Такі слова сказав під час авдієнції частини учасників Світового Конгресу Мирян, що відбулася 26 серпня 1992 р. у патріяршій палаті, Патріярх Мирослав-Іван Любачівський. Щоб це схоплення, що має особливе значення, було більше зрозуміле, слід подати, з чого воно випливає. Треба сказати, що делегацію мирян, яка, до речі, була багатолюдною, очолювали два співголови новоутвореної мирянської організації, що виступає під назвою «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви», Михайло Косів, що є депутатом до Верховної Ради України, і Василь Колодчин, що є головою УПСО. Вони окремо у своїх виступах подякували Патріярхові Мирославові-Іванові за уділення авдієнції та поінформували про відбутий Світовий Конгрес Мирян та утворення вищезгаданої мирянської організації. Василь Колодчин у своєму виступі окремо заторкнув питання останнього Синоду УКЦеркви та при тому висловив жаль, що синодальні отці замість прийняти існуючий Патріярхат УКЦеркви,і про це тільки повідомити Папу Івана-Павла II, як факт доконаний, що його довершив ще в 1975 році Блаженніший Йосиф, вислали листа з проханням, який підписали всі синодальні отці, щоб Апостольська Столиця визнала патріярхат УКЦеркви, на яке немає відповіді! Безпосередньо і зразу Патріярх Мирослав-Іван відгукнувся: «А звідки ви знаєте, що немає відповіді? Відповідь є. На прохання прийшло питання».
Хоч Патріярх Мирослав-Іван не сказав, яке питання прийшло на прохання, що було б цікаво почути, але це питання на прохання ще раз і ще раз підтверджує, що всі дотеперішні перешкоди, які існували для визнання патріяршої гідности Української Католицької Церкви, були димовими заслонами і більше нічого. Цього був свідомий св.п. Патріярх Йосиф, який після довгої, довгої надуми, коли він рішився у Святому 1975 Році прийняти офіційно у базилиці св. Петра і на гробі ап. Петра титул Патріярха, а офіційний возглас підніс під час архиєрейської Літургії о. д-р проф. Іван Гриньох «За Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Блаженнішого Йосифа».
Сьогодні, з перспективи сімнадцяти років, треба подивляти св.п. Блаженнішого Патріярха Йосифа, що він мав таку реальну візію, яка спиралась на твердих основах. Патріярх Йосиф бачив Юдині лобзання, їх дуже добре розумів і тому голосно заявляв, що говорить в імені тих, що вже не спроможні слова сказати, що загинули, як ісповідники віри, що загинули за свою непохитну віру і приналежність до вселенської Христової Церкви, за її єдність, за єдність з наслідником апостола Петра — Апостольську Столицю. За це полились ріки невинної крови і виросли гори трупів. Це були слова глибокого розпачу, які залишились без впливу на керманичів Апостольською Столицею. Вони не були спроможні тоді і неспроможні сьогодні позбутися цієї приманливої «остполітік». На жаль, їх манить ось ця протиприродня й антихристиянська примана, яка нічого не дала і не дасть.
Наша Українська Католицька Церква, якій були готові співати реквієм чи наше «вічная пам’ять», понад усякі людські сподівання немов воскресла до нового і творчого життя. Вона сьогодні щирою молитвою і наполегливою працею гоїть свої рани і приходить до сил.
Треба було бути у княжому городі Львові пам’ятного 27 серпня 1992 р. і побачити, як український нарід величаво, достойно і святочно вітав перепоховання Патріярха Йосифа з Вічного Міста до Львова на Святоюрській Землі. Ми бачили біля тлінних останків Патріярха Йосифа українських владик Української Христової Церкви без уваги на різні прикметники. Серце радувалось зі сльозами на очах, що український нарід може спромогтись на подивугідну поставу. Хіба ж можна було сприйняти без зворушення, коли біля домовини Патріярха Йосифа сидів на візочку їх Святість Патріярх Мстислав (УАПЦ), були присутні Митрополит Андрій Горак (УПЦ) і президент України Леонід М.Кравчук у супроводі членів уряду, парляменту й військового почоту. Це був унікально-неповторний історичний момент, який має не тільки зовнішьно-оптичний характер, але глибоко змістове значення. Поруч з тим це був вияв сили і живучости, глибокої віри і релігійности українського народу.
Ще за життя Патріярх Йосиф звертався безпосередньо і просив Папу Павла VІ, щоб він визнав патріярхат Української Католицької Церкви, кажучи, що коли він цього не зробить, то зробить його наступник, а якщо і цей не зробить, то прийде такий, який визнає за нашою страждальною Церквою цю природню і законну, згідно з Вселенським Собором Ватиканським II, гідність. Також Патріярх Йосиф звертався і до Папи Івана-Павла II. У міжчасі були дві надзвичайно особливі нагоди для визнання нашій Церкві патріярхату. Перша, це була нагода відзначення тисячоліття хрещення Руси-України, коли до Вічного Міста приїхало біля одинадцяти тисяч українських паломників із західньої діяспори і навіть були неофіційно представники з України, які приїхали, щоб достойно і гідно відзначити цю історичну дату. А другою нагодою була, коли Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван повернувся з Риму на Святоюрську Гору у Львові. Ні в першому, ні в другому випадках не визнано існуючого патріярхату УКЦ, а на останнє прохання, яке підписали всі владики, з Апостольської Столиці прийшло не визнання, а питання. З цього повинні наші владики на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном зробити рішучі й невідкличні висновки і скористатись із рішень Вселенського Собору Ватиканського II. Ієрархія УКЦеркви повинна підкреслити, що вона не є Церквою другої кляси, але рівна між рівними. Бачимо, вже сьогодні є виключені всі перепони, які не були перепонами, маємо територію й українську незалежну державу, а тепер висувається питання, які, на жаль, перед нами закриті.
На жаль, дискримінація є не тільки у соціяльно-політичному житті, але навіть у Божій установі, якою керують люди. Треба і в Божій інституції домагатись наших Божих прав, бо ж перед Богом усі ми однакові. Домагаємось у Апостольській Столиці наших історичних, Божих прав і здійснення ухвал і рішень Вселенського Собору Ватиканського II.
М. Г.
