Друкуємо першу частину матеріялу автора Протоархимандрита о. Атаназія Великого
про становище Василіянського Чина до змагань нашої Церкви за патріярхат.
Цей матеріял був приготовлений, в час, коли відбувався II Ватиканський Собор,
і був призначений для внутрішньої інформації членів Чина Св.В.В.
Друкуємо його без скорочень і ортографічних справлень
з ціллю ознайомлення зацікавлених, читачів із основними заложеннями
Василіянського Чина в сучасній церковній політиці.
В 1964 році серед укр. діяспори дуже великого розголосу та актуальности набрала справа укр. патріярхату, головно в зв’язку з Вселенським Собором. В публічній опінії та в укр. пресових органах, була й порушена постава Василіянського Чина до цієї проблеми так, немовби Василіяни ставилися до неї з якимись резервами. Хоча в цій справі ніхто й не виступав від імені цілого Чина та не давав якихось публічних деклярацій, то однак уважаю хосенним для нашої чернечої спільноти дати деякі вияснення, не для виправдування себе, чи в якихось полемічних цілях, але щоб роз’яснити саму справу та поставу нашого Чина до неї.
Найперше бажаю ствердити для всіх членів нашого Чина такі засади, що їх підказує нам наша історія, наша сучасна церковна дія та сама суть справи.
- Історія та сучасна страдницька дійсність в європейських провінціях Чина та многотрудне життя в заокеанських провінціях наглядно та документально доказали та доказують, що Василіянський Чин ніколи ніколи не був байдужий до справжнього та бездискусійного блага нашої Церкви, і по своїй конституції та по василіянському духу ніколи не могтиме станути до такого добра в опозицію.
- Безперечним та недискусійним арбітром про це добро Василіянський Чин уважав і уважатиме компетентну церковну Владу: єпископа – в єпархії, нашу єрархію – в справах цілої нашої Церкви, Апостольський Престол – в справах нашої Церкви по відношенні до цілої Вселенської Церкви та загального добра її; визначене цими авторитетами добро і зло в церковних справах, було, є і буде нормуючим для життя й дії цілого Чина.
- У цих самих церковних справах дискусійного характеру, чи в речах де це благо встановлюється щойно, засобами людського знання, та досвіду, Василіянський Чин може мати, а деколи й повинен мати на них свій погляд та думку, обґрунтовану належним знанням і досвідом, одиничним і корпоративним цілого Чина та природним розумом за браком авторитетного й компетентного наказу – зберегти навіть, як Чин і корпорації нейтралітет у дії, щоб не спричинювати передчасних рішень, творення тенденцій чи блоків якого-небудь порядку; Василіянський Чин бажає працювати для цілости нашої Церкви в усіх церковних юрисдикціях церковних та в усіх країнах нашого церковного і духовного Життя та втішатися загальною прихильністю духовенства й мирян.
Цими засадами Василіянський Чин, як цілість, руководиться й в справі проектованого патріярхату для укр. Церкви, незалежно від індивідуальних поглядів його членів, які в справах дискусійного порядку зберігають свободу думки та досвіду, залишаючися в дії лояльними членами корпорації, якою є Чин.
Яка отже конкретна постава Василіянського Чина до цієї справи сьогодні, і за сучасних обставин? Щоб насвітлити сучасне, пригляньмося коротко минулому.
І. Історичний аспект справи – Справа встановлення на укр. землі патріярхату за певними документами сягає 1580-их років; конкретні, живі заходи в цій справі походять з першої половини 17-го століття та переходять і на другу половину, заникаючи згодом у 18-му столітті, щоб обновитись в інших обставинах та формах у 19-му столітті та виринути поважно на Ватиканському Соборі наших днів, і; в тому історичному процесі визрівання цієї проблеми, Василіянський Чин має свої незаперечні історичні заслуги. – Були це саме й передовсім василіянські ченці оті митрополити та єпископи /Рутський, Корсак, Сєлява, Коленда, Жоховський, Смогоржевський, Шептицький, Суша, Винницький, Білозор і т.д./, що в 17-му столітті поставили цю справу на порядок дня, підготовили її та запроектували, доказали та обороняли її перед церковною та цивільною владою, в Римі, чи в Варшаві, чи в Відні, відновлюючи її все наново через Василіянських Прокураторів у Римі. Це не голі ствердження чи побажання, але факти удокументовані архівальними знахідками. В василіянських монастирських келіях народжувалися та визрівали ці пляни та думи про український патріярхат як завершення церковного об’єднання та структури; на Василіянських Капітулах, де обмірковувались майже через два століття всі важніші справи і Церкви і Чина, були координовані і пляни і дії в справі патріярхату. – А в найновіших часах за наших днів, від 1948 року, були це саме члени Василіянського Чина, що були інспіраторами й головними виконавцями нових джерельних дослідів про історичну та церковно-правну постать і київських і галицьких митрополитів та інших інститутів укр. Церкви. Старанням і засобами Василіянського Чина була зібрана та видана історична та архівна документація до історії нашої Церкви, яка в головній мірі обертається довкруги митрополітальної інституції нашої Церкви. Сімдесять томів праць і документів виданих «Записки ЧСВВ» за останніх 15 літ, це щось більше як аргументація: це факт, який у собі є вже новим документом та основою для нашої сучасної церковної дії між своїми і чужими, і його не можна розумно ні переочувати ні заперечувати, ні справедливо ігнорувати.
А в наше время Вселенського Собору, був це саме василіянин, що в підготовчій селекції тематики Собору поставив під розгляд Комісії для Східніх Церков справу патріярхів взагалі та ерекції нових патріярхатів зокрема, серед яких не бракувало і київського митрополитального престолу. В 1960-1962 рр. ці проекти були простудіовані, сформульовані, апробовані та передані до вирішення Найвищого Архієрея, включно з дезидератом, запропонованим компетентною Комісією щоб була піддана студії справа піднесення до патріярхальної гідности Київської Митрополії. По дискусії в Центральній Підготовній Комісії, справу укр. патріярхату було схвально віддано до вирішення Римського Архієрея, за його розсудком, та з розгляненням та узглядненням обставин. Щойно історія покаже, яку ролю в цій підготовці мав Василіяський Чин, та в її компетентнім проведенні в соборові діяння.
В жовтні 1963 року, підчас другої сесії Собору, що почав набирати виразного екуменічного характеру та проявив волю дати тільки загальні норми та засади для обнови католицької Церкви, не входячи в подробиці, які залишено органічному процесові розвитку кинених нових кличів, поза програмовим та психологічним контекстом, з укр. сторони був поставлений постулят до Соборових Отців: оснувати київський патріярхат для укр. Церкви. Поставлений в даній ситуації та поза про грамою, постулят не ввійшов у відповідну схему декрету про Східні Церкви, де були запропоновані та вкінці й апробовані Собором деякі статті про патріярхів узагалі та про оснування нових патріярхатів зокрема. Наразі справа опинилась поза рямками Вселенського Собору й тому належить до компетенцій Римського Архієрея, як другого авторитету, що може творити патріярхати.
Хоч справа патріярхального устрою для укр. Церкви належить до постійних дезідератів укр. церковного життя, хоч ця справа була видвигнена укр. єрархією в 1959 році, як спільний знаменник внутрішнього укр. церковного замирення, зараз вона займає укр. уми й дію в діяспорі саме внаслідок і як відгомін киненого на Соборі постуляту, що відбившись об соборову програму, з тим більшою натугою діє серед укр. діаспори в різних країнах, завдяки і дії укр. преси та деяких груп укр. спільноти. Очевидно, Собор ще не закінчений, і цілість його рішень, і, загально-церковних і навіть партикулярних /що не противиться діянням Соборів/, належить до майбутности, яка лежить поза рямками цих рядків.
Цих кілька слів може вистачити що до історичного аспекту проблеми укр. патріярхату. Та вже й цього, на що дозволяє природна дикреція, вистарчає, щоб підтвердити тезу, що Василіянський Чин і своїм минулим і сучасним доказав достаточно свою чуйність та печаливість до справжнього добра нашої Церкви, рівнож і що відноситься: патріярхального завершення укр. церковної структури.
IІ. – Сучасний аспект проблеми. – Коли глядіти на справу укр. патріярхату з історичної точки бачення, справа є ясною та не представляє проблем для сучасників, хіба що до визначення відповідного історичного процесу. А однак ця заповітня справа укр. християнства сьогодні стала проблемою, коли глядіти на сучасні обставини та на сучасну дію по її здійсненню. Треба бо розрізнити виразно та не змішувати ніколи двох справ: а) самої суті укр. патріярхату, та б) способу його здійснення сьогодні. Треба отже зразу виключити саму суть справи, що не підпадає проблематиці. Що до цього всі можуть чесно й справедливо погодитися на такі твердження:
- Як ствердив і Вселенський Собор останнім своїм декретом «про Східні Католицькі Церкви» /з 21.ІІ./, патріярхальна установа є і сьогодні живучою та шанигідною і хосенною; установою і може бути предметом аспірацій кожної Східньої Церкви, як завершення своєї церковної структури; тому й українці, католики чи православні, бажаючи його та стараючись про нього, бажають речі доброї, розумної та корисної для церковного життя і дії.
- Незважаючи на різні писані чи неписані інсинуації та підозріння, що нуртують серед укр. спільноти в діяспорі, базою всякого дискутування про укр. патріярхат мусить стати всіми признане заложення, що немає укр. людини, а тому й укр. єрарха чи духовника, що не бажав би чи був би противний такому єрархічному завершенню структури укр. Церкви; це відноситься і що до Василіянського Чина як цілости й поодиноких його членів; тому всякі сумніви та рекримінації, що до суті справи, не відповідають дійсності й правді, а тому є шкідливі для справи, і походять із-за незнання справи в усіх її аспектах, або походять із-за одностороннього інформування, подиктованого якимись неозначеними ближче інтересами.
- Треба рівнож ствердити, на основі історичних документів та на основі знання сучасних обставин, що існували та існують обєктивні, тобто незалежні від укр. людини труднощі що до способу постання цієї заповітньої української церковної мрії: хто, коли, за яких обставин та яким шляхом і старанням мав би установити укр. патріярхат. Що до цього існують розбіжності в поглядах у нутрі укр. спільноти і поза нею. І в тому полягає сучасна проблема в справі патріярхату; проблема оправдана, зрозуміла, відповідна людській думаючій істоті. Перемішання аспектів об’єктивних з суб’єктивними, на нашу думку, створило сучасну негативну ситуацію серед укр. спільноти; вихід же з тієї шкідливої ситуації може постати тільки на базі спокійного, об’єктивного вияснення всіх аспектів цієї справи. Для нашої чернечої спільноти, яка співчуває та співчуствує всім явищам укр. церковного життя, можуть послужити й дальші рядки.
III. – Деякі об’єктивні та суб’єктивні аспекти в справі укр. патріярхату.
- Проблема авторитету. – Є дві влади, що могли б встановити укр. патріярхат у католицькій Церкві: а/ Вселенський Собор, тобто Римський Архієрей спільно з єпископатом світа, б/ Римський Архієрей, і то підчас діяній сучасного Собору, або по закінченні його діяній.
Що до першої можливости: фактично, сучасний Вселенський Собор програмово дистансувався від справ партикулярних, прикроївши відповідно до цього запляновану в підготовчім періоді соборову програму; Собор фактично справу оснування конкретних патріярхатів передав у інші руки, встановивши засаду про можливість їх оснування, та висказуючи побажання, щоб були вони й основані, де цього вимагає добро душ. А до цього треба часу та студій. Не маючи цих двох можливостей, Собор справи невизрілі мусів би або відкинути або процедурально відхилити. Далі вже за дотеперішніх діяній Собор прийняв деякі виразні зобов’язання: загально-церковного характеру зглядом третіх, і тому в подробицях не міг би себе заперечити вирішеннями партикулярного характеру. Йдеться про екуменічне торжественне зобов’язання: не діяти односторонньо в справах, що порушували б міжцерковні відносини, чи принайменше могли б бути інтерпретовані як втручання в сферу контрагента /православ’я, протестантизм/, чи екуменічного співрозмовника. До таких справ належить ерекція нових патріярхатів у сферах впливу православ’я. Київський патріяхат, якого-небудь характеру, лежить у сферах московської патріярхальної юрисдикції і немає Соборового Отця щоб не усвідомлював собі специфічної ваги московського патріярхату в екуменічному русі та діялозі. Це об’єктивна ситуація Собору.
В цій об’єктивній екуменічній ситуації Ватиканського Вселенського Собору впав укр. постулят по ерекції укр. патріярхату; деякі українські круги підхопили його як історичну нагоду по здійсненню укр. заповітньої церковної мрії та повели відповідну пресову кампанію, інтерпретуючи навіть оплески промови, першої на Соборі, Митрополита-Страдника в користь патріярхату, що був поставлений в останній фразі промови, уважаючи, що Отці Собору оплескували пропозицію, а не радше історичну заслугу та постать Ісповідника віри. Тимчасом суб’єктивна оцінка нашої спільноти, ні навіть особистій симпатії Отців Собору нічого не зміняють на об’єктивній дійсності. Поставивши навіть справу в програму соборових нарад, та належно вияснивши її, об’єктивні труднощі скорше чи пізніше вийдуть на верх, з небезпекою, що сама справа могла б осягнути тільки оцінку Собору: «не подобається», а це могло б пересудити її взагалі на довгі десятиліття. Цей бо Собор має вже своє, виразно зачернене обличчя: пожвавлення екуменічної дії для загального об’єднання всіх християн, та відповідно до того він і діє. А Отці Собору є тим чим є: дітьми нашого часу та його головних проблем. Тому треба серіозно трактувати погляд, що справу укр. патріярхату не треба форсувати на цьому і такому Соборі, щоб її не пошкодити, а тому й вимагати від укр. спільноти холоднокровної та зрілої видержки; зняти з анонімного соборового ризика, а поставити на старання Римських Архієреїв, яких обставини є більше гнучкі та дія елястична на потреби поодиноких Церков. Собори крокують історією довшими кроками; кроки Римських Первосвящеників є кроками галилейського Рибалки, що йдуть більше нога в ногу з нашими людськими часами, що розмірються днями і літами.
Залишається приглянутися другій можливості: Римський Архієрей, як творець укр. патріярхату. Здається з пресових голосів, що укр. людині, задивленій в успіх, є сприємлива і ця друга можливість канонічної ерекції київського патріярхату. Беручи її на згляд, ми розрізнили в цій можливості два нюанси: підчас діянь сучасного Собору чи по закінченню його діяній. З огляду на горячку, що існує сьогодні серед укр. громади в цій речі, це розрізнення, об’єктивно оправдане не маловажне.
Священна нетерплячка про добро укр. Церкви й народу серед укр. діяспори ставить такі реченці: теперішній Папа і перед закінченням Вселенського Собору повинен би приступити до бажаної нами ерекції укр. патріярхату. Бо багато уважає сучасний історичний момент якнайбільше сприятливий такій акції, хоча інші вважають теперішні обставини найбільш несприятливими за цілу історію цієї справи. Суб’єктивне, а ще до того й ультимативне ставлення реченців – річ дуже небезпечна, головно коли йдеться про широкі маси, які тяжко контролювати в їх реакціях.
Виключивши саму особу теперішнього Папи, який є щойно в початках свого понтифікату, варто звернути увагу на питання, яка є об’єктивна можливість щоб така ерекція могла статись ще перед закінченням Вселенського Собору? Іншими словами: які є можливості, що незважаючи на об’єктивні обставини соборових резерв у цій справі, Папа Павло VI своєю повновластю схоче еригувати укр. патріярхат? Замість відповіді, що не можемо самозрозуміло дати, звернемо увагу на таку обставину: Вселенський Собор – це спільна дія і діло Вселенського Архієрея та Отців Собору, надзвичайного порядку, та найвищого характеру. Хто хоч трохи зблизька слідкує за соборовими подіями, завважить свого роду священне тремтіння членів Собору, щоб цей колєгіяльний акт не став чистою формальністю та щоб не були вийняті з під компетенцій Собору справи справді великі та важливі та не були вирішувані поза соборовою консультацією. Не буду входити в приклади, хто хоче, може їх знайти в щоденній пресі, що слідкує пильно за діяніями Собору. Скажемо тільки одне: Римський Архієрей вповні свідомий, а з ним і Отці Собору, тієї делікатної ситуації Вселенського Собору: існування поруч і в дії двох найвищих властей Церкви, взаємно в себе зазублених. Це справа мудрости, досвіду, второпности та делікатности, вони визначують обосторонню хай і канонічно важну, дію зо сторони Римського Архієрея в справі яка прямо заторкує екуменічні зобов’язання Собору, що діяв і діє спільно з Папою? Ставити таку вимогу зо сторони укр. громади виглядало б або на незнання обставин, або числення на якусь нещирість Собору в справах екуменічних, або, вкінці, на нелояльність Папи зглядом Вселенського Собору. Очевидно, це не є в намірах укр. громади, але якже ж легко може постати таке вражіння та висновок у тих, що не знають глибше укр. аспірацій та їх щирости, або є для тих аспірацій, з різних рацій, наставлені вороже. При наших акціях та ультиматах, якщо вони продумані та ведені громадою цивільно дозрілою, такі справи повинні бути враховані. Тому припускаємо слушно, що таке визначене запрограмовування не лежить у плянах провідників нашої національної громади, тому цю можливість треба розумно поставити поза рямками нашої дії.
Та може, заки приступати взагалі до визначування реченців у цій справі: тобто підчас Собору чи по Соборі, за цього чи іншого Римського Архієрея, треба взагалі розглядати об’єктивні можливості постання та існування укр. патріярхату, і то Київського, чи Львівського, бо про інші можливості говорять тільки в зв’язку з рідними укр. Землями. Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в укр. спільноті, та резерв у чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до укр. справ прихильно.
2. Проблема часу. – Справа укр. патріярхату виринала протягом історії в різних обставинах: в обставинах політично прихильних і неприхильних, в обставинах національно сприємливих і непідготованих і т д. Була пропонована своїми чи чужими, була навіть поборювана своїми чи чужими людьми. І зараз ця справа має свої часом зумовлені обставини політичні, національні, церковні, екуменічні, характеру українського і міжнароднього. Це обставини – об’єктивні, реальні. Але є інші, характеру суб’єктивного, емоційного, що лежать не в сфері фактів, але плянувань, дезидератів. Приглянемося їм коротко й за чергою:
а/ Обставини політичні. – Сучасні, політичні обставини укр. землі, де раціонально повинен би постати та діяти укр. патріярхат /що і є побажаним та плянованим/, є такі, що всяка ініціятива Собору чи Риму в цій справі була б уважана за політичну провокацію сучасних режимів СССР та УРСР, з правдоподібною, реакцією більше чи менше драстичного, зглядом католицької Церкви взагалі, а залишків укр. католицизму зокрема..! Питання: чи може сьогодні католицька Церква, конкретно Апостольський Престіл, спровокувати таку реакцію? і в ім’я яких позитивних церковних благ та інтересів? За таких обставин укр. патріях залишився б у діяспорі з чистим титулом.
б/ Обставини екуменічні. – За сучасного екуменічного думання та світового руху до єдності всіх християн і соборових зобов’язань, прийнятих у декреті «про екуменізми /21.11.1964/, оснування укр. патріярхату в Києві з ініціятиви католицької Церкви, тобто актом одностороннім та в межах церковних впливів і юрисдикції московського патріярхату, було б уважане не тільки тимже патріярхатом, але може і цілим екуменічним рухом, за екуменічну провокацію, що перечеркала б надії соборової постанови «про екуменізм», як не взагалі й що до всіх православних, то принайменше що до православного світа, що стоїть у московській церковній орбіті впливів. І знову питання: в ім’я якого блага, що перевищувало б сподіване доброї з сьогоднішнього екуменічного руху? Чи тільки для сатисфакції частини укр. діяспори /католицької/? Коли знається загальне наставлення в світі до українських справ взагалі, то треба сказати, що обставини сьогодні справді непригожі для такого рішення.
в/ Обставини церковні. – Український нарід церковно роз’єднаний /приблизно в відношенні 10% до 90%, або може і в ще більших відсотках. Церковне об’єднання укр. народу є справою основною, заповітньою, життьовою для укр. громади. Ця справа має за собою кілька століть історії, є акутною та актуальною і зараз, буде нею і в майбутньому ось одні уважають, що оснування укр. київського патріярхату посунуло б цю справу вперед до щасливої розв’язки, і тому її треба розрішити на початку цього благодатного процесу по об’єднанню; інші же думають, що така католицька ініціятива клала б цьому процесові нову, може і на довгі десятиліття незборну перешкоду та поглибила б тільки існуючу прірву, і тому такого факту не можна ставити на початку, але на завершення цього обєдинительного процесу, може як і формула його остаточної розв’язки. Чисельні відносини між обома укр. Церквами відраджували б такі односторонні католицькі ініціятиви.
/Продовження буде/
