(Продовження з січневого числа)
У великій частині я зробив чималу дигресію в цьому нарисі, користуючись ширшим англійським перекладом Бельфура. Вертаюсь знову до перекладу Ковальської. Запримітили сирійці також, що так багато козаків, їхніх жінок і дітей вміють читати і знають устав Богослужень та церковні пісні. Священики дбають про сиріт і вдів (в дусі первісної Церкви і душпастирської праці св. Павла). Тих вдів і сиріт є велика кількість через постійні війни, починаючи від повстання Хмельницького. Цікаву теж примітку подає Павло, що від часу влади Хмельницького грамотність зросла. Окупацію поляків Павло справді описує дуже чорно і каже: «Вони (поляки) є віроломи і фальшиві, мучать християн і прямують до того, щоб православні вирікалися своєї віри» (стор. 19). Мало було в історії окупантів, щоб лишили по собі добру славу, в польському випадку на наших землях та чорна тінь довго буде оставатись в історичній пам’яті нашого народу навіть в перебільшеннях, а головно в релігійному питанні, що ставить перешкоди для екуменізму прямо у розмірах до не подолання. Чи направляли це поляки в XX сторіччі?
По першому торжественному привіті від нашого народу зараз по переїзді кордону в Рашкові патріярх отримав подібний привіт в наступному місті Димитрашівка. І знову диякон з дива не може вийти, коли скрізь бачить велике число дітей — «як зерен піску» (стор. 20): «Ми спостерегли в тих людей величезне замилування в релігії, побожність і богобоязнь, справило це на нас велике враження» (стор. 20). Маємо і шматок тієї привітальної Літургії із зразком поминання властей і ієрархії. В церкві протоієрей промовив: «Боже, змилуйся над нами» (це, мабуть, невірний переклад заклику — «Господу помолімся») і тоді по черзі виголошував ім’я царя Олексія з Москви, вірного слуги Христа, цариці Марії, їхніх дітей, тоді ім’я антіохійського патріярха і митрополита Сильвестра (це київський митрополит Сильвестр Косів, від 1647 р. до 1657 p.). Патріярха Нікона не поминали. Вірні співали три рази «Кіріє елейсон». Диякон Павло пояснює, що по всіх церквах козацької землі поминається царя, бо в тім році (18.1.1654) відбулася Переяславська угода, «силою якої козацькі землі знайшлися під опікою царя» (стор. 21). Павло розповідає, що таку угоду з царем Хмельницький заключив, бо союзники-татари зрадили його і він, «не бачачи іншого союзника, окрім московського царя, вислав до нього делегацію, щоб в ім’я любови до православної віри він прийняв під опіку козацькі землі» (стор. 21). (Московському патріярхові українська Церква підчинилася в 1686 році). Павло хвалить Хмельницького і каже, що польський король мав симпатію до нього і «дав йому прізвище Хмельницький (Іхміль), що в їхній мові означає — спритний» (стор. 21). Це, очевидно, не відповідає правді, але може бути матеріялом для дискусії про шляхетське походження Хмельницького, над яким дискутують історики.[1]
Далі Павло подає коротку історію «Малої Руси» від охрещення Володимира в Києві, а зокрема про польсько-українські історичні відносини. Каже, що поляки є дуже горді й пишні і вважають себе нащадками Олександра Македонського. Павло на основі інформацій, які збирав від різних осіб, уважає поляків за загарбників різних земель, хитрих, підступних, віроломних до всіх своїх сусідів, «хоч дехто з них не належав до них і не провадив з ними воєн» (стор. 22). Завоювавши козацькі землі, поляки дали владу жидам і вірменам, і ті коїли різні несправедливості. «Дійшло до того, що козаки — бувши господарями того краю — стали невільниками проклятих жидів. То була перша помилка поляків» (стор. 23). (Звідси теж і історичне пояснення настроїв, що довели до великого погрому жидів за Хмельницького). Вичисляє Павло різні злочини поляків та розказує про те, як постали козаки. Видається, що цю частину (історичну) писав Павло на основі якогось джерела, хоч не подає, яке воно. Хмельницький у своїй боротьбі залишився сам. Не помогли йому ні молдавани, ні волохи, не хотів спочатку помагати і цар. Король увійшов з Хмельницьким у таємний договір і обіцяв дати йому допомогу проти шляхти і магнатів, які чинили несправедливості в Україні. Хмельницький від’їхав на Запоріжжя, приєднав собі козаків, попросив помочі у татар і так здобув перші перемоги над поляками. Це велике спрощення ситуації вказувало б також, що ідеться про оповідання когось (бо й справді, чи могли вже бути такі точні записи тоді?). Король Володислав IV в 1646 році провадив пертрактації з козаками, бо потребував їх у плянованій війні проти турків. Магнати були проти цього, і король помагав Хмельницькому проти вчинків польської магнатської верстви. Павло подає версію про те, що магнати отруїли короля, і Павло каже у зв’язку з тим: «Яка шкода, що смерть володаря була болючою стратою для Хмельницького» (стор. 26). Подібно Павло промовчує велику поразку Хмельницького під Берестечком, хоч описує не без деякої дози фантазії битву і жорстокості козаків під Батогом. Такі речі є звичайно темою переказів, які прикрашуються при описах всяких битв з різними хитрощами чи упокореннями переможених.
Так дійшло до угоди з Москвою. Цар хотів спочатку жити в мирі з поляками, щоб тільки вони не нападали більше на козаків, щоб дозволили їм мати свої церкви православні і щоб поляки віддали цареві Смоленськ. Як бачиться, знову дуже вся справа спрощена в оповіданнях різних осіб. Поляки не прийняли умов і напали на козацькі садиби перед самим Великоднем. Почалася знову боротьба, яку почав сам цар походом на Смоленськ (стор. 27). Тоді саме патріярх Макарій перейшов волосько-молдавський кордон.
Скінчивши цей історичний розділ, у своєму щоденнику Павло далі описує подорож. Де теж доказує, що диякон є вченою особою і вміє уживати методи для такого щоденника подорожі, вставляючи відповідні пояснення та коментарі для читача, що необізнаний з краєм і народом, про якого мова. Скрізь вітають патріярха, як описано вище, і Павло постійно бачить в Україні багато дітей («більше як трави»). Невже в Сирії дітей було мало? Диякон навіть пояснює, очевидно, на основі чийогось пояснення те явище: в Україні женяться і виходять заміж дуже молодо. Він ще поверне до тієї теми.
По дорозі сирійці спостерігають багато ставів з рибою, також греблі на ріках, якими тамують ріки і так роблять хитрі водні млини, які обертає дуже мала кількість води. Всі дороги ведуть через центр міст, і об’їзних шляхів нема. Це має своє стратегічне значення. Духовні особи носять камілавки (клобуки) з чорного матеріялу, а багатші обшивають їх соболевими хутрами. Протопопи мають на клобуку хрест. Люди знімають перед духовними особами шапки, як у церкві.
Всі міста є укріплені, мають по два або й три вали — зовнішні і внутрішні, деякі мають навколо рів з водою і звідними мостами. (Див. мапу, що її помістила авторка Ковальська, на якій позначені усі місцевості, де зупинявся патріярх). По дорозі сирійці стрічають недавні ще сліди війни, руїни, згарища: «Серця наші розривалися з болю на думку про те, що тії люди тут пережили» {стор. 32). «В містечку Орадівка була нова церква, але нарід до неї не ходить, бо поляки її спрофанували» (стор. 32). В тих 40 або 50 містечках згинуло 70 або 80 тисяч людей. Скільки разів Павло згадує прізвище Хмельницького, майже все додає: «Коби Бог дозволив йому довго жити» або «щоб життя його продовжилося», «щоб жив довго». Подає врешті інше пояснення прізвища Хмельницького від рослини хмелю, який росте буйно в Україні і з якого роблять пиво, а в зимі його зілля, що пнеться на палях вгору, палять в хатах, а на весну він знову буйно зросте. Так і гетьман — воює, бореться ввесь рік, а на піст ховає шаблю і живе спокійно аж до Великодня.
Гетьман має п’ятсот тисяч війська, яке готове воювати «за віру православну», і його вояцтво воює безкорисно, бо гетьман не платить йому вояцької платні. На заклик ідуть вони із своїми харчами і своєю зброєю. Провадять суворе життя. «Який то благословенний нарід! Який численний! Якою сильною є його православна віра! Скільки тисяч споміж них згинуло, скільки захопили їх татари в ясир і помимо того мають стало таку велику кількість войовників. Нехай буде благословений їх Творець» (стор. 33). І додає: «Козаки, одначе, не лишалися полякам в боргу, забивали їх сотками тисяч, мордували цілі родини, не лишаючи при житті живої істоти» (стор. 33).
Бачив Павло і опустілі доми польських панів. Вони замітні своєю красою і технічними спорудами, як наприклад високі печі. В тому часі ті доми були зруйновані і стали схоронищем для собак і диких свиней. Так само винищили козаки доми і крамниці жидів і вірмен. В місцевості Орадівка населення просить патріярха, щоб посвятив їм церкву, бо поляки збезчестили її. Патріярх зробив це. Виглядає з цього, що нарід не робить ніякої проблеми з того, що патріярх є іншого обряду і, мабуть, патріярх служить ці Чини у грецькому обряді і по-грецькому, який з деякими змінами був в Україні. (Дивується також Павло, що тут так густо містечко коло містечка, не як у Сирії). Павло бачив, що козацькі коні мають на шиях срібні хрести. Додає також, що в Московщині на шиях, чолах і поводах коней є позолочені хрести.
В Умані у гарній Церкві з копулою зеленого кольору були органи, які грають «як грім». То була колишня польська церква, в якій залишились органи і їх вживали. Умань — велике місто з дев’ятьма церквами, великими будинками. Тут було багато поляків і магнатських домів. В суботу, 17 червня, були сирійські гості на богослуженні і коли вийшли з церкви, «не чули ми ніг, так вони нас боліли від довгого стояння» (стор. 34).
Не було в церкві лавок. Жалується Павло, що спів дуже повільний і спів єктенії триває около п’ятнадцяти хвилин. Але ж і єктенії були якісь довгі, наприклад, велика єктенія мала сто разів «Господи, помилуй»… Гарно читали Апостола і то все два! Так само і дві євангелії. Читають, співаючи, і це Павлові сподобалося. Весь спів в Умані був при акомпаньяменті органів. Пісню «Достойно єсть» співали усі з великим чуттям, а коли згадали Богородицю, били поклони. «Коли б ти міг бачити (читачу), як стоять вони нерухомо, як каменюки, коли ми були на краю витривалости, так дуже були ми змучені і ослаблені» (стор. 34). Коли почет патріярха їхав полями, робітники кидали працю, бігли по благословення, били поклони, цілували хрест. Так робили і стрічні візники, і подорожні на дорозі. Скрізь поперед патріярха йшов гінець з листом до наступного містечка, щоб там готувались стрічати патріярха. Цілий почот мав около сорок осіб. Для коней було скрізь трави подостатком, зелені і квітів — густо скрізь, хліба подостатком. Владику все вітали хлібом і сіллю. На стіл все клали хліб. «Знай (читачу), що на козацькій землі нема вина, а п’ють тут вивар з ячменю (пиво), який є дуже смачний. Ми його пили, бо що ж мали робити. Він відсвіжує, головно коли пити його в літню пору».
Цілу неділю, 18 червня, сирійські гості провели на оглядинах Умані. Звертають вони увагу на замки польських вельмож, які панували на тих просторах (Каліновський, Потоцький, Вишневецький). Знову ж Павло мусів користатися з якихось хронік або з оповідань очевидців, бо подає докладні історичні відомості про битви, полони, викупи тощо. Описує теж дуже докладно архітектуру палацу Каліновського в Умані і їхню стратегічну вартість. Незабутнє враження залишила на Павла церква св. Миколая, яку з латинської переробили на православну. Теж і тут є органи. В місті були гарні і високі будинки, які належали до жидів і вірмен, яких козаки винищили, і Павло каже: «Як вірмени, так і жиди заслужили собі на те, що їх стрінуло, бо як завідувачі польських земель переслідували вони козаків податками, а вкінці безмилосердно над ними знущалися» (стор. 38). Павло захоплений вірою і релігійністю козаків. По селах є теж гарні церкви, велика побожність, вчаться грамоти з молитовників, вміють співати церковні пісні з гарними мелодіями (стор. 38). Чи це вже початок близького «Богогласника»?
Павло пише: «Козаки заслужили на щастя, бо є помірковані і скромні, живуть, задовольняючись малим, їдять, що трапиться, і одягаються, в що вдасться» (стор. 38).
В дальшій мандрівці поза Уманем Павло бачив чотири млини і дивувався механізмом тих нехитрих споруд, як вода обертає колесо і як цей оборот передається на млинське колесо, що меле пшеницю. Для Павла також цікавим інструментом виявилась козацька ступа, в якій товкли жито і ячмінь. Скрізь вітають патріярха численні юрми народу, він благословить їх і кропить свяченою водою. Поміч і гостинність для подорожніх значна. В околиці містечка Буки були великі ліси, і їх козаки корчують, щоб перемінити їх в поле.
(Далі буде)
[1] Cfr. Janusz Kaczmarczyk, Bohdan Chmielnicki, Wroclaw-Warszawa-Krakdw-Gdansk-Lodz 1988, p. 11-15.
Автор цієї доброї монографії про Богдана Хмельницького не згадує нічого про подорож патріярха Макарія і його зустріч з гетьманом.
