У світовій літературі минулого є твори про Україну різного стилю і тематики про наш нарід, нашу землю. Писали їх чужинці подорожні, політики, дипломати, мистці чи й духовні люди та зацікавлені життям народів мандрівники. їхні твори до вісімнадцятого сторіччя включно (по якім вже подорожні по світі стали, широкою і не трудною річчю, а друк творів став ще легшою справою), стали цінним джерелом для істориків життя і змагань нашого народу, історії нашого християнства тощо. Дуже корисну працю про таких мандрівників-хронікарів написав Володимир Січинський.[1] Доповнивши його корисну працю, вийшов би чималий словник-список таких авторів різних національностей, починаючи від Геродота та інших грецьких клясиків (не поминаючи навіть і св. Павла!). Не всі вони писали повні окремі твори про Україну, а радше в більшості подавали більші чи менші замітки й уваги про наші землі і наш народ в своїх творах з різними цілями. Січинський починає свій список від X сторіччя, тобто від Київської Руси, щоб вказати на чотирьох арабських письменників: Ібн-Даст, Аль-Масуді, Ібн-Хаукаль, Ібн-Якув. Окрему групу творять християнські автори грецько-візантійського християнського походженя: Прокопій (VI ст.), Маврикій (VI ст.), Фотій (IX ст.), Лев Диякон (X ст.), Павло з Алепо (VIІ ст.). І врешті велика група авторів Західньої Европи від XI ст., серед яких найбільшим є французький інженер Боплян, який перебував в Україні на польській службі в роках 1630-1647, будував фортеці та студіював землі України. Він подає найбільший опис України і життя козаків. Його окремий твір про Україну зветься «Опис України» (сподіємось, що внедовзі старанням УКУ вийде його переклад на українську мову, якщо видавці з України нас не випередять; недавно вийшов польський переклад цього твору, який вже раніше був перекладений на латинську, англійську і німецьку мови). Боплян описує дуже докладно козаків і їхнє життя, вдачу, побут. Не були ми невідомою землею і незнаним народом, і справді дивуватись треба, скільки маємо свідчень чужинців про нас в історії.
Недавно тому старанням Польської Академії Наук і її Комітету для Орієнтальних Студій у Варшаві вийшов переклад частини твору, що його написав диякон Павло з Алепо, син патріярха Макарія в ХVIІ сторіччі, коли він переїздив через Україну зі своїм батьком в дорозі до Москви. Переклад з арабської мови зладила Марія Ковальська тільки тієї частини, де описана подорож по Україні.[2] Варто нам познайомитись з цим твором чи радше з цим дуже корисним перекладом. Він має 120 сторінок, описів України є від стор. 18 до 90. Авторка подає коментар до незрозумілих частин перекладу (стор. 91-101), корисний бібліографічний список творів, що мають відношення до щоденника диякона Павла, резюме, покажчики та 16 сторінок ілюстрацій на окремому папері. Досі дослідники уживали не конечно вдалий переклад цього твору в англійській мові з 1829 р.[3]
Авторка в короткім, але добрім і вичерпнім вступі (стор. 7-16) подає відомості про диякона Павла і його твір. Ітиму за її інформаціями та увагами в цім огляді, користаючи з інших джерел.
Твір Павла з Алепо є відомий у нас, але майже не використаний у нашій історіографії. В арабській літературі в часі її занепаду належить він до перлин. Диякон переїхав Україну від молдавського кордону на півдні від ріки Дністер аж до Путивля над рікою Сейм. Диякон і патріярх Макарій вибиралися в подорож до Москви з Алепо (Сирія) 9 липня 1652 р. і вернулись 21 квітня 1659 р. Твір належить до літературного тоді жанру — опису подорожей-паломництв. Сам диякон Павло народився біля 1627 року і помер у Грузії в 1669 р. в часі другої подорожі до Москви вже іншою дорогою, не через Україну, а через Кавказ, Грузію, Астрахань і Волгу. Диякон був здібним і кмітливим письменником, часто подорожував із своїм батьком в його пастирських подорожах і в цілях збирання датків на удержання своєї Церкви. В цій цілі їздив він і до Москви. Павло був неначе хронікарем батька. Писав в часі подорожі щоденник, а потім поширював його докладними описами, і так постав його знаменитий твір. Писав також щоденник і другої подорожі до Москви, але той щоденник затратився. В описі України Павло дає нам образ життя за часів Хмельницького. Опис є справді знаменитим історичним документом. Диякон Павло був освіченою людиною, знав грецьку мову і в часі своєї подорожі вивчив і російську мову, бо на російських землях вони задержались найдовше. Він міг мати контакт з усіма людьми, бував, як кажуть, серед гущі народу, бачив міста, села, церкви, манастирі, був добрим обсерватором.
Різні чужинецькі посли і дипломати в Росії тих можливостей не мали. Його твір має тому велику кількість фактів, подробиць про життя, релігійність, політичну ситуацію, побут, культуру, господарство, адміністрацію, краєвид України за часів Хмельницького. Деякі описи можуть нам не подобатись сьогодні (напр. антисемітизм), але диякон Павло описує все в дуже добрім ставленні своїх настроїв до України, яка йому подобалась.
Патріярх Макарій був спершу митрополитом у місті Алепо (від 1635 p.). У 1647 році він став антіохійським патріярхом. Патріярший престіл в Антіохії був тоді у великих фінансових клопотах та довгах, і новий патріярх не бачив іншої можливости направи того стану, як просити допомоги в багатших сусідів по вірі. Тому рішив вибратись у 1652 р. до московського царя і просити його милостині. Православна Московія, що з кожним днем зростала тоді в потугу і, маючи свого патріярха (від 1589 p.), виразно підкреслювала свою владу над православним Сходом («Третій Рим»), не дуже радо приймала гостей в особах вищих духовників Сходу, головно тодішньої Греції. Однак, помимо труднощів, патріярх Макарій одержує потрібні дозволи і їде через Україну в Москву.
Опис подорожі був зладжений в арабській мові і лежав нікому невідомий аж до XIX століття, коли англійський граф Фрідріх Ґілдфордський найшов і купив цей рукопис з 1765 року, переписав його, а старанням англійського Товариства Орієнтал Комітее оф Транслейшен був перекладений на англійську мову.[4]
Диякон Павло у своїм щоденнику добре розрізняє Україну від Московщини і завважує, що тоді існував окремий кордон між двома державами, а в місті Путивлі була московська погранична контроля. Там подорожні з України в Московщину мусіли відвідувати московського воєводу, який питав, хто вони, куди й чого у Москву ідуть.[5]
«Опис подорожі», як цілість твору, можна поділити на три частини: а) найбільша з них перша — це докладний опис дороги з Алепо до Царгороду від 9 липня 1652 p., довший побут в цій турецькій столиці (від 20 жовтня 1652 р. до 7 січня 1653 p.), дорога через Молдавію і побут патріярха в Яссах; дорога через Україну, зустріч з Хмельницьким 22 червня 1654 р. і двотижневий побут в Києві від 26 червня (цю частину подорожі через Україну переложила М. Ковальська); подорож через Росію і побут в Коломні; б) друга частина — це опис побуту патріярха і його почоту в Москві, описана широко (бо то ціль подорожі); опис Кремля, манастирів, церков, богослужень, вулиць, мостів, домів, базарів, золотих бань церков, ікон, дзвонів і царського двору; були подорожні в царя, в патріярха Нікона (в часі другої подорожі того патріярха судили за його реформи!); в) третя частина є коротка, бо описує, що важнішого трапилося на тій самій дорозі з поворотом.
Додам дещо, про що Ковальська не пише у своїм вступі. До Москви не зараз заїхав патріярх Макарій, бо там вибухла чума і треба було чекати в Коломні від 11 серпня аж до 30 січня 1655 р. До Москви заїхав патріярх аж 2 лютого того ж року і не застав царя Алексія, який провадив тоді війну з Польщею. Чекав на царя аж до 10 грудня! У Москві було патріярхові і його почотові дуже прикро жити. Вони вже було хотіли кинути свій замір і їхати без милостині. Москвичі їх підглядали, слідкували за ними стало та про кожний рух сирійців доносили в царський двір і вкінці і російському патріярхові. Врешті, по великих трудах і упокореннях, дістали милостиню й повернулись не без пригод до своєї Сирії.[6] Подібного чогось не стрінули сирійці в Україні. Там їх вітали незвичайно щиро і гостинно як патріярха, хоч не з такими великими парадами, як в Московщині, прийняв їх незвичайно гостинно і торжественно гетьман Хмельницький і давав патріярхові все, чого він бажав.
Залишив патріярх Макарій Москву 23 березня 1656 року, хоч ще мусів вертатися з дороги на пильні наради і остаточно залишив Москву 28 травня 1656 р. 28 червня був знову у Києві, а з Хмельницьким стрінувся в Чигирині 27 липня.
Твір диякона Павла мав своє історичне щастя, бо його рукописи збереглися в Парижі, Лондоні і Ленінграді. Про його переклад на англійську мову було сказано вище. Російські автори присвятили цьому творові багато уваги. їх цікавив теж опис Росії, хоч не все він є позитивний. Очевидно, трудність для повної студії твору є його арабська мова.
В описі України, — пояснює Авторка, — диякон Павло описує події, яких він був свідком і очевидцем. Додає він до цього відомості з минулого. Інформації збирає він від зустрічних осіб, як наприклад у печерського архимандрита Йосифа Тризни, двох ігуменів з гори Атос, які належали до почоту патріярха, та інших. Були такими до помочі у інформаціях напевно і світські люди. Користав Павло теж і з писаних документів, але, на жаль, не каже, які вони. Павло пише спокійно, безпристрасно, коментує, пояснює, часто із захопленням. Авторка звертає увагу, що диякон не є об’єктивний у своїх поглядах політичних, суспільних і релігійних, коли ж ідеться про Москву, диякон і під впливом того, що його батько одержав від царя багату пожертву, і, очевидно, сподівався у майбутньому дістати ще більше (ст. 13), пише з перебільшенням.
Павло ненавидить поляків за їхні жорстокості й утиски — політичні і релігійні. Єзуїтів називає він «поклонниками диявола». Проклятими зве жидів і вірмен за економічний визиск (в їхніх руках була торгівля!). Величає козаків і Хмельницького (ст. 13), але й описує теж і жорстокості козаків на поляках. Позитивно ставиться до короля Володислава ІV і описує кілька разів геройства поляків. Доцінює воєнні здібності Яреми Вишневецького, нагадуючи те, що татари звали його «малим дідьком».
Про Україну пише Павло з подивом до побожности народу, на нього зробив сильне враження Київ, дуже точно описав фрески і мозаїки та архітектуру деяких церков. Найбільше подобався йому іконостас в манастирі Пресвятої Тройці в Гусятині і чудотворна ікона Богоматері у Василеві (ст. 15).
Авторка звертає увагу у вступі на деякі спостереження Павла: кріпості, палаци по Україні, побудовані, очевидно, поляками, чутливо пише про українських дітей, яких є «більше, як зірок у небі і піску морського», про сиріт (воєнних!) і про зорганізовану опіку над ними.
Та радше пригляньмося самі текстові опису України диякона Павла, що його подала Авторка. Спостереження диякона є дуже вартісні про культурний стан, і про життя України, і про обряд, а головно про різниці, які помітив диякон між Московією і Україною, яку він називає «край Козаків». Ці уваги варті детального вичислення на основі тексту.
Патріярха вітали незвичайно торжественно, процесіями, коли він ішов і благословив людей, вони клякали і били перед патріярхом поклони, співали хори. Так було зараз у першому містечку Рашкові. Ціле місто вийшло назустріч патріярхові, навіть діти. Були гості з Сирії в неділю на утрені і Службі Божій. Диякон пише: «Від початку приїзду ми почувалися дуже втомленими, а збільшував втому брак сидячих місць в церквах. Для загалу людей, виключаючи високих духовних, немає лавок в жодній церкві на козацькій землі аж до московських кордонів. Уяви собі (читачу) тих людей: в часі богослуження вони стоять нерухомо, як каміння, б’ють безнастанно поклони, співають молитви, які немов би виходили з одних уст. Найбільше нас дивувала участь малих дітей і велика у всіх горливість віри. О Боже! Які довгі є їхні молитви, співи, богослуження. Очарував нас спів дітей, що пливе з глибин їхніх сердець, в цілковитій гармонії зі співом дорослих» (ст. 18-19).
Вже тут бачимо різниці в київськім обряді і московськім. На Московщині в церквах є лавки, щоб сидіти, в Україні їх немає. Наші предки мали велику силу стояти в часі богослужень, чого не видержували сирійці. Диякон бачить великі різниці у церковнім співі між Україною і Московією. Ця різниця впадала в очі зразу по переході кордону. В Московії спів був слабшим, чим в Україні, де спів був популярний, брали в ньому участь навіть діти, а причиною того було те, що в Україні існувала вже довга традиція церковного співу, його плекали, існувала вже музична культура у співі і його техніці, спів відбувався зі знанням музичних правил.[7] У Московії співають навмання, без знання і без старання, не помічаючи помилок. Диякон пише так: «У відношенні до церковного співу тих країн можна спостерегти, що спів козаків виповнює радістю грудь і усуває печалі з серця. Із великим замилуванням до релігійного співу та з точним збереженням музичних правил вони співають високими милими тонами із душі так, наче б пісня плила з одних уст. Тоді як спів людей Московії є без знання, навмання, і вони тим не турбуються, ні не бачать помилок».[8]
Це є незвичайною знахідкою для диякона Павла. В Україні є вже так званий партесний спів (хоровий, многоголосний) від 1570-х років. Від нас цей партесний спів потім пішов у Московщину за Патріярха Єрмогена, і з України (навіть з Галичини!) почали рекрутуватися співаки для Москви.[9] Україна в ХVII ст. мала вже своїх композиторів церковної музики, а М. Дилевський (1630-1690 pp.) написав перший підручник теорії музики. По Переяславській угоді гетьмана Хмельницького з Московщиною українська музична культура з частиною її творців іде на північ. Ми були довший час учителями музики і співу для Московії, що принесло для нас від’ємні наслідки в пізнішому нашому музичному житті. Описуваний Павлом бідний стан московської музики і церковного співу поправляється вже при кінці ХVІІ сторіччя трудом українських умів.
Іншою помітною різницею в українському та московському співах було те, що в Україні любили високі тони й пісні у високих позиціях. В Московщині любувались у низьких басовитих тонах. «Люди московії думають, що гарний голос — то низький, басовий, який не є приємний для вуха», — каже диякон Павло.[10] Сирійці мали клопіт, співаючи Богослуження в Московії, бо їхня інтонація ніяк не гармонізувала з басовим московським співом.[11] У нас, в Україні, потім низький басовий дияконський спів знайшов свій смак, що і є доказом, як впливи скоро помінялись. Диякон Павло каже, згадуючи про цю різницю, що їхній спів походить від поляків і французів.[12] Цей насміх не мав найменшої основи. Вплив на церковний спів в Україні, тим самим і на його техніку, тобто замилуваність у високих радше тонах, мав народній спів в Україні, плеканий століттями і практикований при всіх можливих нагодах народнього життя, в народнім побуті, звичаях і народніх традиціях, які так тісно були пов’язані з релігійним і церковно-літургійним життям.
З певністю Захід мав свій вплив на українську музичну культуру, як і інші течії із Заходу, головно через Могилянську Академію, йшли успішно в Україну. Поява київського музичного письма, так зване «київське знам’я», може бути цього доказом, як теж і рівночасно прикладом, як наші мистці зуміли в засвоєних здобутках із Заходу вложити свою печать українського духа і генія. Київ уживає вже тоді західню нотну систему-нотацію із своїми оригінальними прикметами. Нотне письмо приносить і поліфонічний спів. Київські нотні записки на п’яти лініях (замість так званих «крюків») — то великий здобуток нашого тодішнього культурного життя і спричинив популяризацію співу високої якости. (Потім, пізніше, в 1700 році, чи радше з тією датою, появився у Львові вперше Ірмолой на нотній лінійній системі, коли у Московії вживали ще дальше крюків.[13]
Дуже подобався дияконові Павлові спів Апостола в українських церквах. Гарний теж спів псалмів і прокіменів. Спів однак був повільний, і велику єктенію («Господи помилуй») співали п’ятнадцять хвилин. (Цю традицію, на жаль, ми продовжуємо і з повільним співом не можемо розійтися…). Найбільше враження на сирійців в часі Служби Божої викликав спів «Достойно єсть» по освяченні. До голосів старших долучувались голоси дітей, що збуджувало в тих чужинців великий подив.
На спів дітей в Україні Павло звертає пильну увагу. У Сирії чогось подібного не було, не було і в інших країнах Сходу так спопуляризованого співу серед дітей, як в Україні. Диякон спостеріг також, що в навечеріє великих свят діти-сироти ходять увечері від хати до хати, співаючи пісні в честь Божої Матері «чудовими звуками, що торкають серце». їхню пісню було далеко чути в місцевості. За неї одержували вони милостиню у грошах, хлібі тощо.[14] Діти співали теж у процесіях, які влаштовувано в містах для стрічі патріярха. Церковний спів виучувано в Україні від дитинства. У Московщині спостеріг Павло, що там було багато співів з України. Московський патріярх і цар любили спів наших дітей, яких цар «привез много із страны ляхов». Спів українських дітей був там усе на першому місці.[15]
Ще на одну прикмету церковного співу звернув диякон Павло увагу, а саме, що в співі в Україні брали участь усі присутні в церкві.[16] Всенародний спів у церкві, в якому беруть участь всі присутні, завжди був прикрасою наших Богослужень. Це дуже шляхетна прикмета нашого церковного співу, і приємно читати таку замітку чужинця з ХVІІ ст. Ця прикмета є дуже давня та задержалась до наших часів, хоч були намагання впровадити спів хорів і «півчої», як це було в російській Церкві. Латинська Церква намагається увести також всенародній спів у своїй Літургії, хоч з малим успіхом. Диякон зазначує також, що в деяких церквах цей спів був супроводжений органами. Було це в церквах, які наші люди взяли від латинників і достосували до свого обряду. Не викидали також органів, як робили б це всякі «пуритани» чи «реформатори», а великодушно достосували до своєї Літургії. Так продіставались латинські впливи на нашу Літургію, і наш нарід не протиставився тому різко. Нікон — патріярх московський — в тому самому часі робив великі літургійні реформи в Росії і брав чимало приписів та обрядів з Києва (не ми до них тоді уподібнювалися, а вони радше до нас!), але натрапив на великий спротив і чимало нових звичаїв впровадив у себе силою.
(Далі буде)
[1] Володимир Січинський, Чужинці про Україну, 5 вид., Авгсбург 1946.
[2] Maria Kowalska, Ukraina w polowie ХVIІ w. wrelacji arabskiego podroznika Pawla, syna Makarego z Aleppo, Warszawa 1986.
[3] Travels of Macarius of Antioch: written by his attendant Archdeacon Paul of Aleppo, in Arabic, London 1829, Translated by F.C.Belfour AM. Oxon.
Див. теж: Александер Голосов, Церковная жизнь на Руси в половине века и изображение ея въ записках Павла Алеппскаго, Житомир 1916.
[4] Цікаво відзначити, що про візиту патріярха Макарія Літописець Самовидця не згадує ні словом, хоч це була поважна подія. Див. Літописець Самовидця, Київ 1971; стор. 68-78.
[5] Україна у творі Павла в англійському перекладі називається: Cossak Country, Lesser Russia, Little Russia.
Московщина називається: — Muscovy: “We departet early the next morning, which was Saturday the tenth of the month Haziran; and came to the bank of the great river Istrus, which is the extreme frontier of Moldavia, and the first of the Cossak Country.” Travels…, vol. І, p. 163. Cfr. p. 165: “Potiblia, the first town of Muscovy…”
[6] Сирійці мусіли підозрілим росіянам доказати, що вони не гірші православні від них, тому точно зберігали всі місцеві звичаї, ходили на всі довжелезні Богослуження, морили себе постами й ін., щоб тільки дістати бажану милостиню:
“and we maintained appearances before them, in spite of our inward rage and sufferings…” o.c.p. 264.
Росіяни теж часто насміхались із сирійців за їхні звичаї:
“We poor Syrians knew not the manner of crossing ourselves as they did; and they used to laugh at us for our ignorance and awkwardness,” ibid. p. 273.
Недавно «Літературна Україна» подала більшу цитату з твору диякона Павла, щоб нею показати вищу культуру України від Московщини в половині ХVIІ ст.: «По всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатись по вулицях неуками». Коли сирійці виїхали з Московщини, вони з такими почуваннями вступили в Україну: «З тієї хвилини, як ми побачили Печерський манастир, котрий блищав на віддалі своїми банями, і тільки но діткнулися нас пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радости і веселости, серця наші розкрилися, ми дякували Господу Богу. Протягом цих двох років у Московії замок висів на наших серцях, а розум був до краю пригнічений і притлумлений,оскільки в цій країні (Московії) ніхто не може почуватися скільки-небудь вільним або задоволеним, окрім хіба що корінних жителів. Країна козаків — навпаки, була мов би наша власна країна, а її жителі були нам дорогими жителями і людьми, схожими на нас самих…». Юрій Мушкетик, Українці донині, нині і прісно і вовіки віків, «Літературна Україна», Київ, 21.6.1990, ч. 25, стор. 3.
[7] А. Голосов, цит. тв., стор. 161.
[8] Travels… р. 324, vol. І. А. Голосов подає за, російським перекладом так цей зміст: «Пеніе козаковъ радуетъ душу и исцеляетъ отъ печалей, ибо ихъ напевъ пріятенъ, идетъ отъ цердца и исполняется какъ бы изъ однихъ устъ; они страстно любятъ нотное пеніе, нежные и сладостные мелодій. У зтихъ-же (чит.— росіян) пеніе идетъ без обученія, как случится, все равно: они зтимъ не стесняются». Цит. тв. стор. 161.
[9] Борис Кудрик, Огляд української церковної музики, Львів 1937. У Львові т.зв. партесний спів був уже в 1586 р. Галицькі співаки в Москві були такі: Теодор з Тернополя й Андрій з Бережан. Партесний спів у Московщині не був прихильно прийнятий церковними московськими властями.
[10] “And the finest in their estimation is the low, rough broad voice, which it is far from being pleasant to hear. Travels…, p. 324.
[11] “As with us these gross tones are found’ fault with, so fe them our high intonation is deemed vicious. Ibid., p. 324.
[12] “And they laugh at the Cossacks, and reproach them for their music, telling them that their is the music of Francs and Poles.” Ibid.
[13] Див. І. Музичка, Перший український ірмолой, «Зап. ЧСВВ», сер. 2, сек. 2, том ІІ, Рим 1954.
[14] Trawels… р. 165, 167, 178-179.
[15] А. Голосов, цит. тв. ст. 163.
[16] “You might see them from the beginning of the service to the end standing like rocks, without motion… whilst all sang with one voice; even the little children joining in the chaunt…” Travels… p. 164.
