Понад 70 малярських і графічних робіт видатного українського митця і літератора Корнила Устияновича (1839 – 1903 рр.) можна було оглянути на виставці «Корнило Устиянович. Художник українського відродження у Галичині» в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького впродовж 13 грудня 2019 – 23 січня 2020 року.
Як розповіла під час відкриття виставки її кураторка, завідувачка відділу живопису ХІХ – початку ХХ століть Національного музею Оксана Жеплинська, Устиянович був «художником, який першим у другій половині ХІХ століття чи не єдиний взявся за відродження нашого національного мистецтва; який першим вказав ті шляхи, якими потім пішли наступні покоління українських художників наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть».
Мистецтвознавець, історик і літератор Микола Голубець у 1917 році писав про Корнила Устияновича так: «Довго, бо аж до 90-х років минулого століття представляв малярство галицької України ледве не одинокий чоловік, в кождім разі одинокий, якому імени справжнього творця відмовити не можна, – се Корнило Устиянович. Про його попередників і сучасників, за виїмкою ілюстратора Терлецького і церковного маляра Копистинського, не варто й згадувати».
І справді, значення творчості Корнила Устияновича – сина українського літератора, отця Миколи Устияновича, особливо добре пізнається порівняно з тим, що діялося в його часи у Галичині, на Буковині та Закарпатті. А діялося те, що можна назвати застоєм та змертвінням. Українців Австро-Угорщини середини ХІХ століття оповивав солодкавий дурман русофільства і панславізму – приналежності до абстрактної «слов’янщини» під проводом росіян як єдиної тоді державної слов’янської нації. Піддавався на цю ідеологію і Корнило Устиянович, тим паче що замолоду потрапив під вплив священника при російському посольстві у Відні Михайла Раєвського. У своїх спогадах Устиянович яскраво описує, як цей «батюшка», який насправді був агентом російського царизму, зумів заприязнитися з багатьма інтелектуалами слов’янських народів імперії Габсбургів. Він наполегливо нав’язував їм думку про гнилизну Заходу і вищість Російської цивілізації, а водночас знайомив російський уряд «з кожним ударом пульсу народностей слов’янських».
Як не парадоксально, Корнила Устияновича врятувала від утоплення в «русском море» його мандрівка до Російської імперії в 1863 році. Молодий ще митець, з його ж слів, не міг погодити в своїй голові вдаваний австрійський патріотизм і водночас панрусизм «от Попрада до Камчатки» лідера закарпатських русинів-українців Адольфа Добрянського, підозрював Добрянського і Раєвського в лицемірстві, коли ті «доводили, що мова великоруська не є властиво великоруською, а питомо нашою, українською». До поїздки в Росію Устияновича спиняв від апостазії голос творчості Шевченка. Коли ж він побачив «русскій мір» своїми очима і зрозумів різницю між його гаслами та реальністю, то був шокований. Його вразили лицемірство, цинізм, шовінізм і жорстокість російської системи, яка використовувала сподівання бездержавних слов’янських народів на допомогу в справі свого звільнення для того, щоб поглинати їхню інтелігенцію, а в підсумку асимілювати їх. Особливо був вражений митець ганебною поведінкою і плазуванням галичан-емігрантів перед Росією. Вони не тільки плазували перед росіянами, а й зводили наклепи на свій народ, бажаючи отримати посади і гроші. Устиянович пише:
«Я застановлявся: Що? Як? І я перевертень? І був часами такий розлад у своєму серці, що я ставав до всякої праці неспосібним […] Тоді ставав переді мною мій добрий, чесний і сумирний та такий нещасливий нарід, ставав у терновому вінці, ставав ясніючий сумним блиском свого тисячолітнього мучеництва […] І я плакав, гірко плакав; у моїй душі піднімався опір і завзяте бажання не датися, і спрага помсти; і щось неначе шептало мені на вухо: «Ти грішиш, ти тяжко грішиш! Не покидай свого народу!».
В Росії Корнило Устиянович зустрів Якова Головацького, але його розповідям не довіряв. На прикладі Головацького митець побачив, що використаних агентів свого впливу Росія відкидає як витратний матеріал. Перед Головацьким, який піддався на російську пропаганду і почав твердити, що українців немає, а є тільки «русские», який перестав бути корисним, в імперії Романових двері були зачинені… Отак на практиці Устиянович переконався у правоті Миколи Костомарова і Франца Міклошича, що є не один руський народ, а два: «різні характером, звичаями, мовою, а навіть – помимо православія – і вірою». Коли він дивувався, що росіянам байдуже до слов’янофільських ідей Олексія Хом’якова, то почув: «Хіба ж ви думаєте, що в Росії хто-небудь читає Хом’якова? Хіба ж ви вірите, що він тут для когось є пророком? Він – апостол слов’ян, а не росіян!». Отак холодний душ реальності остаточно пробудив Корнила Устияновича, і він вирішив, що треба вертати додому, до свого народу, сподіватися на власні сили. Митець пише: «Не страхав мене, правда, деспотизм в Росії і його гнітюча інтелектуальна і матеріальна сила, не страхав мене і нерозум австрійського уряду, не боявся я навіть грізної переваги сполучених з жидами ляхів, – а боявся я одуру самих русинів. Боявся тим більше, що я той одур знав, що ним був також зачаджений, що на нього довго а довго хворів і не міг цілими роками опам’ятатися і прийти до себе […] народ, що родив Несторів і Тарасів, – той великий, красний, благородний і богатирський народ лежав після 200 літ братання з Москвою закований, обдурений, кадилами обкурений, ні живий, ні мертвий, і боявся очі піднести, боявся не то сказати, що він живе […] боявся слово проректи в рідній мові!».
Устиянович був не революціонером, а митцем. Утім «протверезіння», звернення до рідного народу дозволило йому зробити справжню революцію у західноукраїнському мистецтві. Так, так, у західноукраїнському, а не тільки галицькому! Бо художник і літератор не лише ніколи не розділяв Буковину і Закарпаття з Галичиною, ба більше – жив любов’ю до їхньої цілісності і бував усюди. На Буковині, зрештою, жив довгі роки. Він приглядався до дійсності і бачив, наприклад, що на Закарпатті українська ідея відставала, бо українські провідники орієнтувалися не на свій народ, а на Росію. Його спогади просякнуті гіркотою до людей, які, піддавшись на твердження «какая разніца» (бо, мовляв, усі велико- і малороси є «русскими»), тонули у російській ідеології, відмовляли своєму народові в праві говорити його мовою. Устиянович пише про ідеологів русофільства, які посадами і грішми зваблювали українську молодь: «Купуєте собі душу на послугу. Крадете сина нужденної вдовиці і вчите його плювати на матір!».
Художник добре бачив, що покоління його батьків – покоління Миколи Устияновича, Якова Головацького, Адольфа Добрянського, Богдана Дідицького було зневірене. Руки того покоління опущені. А опущені руки є символом зневіри і поразки… Митець приглядається до рідної землі, до осіб та подій. Він неспроста творить цілу серію історичних полотен і графічних робіт, які змушують задуматися, аналізувати, робити висновки, бо тут через мистецьку естетику до свідомості глядача достукуються глибинні проблеми українського буття. Назву тільки декотрі роботи: «Шевченко на засланні» (кін. 1860-их – поч. 1870-их рр.), «Іван Богун» (1872 р.), «Мазепа на переправі через Дністер» (1873 р.), «Мазепа під Бендерами» (1873 р), «Козацька битва (Смерть Тимоша Хмельницького)» (1890 р.), «Літописець Нестор» (1901 р). Устиянович також творить низку портретів сучасників, серед яких, до прикладу, молодий провідник українських народовців Галичини Корнило Сушкевич, один із небагатьох зі старшого покоління, хто приєднався до народовців, отець Степан Качала. Синтезом приглядання митця стали полотна «Христос перед Пилатом» (1880 р.) та «Мойсей» (1886 р.), що, за висловом Іларіона Свенціцького, «є в дійсності автопортретами митця». Погляд Ісуса на першій роботі запитально-пронизливий. Це наче зустрічне Господнє питання до людини: «Камо грядеши?». Устияновичів же Мойсей – це ще й пропозиція: підняті руки з таблицями Завіту є відповіддю художника на німе питання опущених рук покоління його батьків. «Що робити?» – «Тільки стояти у Божій правді і відстоювати своє», – відповідає він. Тільки тоді в українського народу буде майбутнє, переконаний Устиянович. В очах Мойсея – докір, але й заклик. Мовляв, натворили ви своїм покладанням на сусідів. Але що ж? До діла! Біля ніг пророка змія – символ небезпеки, але й мудрості… Перегук із цими нотками знаходимо знову ж таки в спогадах Устияновича, який передає слова свого сучасника – австрійського урядовця маркіза Бакена: «Ані міністерство, ані німці нічого доброго нам вчинити не можуть, поки ми не будемо тим, чим бути повинні – русинами». Одразу на думку спадає вираз «Будьмо собою!» – таку назву має послання глави УГКЦ Блаженнішого Святослава від 2017 року… Зрештою, резонансом до українських реалій ХХІ століття з відстані 150 років звучить заклик Корнила Устияновича не зраджувати свій народ: «Не даймо більше ні одної краплі руської крові! Не даймо нікому!».
Можна з певністю сказати, що виставка «Корнило Устиянович. Художник українського відродження у Галичині», де мистецькі роботи супроводжують цитати із записників самого Устияновича і цитати дослідників його творчості, є добрим форматом, у якому мистецтво доносить до глядача як красу, так і великий зміст небайдужості до свого народу. Саме ця небайдужість і стоїть за красою творінь великих митців.
Володимир Мороз
