Закінчення з лютневого числа
Місто Лисенка — багате, укріплене, з чотирма церквами (виглядає, що можна б оцінювати величину міста чи й села з кількости церков, які вони мали). Над міською брамою — великий дзвін, який чути дуже далеко. По дорозі бачать різні барикади, залишки воєн, щоб утруднювати ворожим військам транспорт. Теж багато ставів і в них риби, знак, що козаки любили рибу. Теж впадало в очі сирійцям велике число курників і маси домашньої птиці. Є теж на полях багато фазанів, але нема лисиць і інших малих хижаків, нема також вужів і гадюк. І додає Павло: «В цім краю нема також злодіїв і розбійників» (стор. 40). І знову в щоденнику Павла поставлена увага про велику кількість дітей в родинах і коли б поставити дітей в родині рядом, кожна з них на рік молодша і кожний на п’ядь нижчий аж до найменшого на кінці. Усі русяві. І тут мордовано той народ сотнями тисяч, татари вели в ясир тисячами. «Пошестей не було, але останньо появилася і брала в жертву десятки тисяч, — пише Павло. — І помимо таких страт їх далі було як мурашок». «Подумати б можна, що жінки в них є вагітні три або чотири рази на рік і за кожним разом родять по троє чи по четверо дітей. Як нам оповідали, причиною такого великого приросту є те, що нема тут безплідних жінок і то завдяки тутешній воді, якої прикмети є добре знані і досліджені» (стор. 41). В тому бачиться теж силу нашого народу, і спостерігають це чужинці із Сирії. Наше велике число врятувало нас по Другій світовій війні від переселення в Азію. Сталін жалував, що не виселив з України всіх українців, як це зробив з татарами, чеченцями чи калмиками. Не міг цього зробити, бо було нас на таку божевільну акцію таки забагато і про це говорив Хрущов на XX З’їзді партії.[1]
Вичисляє Павло в свойому щоденнику подорожі різних тварин на козацьких господарствах: коні, корови, барани, кози (подібні до сугаків), свині різної барви — чорні, білі, червоні, рижі, жовті, сірі або з різними плямами — і дуже швидкі, ніяк не можна їх зловити, Павло каже: «мають в собі чорта», кури, гуси, качки, індики (дуже багато!), домашні голуби. Не бракує собак.
Описує Павло село Ісайки з триста господарствами. Село має дві церкви! Коло кожного дому — сад і город. Переїхали ріку Рось в місто Богуслав. Тут їх знову величаво привітали. Були відділи козаків Хмельницького. На прапорі Хмельницького були чорні й жовті стьожки і хрест. Вітали патріярха з великими почестями. Місто мало три церкви. Хмельницький таборував біля міста. Він приїхав до міста стрінути патріярха. Мав із собою великий почот, серед якого було його нелегко розпізнати. Члени його почоту мали багату одіж і зброю, а гетьман був одягнений скромно з маловажною зброєю. «Гетьман, коли тільки побачив здалеку нашого патріярха, зліз із коня, що зробили також всі з його почоту, і підійшов до нашого владики, поклонився два рази і потім поцілував край його одежі, хрест і праву руку, а наш патріярх поклав поцілунок на його голову» (стор. 42).
Павло, дивлячись на гетьманську старшину, каже, що володарі Молдавії і Волощини не дорівнюють навіть козацьким полковникам (стор. 42). Гетьман провадив патріярха під руку аж до цитаделі і мав сльози в очах. Павло захоплений його мовою і поведінкою. Гетьман казав: «Богу дяка за те, що дозволив мені перед смертю побачити Вашу Святість» (стор. 42). Говорили на різні теми, а патріярх просив в імені господаря Волощини, щоб гетьман не йшов на нього війною і щоб написав про те листа до нього. Гетьман сповнив просьбу патріярха. Те саме просив і володар Молдавії, в якого полоні помер Тиміш — син Хмельницького. І гетьман сповнив теж і те прохання. Патріярх привіз гетьманові дарунки. При столі сиділи теж полковники і писар гетьмана. Усі мали голені бороди, але з вусами. Велике враження на Павла зробила скромна особа гетьмана. «Хоч вигляд гетьмана є непоказний, але є в нім Бог, і то є найважніше», — каже Павло (стор. 43).
Пише теж кілька речень похвали для гетьмана. На Молдавії і Волощині їхні володарі в часі гостини сиділи на своїх почесних місцях, Хмельницький своє почесне місце відступив патріярхові, а сам сидів побіч нього. Це, виглядає, був старий український звичай віддавати окрему пошану духовним людям, що бачиться вже в «Поученнях дітям» Володимира Мономаха. Диякон Павло це спостерігає, а бачив він з патріярхом чимало світа.
Обслуга на бенкеті в честь патріярха була скромна. Павло описує бенкет: найперше подали гарячу горілку і пили тости. Потім подали солону рибу і інші страви у малих кількостях (як у французів!). Не було посуду зі срібла, ні з золота, як це бувало на царських дворах. Не їхав гетьман в багатій панській кареті, а повозом з одним конем. Дав гетьман патріярхові на дорогу гроші та супровідні листи, щоб йому помагала гетьманська адміністрація. Також дав листи до царя і воєводи в Путивлі. Павло описує, немов у формі коментаря, державу Хмельницького, яку здобув від поляків, його адміністрацію (18 полковників), військо і ін. Ті, що працюють на ріллі, не платять податків (десятин). Податки платять купці, пасічники з доходів за мед, тії, що виробляють пиво, горілку. Сума сто тисяч золотих з тих податків вистачає гетьманові на цілий рік для керми державою. Не накладає на нарід ніяких данин. Цікавий державний бюджет! Павло свої інформації подає на основі документів. Сидів по ночах і писав.
Виїжджаючи з Богуславу, вступив патріярх до військового табору Хмельницького. Козацтво привітало патріярха з великим захопленням. Гетьман стрінув його у своїм шатрі. Велика скромність у всьому! Козаки не мають шатер, а живуть в ніби шатрах — з галуззя, яке прикривають плащами. Трохи дивно!
Приїхали до Трипілля — великої і недоступної фортеці на верху гори, з двома оборонними мурами і двома ровами. Багато домів порожніх, в них жили жиди, які повтікали. Трипілля мало дуже гарну церкву Преображення. Павло докладно її описує. Згадує про погроми над жидами, що про них розказував Павлові жид Йона з Молдавії, який втік туди від тих погромів. Був це жах.
По Обухові заїхали до Василькова, яке є таке гарне, як та квітка, від якої має назву. Сильно воно укріплене на вершку гори. Одна з церков має дуже гарну ікону Богоматері. Мешканців місто має мало, бо шаліла тут пошесть. На ікони звертає увагу диякон Павло по всіх країнах подорожі. Про Васильківську ікону він пише: «Як я вже згадував, бачив я багато ікон, починаючи від візантійських земель до тутешніх і далі — ген до Москви, але ніде не оглядав я подібної до тієї, ані їй рівної. Спочатку українські малярі, вказуючи на красу обличчя і кольори одежі, черпали зразки з портретового малярства мистців європейських і польських, а під сучасну пору є вони вже майстрами у малюванні православних ікон. Людські обличчя, які вони малюють, є повні виразу і вірні зразкам, що потверджують портрети, наприклад, Теофана — єрусалимського патріярха — і інші, які ми оглядали» (стор. 4).
Проїхавши чималий шмат дороги, наші подорожні побачили здалеку верхи бань Св. Софії Київської. На окраїнах Києва привітали патріярха архимандрит з монахами і єпископ. Патріярха посадили в багату манастирську карету і приїхали до брами Печерського манастиря. Навіть цар тут висідає з повозу і йде пішки до цього святого місця. Так зробив і патріярх. Павло описує докладно Лавру, що її оснували св. Антоній і Теодосій. Перед двома роками жило тут п’ятсот монахів, але в часі пошесті вмерло коло триста (стор. 51). Монахи охайні, спокійні, скромні, здержливі, кожний держав у руці вервицю. їдять раз на добу, їхнє життя — келія і церква. Описує Павло навіть одежу архимандрита, владик і митрополитів. Патріярх був на Літургії в Успенській церкві. По Літургії був обід, на якому подали смажені в цукрі зелені горіхи, варення з вишень та інших овочів, хліб з медом і корінцями і горілку. Потім, тому що був понеділок, отже — посний день, в якому не дають навіть і риби, подали смажені на оливі коржики, сухі гриби. До пиття дали мед, потім пиво, а на кінці досконале червоне вино з власних виноградників (стор. 52). Патріярх їв мало.
Довкола манастиря є 23 церкви, церковці і молитовниці, в яких монахи служать Богослуження. Павло описує дуже докладно велику церкву Успення, включно з поданням чисел бань, вікон і дверей. Передати зміст того опису було б перевантаженням цього нарису. Треба в цілості перекласти всю цю частину. Там теж описані церкви і печери святих угодників.
Патріярх відвідав також на запрошення черниць і їхній манастир, який має 50-60 черниць. Мужчинам до манастиря вступ заборонений. Більшість черниць походять з багатих польських родів, а ігуменя є з родини польського короля. Деякі з них є колишні сироти, яких прийняв і виховав манастир.
Звернув диякон увагу і на велику і славну друкарню. Патріярха відвідав Сильвестр Косів — митрополит київський і цілої козацької землі. Дзвонили усі дзвони під проводом найбільшого дзвона Великої Церкви, яким дзвонять вісім мужчин, по чотири з обох сторін, і його «серце» важить 23 кілограми (на нашу вагу!). Баня і конструкція дзвіниці легко колихалися від тягару дзвона. Це було навечер’я празника св. апостолів Петра і Павла. Служба тривала цілу ніч. В сам празник патріярх служив св. Літургію. Павло описує все в деталях, і чимало речей може придатися для літургістів з його опису. Дивується, наприклад, що антидор дають по Літургії навіть дітям (стор. 64). По Літургії був обід з цікавих і дорогих страв і обов’язково з горілкою. Страви роблені в стилі куховарства польської шляхти. В п’ятницю була поминальна Служба за фундаторів церкви. Було коливо.
В Печерськім манастирі сирійські гості були майже шість днів, і патріярх в архимандричій кареті поїхав до манастиря при Соборі Св. Софії до митрополита Сильвестра. Оглядали велетенський дзвін Собору, який був сім до вісім разів більший від печерського, величиною, як велике шатро, а «серце» важило понад двісті кілограмів. 12 осіб з великим трудом можуть його розгойдати! Голос оглушив усіх. Любили наші предки великі дзвони, і традиція вживання дзвонів в Літургії не прийшла до нас з Візантії, а з латинського Заходу. Греки вживали клепала. В Києві вже за княжих часів була відливарня дзвонів.[2]
Далі подає Павло опис Києва із історичними інформаціями, що їх теж годі тут подавати в цілості. Тут Павло згадує також, що оглядав документи на пергаменах у Печерському манастирі, якими манастир мав повну незалежність від влади митрополита. Тут також в Печерському манастирі на велике здивування довідались сирійці, що монахи в Києві не визнають царгородського патріярхату, а визнають царгородського патріярха тільки за архиєпископа. «В цілім цім краю аж по Москву уважається, що тільки антіохійський патріярх має необмежені повновласті, бо тільки він є наступником св. Петра і йому, як першому патріярхові, дав Господь наш Христос права розрішування і децидування про кари на небі і на землі» (стор. 67). Уважають в Україні ангіохійского патріярха за найстаршого з патріярхів, бо перший осідок Петра був у Антіохії, де і виникла вперше назва — «християни» (Діян. 11, 26). Тому так урочисто вітали сирійського патріярха в Україні. Значить першенство Петра в Церкві і його главенство є реальною правдою і пов’язували її з першим його осідком в Антіохії, де Петро перебував якийсь час, поки виїхав до Риму. Це сліди полемік про главенство римського папи-патріярха по реформації Лютера на Заході.
Павло є дуже систематичний у своїй розповіді й описах і тому саме на тому місці зразу оповідає про інший епізод, який теж є відлунням полемік, що прийшли в Україну по реформації і творили фермент по нашій Берестейській Унії 1596 р. Патріярх стрінув у Києві посольство шведської королеви до Хмельницького на чолі з духовною особою — греком. Королева повідомляла гетьмана, що рушить війною на поляків, щоб йому допомогти. Повідомляла про те і московського царя. Павло дивується тому, що Хмельницького респектують такі великі монархи. Той грек, отець на ім’я Ілля, розказував сирійцям про Івана Кальвіна у Франції. Розказував він хитро про те, якого то листа Кальвін плянував вислати до папи до Риму: «Колись якийсь володар зі шляхетними прикметами, що мав п’ятьох синів, яких однаково любив, поділив своє царство між тих синів на рівні частини. І сталося, що один з них відділився від братів і почав жити, кермуючись власним розумом, а чотири інші, люблячись взаємно, як перед тим, жили, виповняючи вірно батьківські доручення. Кому, отже, підпорядкуватися? Чи тому, що відлучився від своїх братів, чи тим чотирьом, що остались у взаємній згоді?» (стор. 68). Це виразний натяк на так звану «пентархію», яку визнавали на Сході і уважали, що папа відділився від чотирьох патріярхів, які довший час жили в одності, і тепер треба підпорядкуватися не тому одному, що відділився, а тим чотирьом, що живуть в єдності… «Папа, не маючи відповіді на таке питання, — розказував дальше грек, — просив французького короля, щоб покарав Кальвіна смертю, але король відмовився, бо побоявся розрухів». Отець Ілля також сказав, що Кальвін визнав першенство антіохійського патріярха. Хоч говорив про той лист Кальвіна, що тії чотири брати живуть у згоді, але, — додає, — що французи шанують дуже патріярха Антіохії і Александрії, а ненавидять патріярха Царгороду і Єрусалиму. Причина — політичні непорозуміння.
Знову поминаю цікавий опис Києва і Собору Св. Софії. Описуючи Собор Св. Софії з вісімнадцятьма банями, диякон каже, що побудований він на зразок царгородського. Цей Собор був спалений і служив за стайню сто років, потім був відбудований, а потім знищили його уніяти, тобто руські піддані папи. Говорить тут Павло про руїну Собору через татар, але не каже, що був він руйнований аж три рази: в 1240 р. монголи спалили частину, татари в 1416 і в 1482 році кримський хан знову спалив його і він стояв у цілковитій руїні 80 років. У 1596 році Собор став власністю уніятів, які його не зруйнували, але коли польський король визнав православну Церкву і Собор знову перейшов до православної Церкви, митрополит Петро Могила почав велику відбудову і розбудову Собору.
Київ мав скрізь сліди історичних нищень та руїн. Знову треба дивуватись здібності цього диякона описувати все те, що він бачив. Київ був добре уфортифікований і мав великі склади зброї. В місті була залога 60 тисяч війська, з якого одна частина є готова до бою вдень, друга — вночі. Начальник твердині прийшов вітати патріярха.
Врешті патріярх в’їхав в центр Києва. Тут він замешкав і Київ дав йому велику кількість харчів і багато напитків. Київ був багатим містом і гарним із своїми садами та морвовими деревами. Було тут багато поляків, два костьоли з великою кількістю єзуїтів. Козаки повбивали їх жорстоко. З опису Павла бачиться сильні антипольські, антиєзуїтські й антижидівські настрої в Києві.
Патріярх відвідав важніші церкви Києва (а було їх біля сотні). У восьму неділю по Зісланні Св. Духа патріярх відслужив на прохання мешканців міста св. Літургію в Успенському Соборі (Печерськім). Було це велике торжество. 10 липня патріярх залишив Київ, перепливши плотом Дніпро, насолоджуючись Києвом і київськими горами з церквами і манастирями, пливучи Дніпром.
Далі патріярх подорожує через Бровари, Гоголів, Рожанів, Басань. Хоч це великі й укріплені міста, але мешканців мало, бо шаліла тут пошесть. Павло також тут описує церкви й ікони, яких скрізь по Україні було велике число. Дальше — Прилуки і цілий ряд історичних подій, пов’язаних з політичним життям Лівобережжя. В Прилуках згинуло багато жидів і поляків, деякі охрестилися, щоб зберегтися від смерти. Павло описує навіть дивну лазню, яку бачив, і дивний спосіб купання в ній і в холодній ріці. Відвідали також Густинський манастир. Манастирська церква мала чудовий іконостас, який перевищив красою іконостас Софійський і Печерський у Києві: «Дотепер не бачили ми гарнішого і такого, що міг би йому дорівняти» (стор. 84). Дуже докладно описує Павло цю церкву, яка справді під мистецьким оглядом була чудовою. Патріярх бере участь в Богослуженнях, і Павло описує подробиці. Вночі не могли спати через рої комарів (що їх кількість в цім краю велика, як безбережне море« (стор. 87).
По дорозі люди зайняті жнивами. Труднощі подорожі великі, бо дороги вузькі, а патріярша карета широка (козацькі вози малі), часто дещо ламається у патріярших возах, окремим клопотом є переправи через ріки або через вузькі мости. Теж і тут скрізь сади, гарні церкви і доми для бідних і сиріт. Тисячі з них по дорозі просять милостині.
В Москві вже чекали патріярха, і воєвода в Путивлі (прикордонне місто між Україною і Московією) журився, що сталося, чому патріярх так забарився. Вдень пророка Іллі зупинилися над рікою Сейм, що була кордоном.
Тут знаменитий переклад Ковальської кінчиться. Вдячним треба бути авторці за цей переклад, що допоможе багатьом познайомитись не тільки з твором Павла з Алеппо, але й пізнати Україну з часів Богдана Хмельницького.
Кінець
[1] Сталін хотів покарати Україну по Другій світовій війні за «коляборацію» з німцями висилкою всього народу по пустелях Сибіру. Не міг цього зробити через велике число народу… Каже про те Роберт Конквест: «А позже Сталин сожалел, что было невозможно выселить с Украины всех украинцев, как он выселил чеченцев и калмыков». Роберт Конквест, Большой терор, Флоренція 1974, стор. 489.
[2] Див. І. Музичка, Значення Літургії у благовістуванні в Київській Русі, «Збірник праць Ювілейного Конгресу», Мюнхен 1988-1989, ст. 438-439.
