“Патріярхат” №2, 1967 року
До другої світової війни найбільш залежною від чужинців була Українська Католицька Церква в ЗДА, Канаді, Бразилії та Арґентині.
В тих країнах нашу Церкву дальше уважали Церквою Місійною, не признаючи їй повних канонічних прав. Повне канонічне оформлення наступило щойно після другої світової війни, коли встановлено митрополії в ЗДА та в Канаді, та єпархії в Бразилії і Арґентині.
Іншою була доля наших закарпатських братів та їх Церкви в ЗДА.
До 1924 р. закарпатські українці підлягали юрисдикційно спершу пок. Владиці Ортинському, потім Адміністраторові о. П. Понятишинові.
В 1924 р. закарпатські українці дістали власного Владику в особі пок. В. Такача. Слабістю Закарпатської Української Католицької Церкви було те, що Її Владики та духовенство не виявили себе національно свідомими, провадили Церкву безпляново і сліпо виконували зарядження чужих людей. У висліді цього Українська Католицька Церква закарпатських українців нині втратила майже цілковито своє національне обличчя, назвала себе Церквою Візантійською, прийняла багато латинських практик, майже цілковито занглійщила богослужби та щораз більше відчужується від українського народу. Всі обрядові зміни практиковані в Українській Католицькій Церкві наших закарпатських братів без спротиву, а то й за згодою Конґреґації для Східних Церков.
Переконливим доказом вартости опіки чужинців над нашою Церквою є сучасне положення Української Католицької Церкви в Югославії. Там, маючи навіть повну свободу праці, Українська Католицька Церква поволі нидіє, як відірвана від живого пня галузка. Вона має нині 60 000 вірних, 50 священиків /в тому 30 жонатих/ та двох Владик.
Долею тої Церкви ніхто не турбується, ніхто нічим не поможе.
Якщо б ми мали свій центральний провід, Патріярхат, то він напевно спільними матеріяльними та духовими силами цілої Української Католицької Церкви на чужині дав би поміч та зберіг би нашу Церкву в Югославії від упадку. І це відноситься не лише до Югославії. Деякі наші парохії і в других місцях нашого поселення починають підупадати.
Найбільш пекучими проблемами для нашої Української Католицької Церкви у вільному світі є: 1. Брак покликань на священиків та на монахинь, 2. Катастрофальний брак дяків, 3. Брак тісної співпраці поміж єпископами, духовенством та вірними, 4. Брак впровадження в життя декретів Другого Ватиканського Собору, а головно Декрету про Церкву, та 5. Брак єдности та одного церковного проводу для всієї Української Католицької Церкви.
Брак покликань на священиків – це найбільша для нас небезпека. Українська Католицька Церква у вільному світі начислює около 850 000 вірних і приблизно 750 священиків, в тому числі около 100 священиків в віці 75 до 80 років життя. Хто їх заступить? З прикрістю стверджуємо, що українська еміґрація у вільному світі, так родини як і організації, головно організації молоді, безболізно і байдуже сприймають цей факт. Цілком недостатньо думають про те, що коли не стане священиків, прийдеться замкнути церкви. А разом із тим ми перестанемо існувати як окремішня група українського походження. Однаково загрозливим для нас є брак покликань на монахинь, які провадять парохіяльні школи та навчають наших дітей.
Часто серед вірних можна почути слова критики та негодування про душпастирську працю молодих, тут роджених священиків. Критики їхнього життя та способу праці підносять, що вони, хоча є дітьми добрих українських емігрантів, відреклися свого народу, своїх організацій, стидаються говорити рідною мовою, не жертвують нічого на народні потреби, впроваджують на свою власну руку різні зміни в богослужбах, не читають українських книжок та преси.
На жаль ця критика у більшості випадків є слушною і потрібного.
Є болючою правдою, що, з малими вийнятками, тут роджені священики ніколи поміж собою не говорять українською мовою. Більшість із них не цікавляться проблемами Української Церкви. Це явище є сильніше в ЗДА, дещо слабше в Канаді.
Хто є винний за таке наставлення наших молодих, тут роджених священиків? Ми знаємо, що, приміром, польські, словацькі чи литовські священики навіть в третьому поколінні не цураються свого народу, всюди розмовляють мовою їхніх батьків, хоча не мають своїх окремих Владик чи єпархій.
В розмові із батьками тут роджених священиків можна почути такі жалі: Як же наші діти можуть бути інакшими, коли ними, в часі їхніх студій ніхто не займався, коли багато із них кінчали чужі семінарії, а ставши священиками, вони не дістали від своїх провідників плянів праці, ніхто їх не вчив, як вони повинні поступати. Тому не дивно, що живучи серед чужого окруження, без належних вказівок від своїх провідників, багато із них піддалися чужим впливам, а навіть піддалися поняттю меншевартости про наш обряд, Церкву та народ, із якого походять. Як же очікувати від тих молодих священиків охоти жертвувати на наші національні потреби, коли вони бачать, що деякі їхні провідники – Владики ніколи нічого не жертвують самі, хоча часто звертаються до вірних за пожертвами.
Знавці наших церковних справ у ЗДА і Канаді є переконані в тому, – що коли священики-емігранти залишать цей світ, тоді наші тут роджені священики дуже швидко перетворять Українську Католицьку Церкву на Церкву Католицьку Візантійського Обряду, подібно як це сталося із Церквою закарпатських українців. Це станеться наперід у ЗДА, опісля у Канаді. Деяке надхнення до такої зміни одержують молоді священики у ЗДА від своїх зверхників вже тепер.
А все ж не можна за ці недомагання всієї вини складати на цих молодих священиків, коли питомці духовного семинаря у Вашінґтоні не мають свого українського духовника, того найважнішого виховника, який формує душі молодих кандидатів на священиків. Сповідником наших питомців у Вашінгтоні є чужинець, римо-католик.
В житті українців католиків в ЗДА вже довгі роки ятриться незагоєна рана, незрозуміла, нечувана в других католицьких народів: між тут родженими священиками й новоприбулими затягнено немов залізну занавісу. Нехіть, відсутність бажання відвідувати один одного спричинили відсутність товариського життя між двома чітко визначеними групами, які стрічаються хіба на офіційних зібраннях, на соборчиках чи на конференціях. Таке нехристіянське і некультурне явище в житті наших священиків приносить великі духові шкоди Церкві.
Це саме явище існує теж і в Канаді, проте не у такій гостроті.
Де шукати причини цього болючого явища? Болючого, бо який успіх можуть мати накликування до згоди і до любови, коли священики самі між собою не визнають Христових заповідей братньої любови.
Це явище браку співжиття між священиками продовжується тому, що наші Владики не звертають на це ніякої уваги. Покійний митрополит Богачевський це бачив і болів із цього приводу, але чомусь не усував цеї ненормальности. Його наслідник митрополит кир Амврозій цей недолік толерує, а часом так виглядає, наче б то й апробує.
Із одним центральним проводом – Патріярхатом – такі прикрі факти не існували б.
Подібно предметом критики вірних є поведінка та праця тут роджених сестер-монахинь, які вчать у парохіяльних школах. Чуємо нарікання головно тому, що наші монахині не люблять і не вживають поміж собою української мови, не люблять нашого рідного обряду, наших традиційних звичаїв та з дітьми розмовляють тільки чужою мовою.
Одна із найстарших монахинь ЧСВВ висловилася так: «Не заперечую, що наші тут роджені сестри не люблять свойого обряду, мови і звичаїв так, як приїзджі. Але вони не є одинокі винні за це прикре недомагання. Наші Владики довгими роками цілком не опікуються нами, ніколи не відвідують наших монастирів, не цікавляться нашим життям, нашою працею, нічим не помагають нам в наших замірах. Великим опікуном був пок. Владика Ортинський, та він за скоро помер. Наші сестри, які вчать в наших парохіяльних школах, ніколи не дістають ніяких порад, ані дієцезальних плянів навчання. Їх праці майже ніхто не контролює. Тому вони, прямо з досади за те, що їхню жертвенну працю деякі із наших Владик не доцінюють, а їх самих іґнорують, йдуть за духом чужого окруження, серед якого виростали. Можливо, вони не відповідають вимогам української учительки».
І тут, у шкільній ділянці, основним порядкуючим чинником була б центральна юрисдикція і адміністрація у цілій нашій Церкві.
