко привикнути до деяких невигод казахстанського життя. Тому часто стає прикро, що, на жаль, не спішать священики з України, хоч тут є для кого працювати, адже згідно із статистикою в Казахстані проживає близько 800 тис. українців, можливо, не всі вони знають українську мову та ходять до церкви, але як можуть ходити, як не знають Бога? Бо як пише Апостол Павло: «Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рм 10,14). Тому казахстанська земля та українці, які опинилися на цій землі чекають на своїх проповідників. Чи дочекаються? Не знаю. Нехай Христос промовляє до серця, хто почує, той прийде.
Також не можу не згадати про римо-католицьких сестер, які працюють тут вже кілька років. Вже не один манастир надіслав своїх сестер, щоб вони працювали та помагали при парафіях. Про важливість сестер на парафії не буду говорити нічого, думаю, що ті які трошки пізнали життя українців у діяспорі самі знають, яке значення має сестра на парафії для вірних. Надіюся, що сестри, не зважаючи на різні труднощі, чим скоріше приїдуть сюди на місію, яка так потрібна для цих загублених людей і віддадуть їм любов своїх сердець, на яку ці люди так довго вже чекають. Воскресний Христос дає силу працювати на його ниві і я вірю у майбутнє нашої Церкви на Казахстанській землі, бо всі не зможуть повернутися на Україну, більшість із них залишиться тут, а значить і ми будемо з ними.
Отже, довірмося всі Воскреслому Христові, не ставляймо Йому опору, нехай Він порушає нас до діяння, до свідчення Його благовісті перед усіма народами.
о. Василій Говера
