Чим саме і в який спосіб збагачуються українські християни завдяки конфесійному і культурному розмаїттю та діалогу? Як простота в спілкуванні єпископа і загалом клиру з вірними робить Церкву міцнішою і дозволяє спільно творити нові дієві ініціативи навіть в умовах війни, сприяти справі перемоги над агресором і водночас відкривати автентику віри та Церкви людям, котрі перебували щодо неї в полоні певних стереотипів і боязні? Як начебто прості кроки Церкви в громадянському суспільстві змінюють саму Церкву? Про ці та багато інших сторін свого досвіду розповідає читачам «Патріярхату» Полтавський і Кременчуцький митрополит ПЦУ Федір.
– Кир Федоре, ви є митрополитом Полтавським і Кременчуцьким Православної Церкви України і водночас особисто активно залучені в діяльність волонтерського руху у Полтаві з 2014 року. Розкажіть, як вас змінила участь у волонтерському русі за ці десять років?
– Найперше треба сказати, що Україна дуже різноманітна, що є особливості служіння тут, на Полтавщині, де я з 2006 року служу єпископом. Цю різноманітність видно серед іншого в ставленні до клиру. Наведу приклад: нещодавно я відвідав декілька локацій із військовими, на одній були військові з Львівської області. Я відчув, що їхнє ставлення до священника кардинально інше, аніж у людей, що виросли в атеїстичному середовищі. Відразу відчуваєш, що початково маєш певний авторитет, що тебе поважають і слухають, навіть ловлять слова з уст. Звісно, приємно працювати з такими вірянами, і хоч я не уточнював, хто вони були конфесійно, але припускаю, що там була значна частка вірян УГКЦ.
Натомість особливість регіонів, які пережили совєцьку владу, така, що тут знищений цілий пласт культури і духовної традиції. Взагалі кілька поколінь виросло без Церкви. Це одна зі значних особливостей служіння на Полтавщині. Позитивом можна назвати те, що багато людей прийшло тут до віри через внутрішні пошуки, а не тому, що це «віра батьків».
Це дає переваги і є закликом до осмислення віри і трансформації самих священників і водночас призвело до моєї особистої трансформації. Одна зі сторін такої «трансформації» – скидання зовнішнього «лоску». Коли я приїхав на Полтавщину, то такі речі, як просто подати руку іншій людині, привітатися за руку, були незвичними, нетрадиційними. Зараз для мене це норма. Я спокійно можу привітатися з людиною за руку і сказати «Добрий день». Бачу й серед греко-католицьких священників у Полтаві таку простоту, бо перетинався і спілкувався на різних заходах з отцем Юрієм Королевським та його сином отцем Максимом Королевським, який служить капеланом у ЗСУ. Вони ставляться до людей дуже по-простому, і це важливо.
Наступним етапом, який вплинув на мої стосунки з людьми, стала війна і всі випробування, пов’язані з нею. У нас люди згуртувалися довкола Церкви, бо священник таки залишається авторитетом, інституція Церкви має кредит довіри і через цю довіру в часі війни ми, клир, теж стали іншими. Ось дві речі, які значно вплинули на мою особисту еволюцію і згодилися у волонтерській діяльності.
Щодо самого волонтерського служіння, то я став одним зі співзасновників громадської організації «Полтавський Батальйон Небайдужих». Батальйон утворився стихійно з початком війни в 2014 році. Спочатку було так, що ми не знали, що маємо робити, не розуміли, що таке війна, але почали збирати, кожен окремо, допомогу військовим, бо робити щось було просто необхідно. Згодом кілька людей об’єднали зусилля. Найперше пані Наталя Гринчак, яка зараз очолює «Полтавський Батальйон Небайдужих», згодом долучилися я та кілька інших людей. Ми разом стали засновниками. Варто наголосити, що фонд – це окрема від Церкви структура, до якої, принаймні формально, Церква не має жодного стосунку, але «Полтавський Батальйон Небайдужих» перебуває в тісній співпраці із Церквою, і мені видається, що така співпраця дає добрі плоди.
Річ у тому, що люди, які не звикли до Церкви, які бояться Церкви і не розуміють, що це таке… такі люди не бояться прийти в громадську організацію допомагати. І таким чином стають ближчими до Церкви, більш відкритими. В цьому перевага такої співпраці для Церкви. Люди перестають лякатися, позбуваються стереотипів про Церкву.
– До повномасштабного вторгнення ви казали, що з боку Церкви не може бути зборів на зброю, лише на засоби захисту. Чи змінилася ваша позиція тепер?
– Моя позиція змінилася. Зупинити ворога ми можемо лише зброєю, вона потрібна, а тому ми можемо збирати гроші й на зброю. Але зазначу, що нам ще не доводилося збирати на зброю, бо за інерцією ми не перестаємо закривати ті потреби, що й раніше. Я християнин і я розумію, що вбивство є вбивством. Водночас не бачу іншого шляху боротьби з ворогом, який хоче нас знищити.
– «Полтавський Батальйон Небайдужих» – це волонтерський проєкт, до якого ви долучилися як єпископ і представник Церкви, але Полтавська єпархія має й досвід засновника проєкту, до якого згодом долучилася громадськість. Маю на увазі літній дитячий оздоровчий табір «Джерело», до якого пізніше доєдналося ширше коло волонтерів. Який, на вашу думку, шлях для Церкви найкращий: засновувати і вести певні волонтерські проєкти чи долучатися до них?
– Справді, на початку оздоровчі табори були ініціативою Церкви. З часом щораз більше волонтерів і небайдужих людей приєдналося, надихалося, і тепер ми маємо різнопланові табори: для ветеранів, для родин, які виховують дітей із розладом аутистичного спектра, а також інші табори. Люди підхопили цю ініціативу, і тепер Церква просто стала поруч і підтримала цю діяльність. Мабуть, різні моделі можливі. І все це виходячи з обставин. Та все ж таки я вважаю, що Церква має служити суспільству, служити людям, служити, даруючи свободу. Тобто бути порадницею, бути поруч, бути готовою підтримати, а не намагатися диктувати йому щось. Звісно, ефективно можна співпрацювати лише з організаціями, в яких є певне прийняття Церкви. Це має збігатися, і тоді можна знайти порозуміння.
– Окрім волонтерської діяльності, ви як єпископ маєте канал на ютубі і берете інтерв’ю у полтавців та гостей міста, проводите екскурсії та відкриті зустрічі задля пожертв на армію. Як усе це пов’язане?
– Щодо інтерв’ю з полтавцями та гостями міста, то я діяв за обставинами і за покликом серця. Люблю розпитувати людей про їхнє життя, професії і таким чином пізнавати світ. Для мене, як для єпископа, це дає змогу глибше пізнати нашу християнську традицію. Потім усі ці знання та людський досвід я намагаюся переосмислити, накласти на свою християнську парадигму. Я збагачуюся, це допомагає мені краще виконувати єпископські обов’язки, доносити до людей Боже слово. Та варто визнати, що в першу чергу, коли я починав проєкт, мною керувала цікавість до іншого. І тому свій канал з інтерв’ю я сприймаю як хобі, котре, щоправда, вимагає багато праці, адже до інтерв’ю, якщо хочемо, щоб воно було структуроване і мало сенс, потрібно готуватися.
– А як щодо відкритих зустрічей та екскурсій?
Ініціатива відкритих зустрічей була не моя. Пані Наталя Гранчак з «Полтавського Батальйону Небайдужих» подала дві ідеї, як я міг би допомогти війську: екскурсії та розмови за кавою. Щодо екскурсій, то за фіксовану пожертву я проводжу їх собором і дзвіницею, що збереглася з XIX століття. А «Кава з Владикою» – це зустріч-розмова, де люди п’ють каву, їдять тістечка, і гроші з цієї «Благокави» йдуть на військо. Бо ми маємо на території благодійну кав’ярню – «Благокаву». Звісно, я мав страхи, особливо щодо зустрічей: чи мені добре вдається, наприклад, розкрити тему, яку взагалі тему розмови запропонувати людям.
– І як ви шукали тему?
– Радився з волонтерами, які запропонували цей проєкт. Вони мають свіжіший погляд, ближчий до людей, живішу мову, не «задогматизовану», тобто не таку, яку розуміємо лише ми. Тому фактично тему пропонували волонтери, з якими я співпрацюю, бо інакше був ризик, що тема буде вузька або не дуже зрозуміла. Звісно, я стараюся зі свого боку враховувати контекст. Знову ж таки повернуся до теми суспільства, яке пережило травму перебування в богоборчому совєцькому союзі, а тому найперше ставлю собі за завдання просто розкрити людям красу християнства. Прагну показати ідею, що християнство тісно пов’язане з їхньою культурою, що взагалі є наріжно важливим для людської цивілізації, в якій ми живемо. В культурологічному полі виходить легше і природніше спілкуватися з людьми, які тільки наближаються до духовності. Також мені, відверто кажучи, дуже сподобалося спілкуватися в такому форматі з людьми, бо мені ставлять запитання, ми маємо справжнє спілкування, і якщо в цьому спілкуванні вони щось віднайдуть, якщо відбудеться зустріч із Христом – це буде чудово і це головне для мене.
– Окрім зібраних грошей на армію, до яких змін призвела ця волонтерська діяльність для церковного служіння?
– Найперше я стикнувся з вагомим викликом – подолати стереотипи, передусім у самому собі. Що можна, а що не можна, а головне чому? Найпростіший приклад – концерт у храмі. В Католицькій Церкві музичні інструменти на богослужінні є традицією. Натомість у парадигмі православ’я в Україні музичні інструменти чи презентація книжки у храмі з участю скрипаля або саксофоніста може бути болісним зламом стереотипів. Я розумію людей, які відчувають такий дискомфорт, бо сам через цей злам стереотипів пройшов.
Вважаю, що цей «дискомфорт» того вартий, бо маємо не боятися зовнішнього світу, маємо контактувати і співпрацювати з культурою, бо вона не є злом. Тобто потрібно зберегти баланс: храм є місцем молитви, святим місцем, інтимним, адже й духовне життя інтимне. Та водночас храм має бути місцем зустрічі з цією культурою, людьми. Тому просто показуємо, в тому числі волонтерам, із якими співпрацюємо, що церква не є ворогом культури, а навпаки – може бути місцем зібрання. Церква може навіть допомогти в організації культурних заходів, що ми й робимо. Для цього треба, щоб у людей не було страху перед церквою: не там став, не туди ступив, не поклонився. Мовиться, звісно, про храм вірних, а не про вівтар, який відділений. Храм вірних – він для людей, заради людей, заради їх зібрання разом.
Люди, які тільки наближаються до Церкви, це одна частина. Інші, наші постійні віряни, завдяки цим волонтерським заходам теж долучаються до добрих справ, пробуджуються, розширяють свої горизонти культурно. Я вже бачу прийняття того, що кав’ярня біля собору, де люди просто заходять з’їсти тістечко, а гроші йдуть на добру справу – це не щось страшне. Це нормально. Це руйнує стереотипи, а головне руйнує фарисейський дух у церкві. Цей дух говорить: всі ті, що ззовні, всі вони безбожники, що творять неподобства. І цей фарисейський дух вивітрюється, натомість є помноження любові. Вчитися любові, а не просто говорити про любов – важко. Але якщо ми, християни, будемо це робити, то побачимо, як багато людей ззовні будуть відкриватися до любові й поваги, до церкви й сакрального простору, а також до християнських традицій. Тоді це стане їм зрозуміле, близьке. Цей шлях, вірю, для всіх регіонів і для всіх конфесій, його треба вчитися, йти ним.
розмовляв Едуард Бердник
