Продовження, початок і попередня частина в №6 (2022 р.) та №1-2 (2023 р.)
Підтримуючи воєнну експансію як природний спосіб розвитку імперії, світська та церковна філософська думка в Росії ціле ХІХ століття переймалася побудовою релігійної філософії історії, встановлюючи та закріплюючи за собою найпочесніше місце імперії «на осі всесвітньої історії». Насамперед намагалася «самоствердитися» відносно країн Європи, серед яких найсильнішими були Велика Британія, Франція, а під кінець століття ще й Німеччина.
«Антихристос: російський погляд»: віддзеркалення друге, богослов’я цивілізації-підроблених-Завітів
Повсюди дві промислові революції поступово змінювали рівень життя та суспільну структуру, з’явилися різноманітні соціалістичні та комуністичні теорії, буржуазія і пролетаріат ставали частинами політичних націй, одночасно змагаючись між собою за врегулювання «відносин» між працею та капіталом. Становлення сучасних політичних націй переживала вся Європа. А тут месіянство російської інтелігенції поза межами та й всередині Росії стикалося з низкою нездоланних перешкод: їй просто нічого було запропонувати, вона не мала тієї великої культури, на існування якої претендувала літературна критика, наприклад у «домашніх» оцінках творчості Тараса Шевченка. Олександр Герцен це відкрито визнав у листі до метра французької історії Жуля Мішле в 1851 році, а вже у ХХ столітті філософ Микола Бердяєв констатував, що Росія ввійшла у загальноєвропейську кризу культури, «не створивши власної належним чином, а її […] цивілізація завжди була потворною, варварською».
Водночас поряд із російським в імперії поставало й набирало сили націєтворення польське, українське та єврейське. Зарадити цьому росіянам, котрі ще у XVIII столітті, за оцінкою письменника Павла Мельникова-Печорського, «створили нову Росію з нічого», було нічим: погасити народження названих модерних націй вони не могли ані в богословсько-історичному, ані в соціалістичному контекстах. Єдине, що залишалося, «натягувати цупку шкірку нації на гігантське тіло імперії», називаючи у пресі всі імперії «націями», пропагувати війну з внутрішніми та зовнішніми «ворогами» задля «явлення на землі універсальної теократії» на чолі з Росією. Філософ-містик Володимир Соловйов стверджував, що війна – це «головний та неминучий засіб для окреслення та зміцнення держави: […] захопити б нам Константинополь, захопити б нам Єрусалим і замість Турецької імперії заснувати кілька російських військових губерній…» (1899 р.).
Його позицію, уже стосовно Європи, в 1912 році підтримував богослов та економіст Сергій Булгаков: «Час місцевих розмежувань минув. […] Війна пролитою кров’ю сплавить Європу у нерозривній єдності, бо ж немає історичної сили, котра б зближувала народи більше, ніж війна». Що ж мали отримати європейці внаслідок очікуваної «всесвітньої війни»? За Сергієм Булгаковим, «у вогні війни мала би впасти міщанська луска Заходу […] Європа стане ближчою до нас». Натомість «Світові буде явлена потуга російського духу, його релігійна глибина […] Російське воїнство величчю свого духу врятує і звільнить світ від передчасної загрози антихристового полонення». Іншими словами, по війні російському інтелігентові не доведеться заздрити європейському «впорядкованому торжищу, раціонально поставленій фабриці, зразковій біржі, прекрасному університету» – все згорить у її полум’ї.
У внутрішній політиці Росії час між війнами використовували для придушення найсильніших національних рухів, наприклад польського. Поляків як націю з власною міцною державницькою традицією не приваблювала пропонована російською інтелігенцією (від Герцена і Достоєвського до Бердяєва) перспектива «відмовитися від взаємних політичних претензій», залишитися «після вирішення селянського питання у федерації з вільною Росією» чи покладатися на те, що Росія «доб’ється вирішення польського питання як світового». Останнє, вочевидь, означало, за Бердяєвим, щасливе поєднання «свободи польської народної індивідуальності» зі «щедрим всєчєловєчєскім російським імперіалізмом» і мало б символізувати початок поєднання в ньому католицького Заходу і православного Сходу.
Не могла Росія протистояти католицькому досвіду конкуренції з соціалізмом у врегулюванні суперечностей між працею та капіталом і в богословському сенсі. Аналогів енцикліки Папи Лева ХІІІ «Rerum novarum» (1891 р.) РПЦ не створила, вчитися створення християнських партій у розпал революції 1906 року та практично на піку есерівського терору було запізно. Крім того, царська бюрократія (за невеликими винятками), російська Церква, революціонери-демократи, філософи, публіцисти, літератори, марксисти – всі зійшлися на тому, що російському народові не потрібні добробут і комфорт, а з ними – приватна власність, яка його дає. Хоча всі відомі в історії успішні цивілізації базувалися на принципі її святості. Бо це європейське «міщанство» могло знищити «особливу» російську православну «духовність». Микола ІІ та його бюрократія наважилися дозволити масове накопичення власності в Росії лише на короткий час – в роки реформаторської діяльності Петра Столипіна до його вбивства (1906 – 1911 рр.). Далі «партія війни» скористалася накопиченими ресурсами, щоби втягнути країну в нову війну «заради вирішення світових імперіалістичних завдань».
Православна імперія та «єврейське питання»
Дещо по-іншому, але чи не дошкульніше, російська релігійна філософія відчула процес націєтворення єврейського народу. Настільки, що не одразу наважилася відверто сформулювати суть претензії. Принаймні відомому слов’янофілові Івану Аксакову від звинувачень «єврейського іга» в «експлуатації інших народів», закликів до євреїв визнати, що «релігія робить їх особливою єврейською народністю, чужою і навіть ворожою до усілякої іновірної народності… бо єврей продовжує у своїй свідомості розпинати Христа…» до відвертого викладу суті «єврейського питання» знадобилося більш ніж 20 років публікацій у газетах «День», «Москва», «Русь» (1860 – 1883 рр.). За Аксаковим, богословська суть претензій до юдеїв полягала у «виконанні ними закону».
Про що йому йшлося? Річ у тім, що з кінця ХVIII століття виникли релігійний, поселенський та політичний сіонізм. Уже з 1790 року в середовищі рабинів було обговорення реального відновлення Храму чи хоча б Сангедрину (Синедріону), були розмови про перспективи відродження єврейської держави, аби єврейський народ отримав можливість національного ренесансу, поновлення тієї сили, яку мав у часи писання Танаху. Це потягнуло за собою перегляд месіянської ідеї. Відтоді вважали, що: 1) Месія (Машиах бен Йосеф) – не персона, а епоха, його пришестя – тривалий соціальний рух, у якому має взяти активну участь увесь єврейський народ, щоби повернутися до країни Ізраїля, побудувати успішну, сильну Державу. Приміром, кореспондент єврейського журналу «Гашахар» у 1871 запитував читачів: «Але чи знайде Месія між вами людей корисних, коли явиться відновити наше колишнє життя? Чи з вашого середовища знайде Він міністра фінансів, військового, вчених, державних людей, здатних бути представниками при дворах іноземних володарів, інженерів, землемірів й т.п. людей, потрібних для його царства?» 2) Держава Ізраїль, будучи світською, недосконалою, одночасно є початковою стадією месіянського процесу (прихід Машиаха бен Давида) і будується заради приходу Месії. Все це загалом осмислювалося як «смерть і воскресіння єврейського народу». Ба більше, у другій половині ХІХ століття Елієзер Бен-Єгуда, почавши викладання івритом в одній з єрусалимських шкіл, у родинному колі відмовився від «російської літератури та спілкування матері з дітьми російською мовою». Разом із прихильниками він бореться за викладання дисциплін у єврейських університетах івритом замість німецької чи іншої європейської мови. Тобто, як сьогодні жартують єврейські богослови, євреї фактично взялися дописувати свій Танах.
Чому релігійний сіонізм так нищівно бив по російському православному самодержавству? Росія до 1917 року мала єдине церковно-державне законодавство, Російська Православна Церква мала статус «первенствуючої», «совращєніє» з православ’я в іншу конфесію каралося як кримінальний злочин. Закон про віротерпимість в Росії ухвалили аж у квітні 1905 року. Позавіросповідний стан підданих не допускався, шлюб був лише релігійним, а конфесійна приналежність впливала на юридичну дієздатність особи. Крім того, політика була прерогативою імператора та його бюрократії, політичні партії в Росії виникли на межі ХІХ – ХХ століть, але імператор і далі був понад суспільством, законом та Церквою. Відома формула графа Сергія Уварова про «істинно російські охранительні начала: православіє, самодєржавіє, народность» розшифровувала «народність» як «безмежну відданість та покору самодержавству». Аж тут раптом на противагу відданому самодержавству «хазяїну-народу» являється «інородець», котрий мало того що зберіг історичну пам’ять і національну самосвідомість, то ще й від початків своєї релігії здобув право і обов’язок сперечатися/боротися зі своїм Богом!
Тому для російського читача Аксаков багато писав про те, що євреї – втілення історичного періоду, котрий віджив себе, що вони зійшли з політичної арени історії, щойно в межах своєї племінної території здійснили всесвітній заклик у особі Ісуса, їхнє відродження – «рівносильне запереченню всього наступного розвитку людства від Христа до 1864 року». Зрештою, назвати речі своїми іменами він наважився аж по 20 роках антиєврейської публіцистики. Аксаков писав, що серед євреїв різних країн підтримується «передання про колишнє національно-державне буття, проникнуте національною самосвідомістю, …їхня релігія – зовнішній державний закон… те, що ми називаємо «Священною історією», для євреїв – історія національна та релігійно-політична. […] Шкода євреїв – їхня національна самосвідомість […] вони […] сподіваються на відновлення Ізраїлю як нації, як держави». Вони – «інородці», здатні «порушити державну єдність з народом-господарем».
Із точки зору російського слов’янофіла все логічно: відновлення Держави Ізраїль викидає Росію зі створеної нею схеми священної історії, вона більше не спадкоємиця універсальної імперії, російський народ не «обраний», а його «історичне служіння» та «передчуття російського апокаліпсису» не потрібні. А отже, й рівноправність для єврея в Росії можлива лише за відмови від національної ідентичності, «багате дарами єврейське плем’я могло б запліднити собою ґрунт європейських спільнот, якби разом зі щирим відреченням від юдаїзму воно так само щиро приліпилося до істини християнства». В іншому випадку доведеться «очистити Захід і Південь імперії від єврейського іга». Як бачимо, Сталіну було в кого вчитися основ «вирішення національного питання» та боротьби з «космополітизмом»!
В очікуванні «світової пожежі»
З іншого боку спектра ідей наступав марксизм, підхоплений в Росії й поміркованими колами, а також радикалами, які пізніше об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію. В марксизмі росіян приваблювала теза громадянської війни, знищення буржуазії та приватної власності, висловлена ще Олександром Герценом концепція «знищення Західної цивілізації дотла» та пришестя на зміну «минаючій епосі індустрії» соціалізму яко вчення, тотожного «назарейському вченню у Римській імперії». У цьому контексті від Володимира Соловйова та Миколи Бердяєва дісталося й Марксу, бо він, «будучи типовим євреєм, узявся за втілення у соціалізмі правічної біблейської проблеми: у поті чола добувай хліб насущний. У соціалізмі Маркса давня єврейська вимога земного блаженства позначилася у новій формі та в інших історичних обставинах. А ідею єврейського месіянства як народу Божого Маркс переніс на пролетаріат».
Заангажовані російські інтелектуали зійшлися на тому, що Росія теж має пережити «перезаснування цивілізації» через революцію вселенських апокаліптичних масштабів. Тільки перші збиралися замінити Бога комунізмом, а другі очікували, що «Росія має явити світові надлюдину, антихриста», дати світові нову релігію, нового бога – Революцію. Російський анархіст Михайло Бакунін, письменник Федір Достоєвський, філософ-косміст Микола Федоров, містик Володимир Соловйов кожен у свій час бачили в російському народі того «жертовного Месію, котрий запалить світову пожежу і врятує світ від зла і горя, дасть нове життя». Відтак російська революція 1917 року, подібно до французької 1789-го, була виявом масштабної релігійної кризи всередині церкви-суспільства, вона теж «сама собою була релігією, яку можна вивищити, давши їй ритуал, який підніме її понад старовинними містичними культами». Але на відміну від французів російські більшовики вважали, що народ зможе обійтися без релігії, йому вистачить терору та пропаганди.
Натомість жоден із небільшовицьких співців апокаліпсису, здається, не замислювався, що у ньому людям, та й самим співцям, доведеться жити роками. Василь Розанов у лютому 1917 року з подивом зауважив, що стара теократична Росія чомусь «злиняла за два дні». Микола Бердяєв, переглядаючи у 1918 році свої довоєнні оцінки російського месіянізму, дещо суперечливо стверджував, що «веленська месіянська ідея […] є езотеричною глибиною чистого, здорового, позитивного націоналізму, безумним духовно-творчим поривом […] вона не може претендувати на зовнішню владу над світом […] дати народові земне блаженство». Натомість «російський апокаліпсис переживається пасивно, як пронизаність російської душі містичними струмами […] ця пасивна рецептивна апокаліптичність має поєднатися з мужньою національною свідомістю […] потрібне релігійне переживання історичних катастроф». І вже в іншій публікації нарікав, що більшовицька Росія «майже безпосередньо перейшла до нової сатанократії». У новій владі йому бракувало «релігійного, а не інтернаціоналістського заперечення націоналізму, всєчєловєка, а не космополіта».
Хоча в питанні «релігійного переживання історичних катастроф» Бердяєв, здається, недооцінив творців комуністичного ладу. Попри всі претензії на інтернаціональність (чи то пак – космополітизм), вони все ж потребували створення власного типу зв’язку в соціумі, тобто релігії (лат. religio:«зв’язок». – Авт.). Частина ленінської команди, зокрема народний комісар освіти РРСФР Анатолій Луначарський, вважала, що такий зв’язок має сформувати «радянська» церква. Він іще у 1908 – 1910 роках написав велику двотомну працю «Релігія і соціалізм», де характеризував марксизм «як філософію – нову, останню критичну синтетичну релігійну систему, […] п’яту релігію, реформовану юдаїзмом. […] Це не культ, не етика, це зв’язок, спільне мислення і почування, служіння прогресивним цілям. Царство колективної праці пролетаріату та селянства». Ленін обзивав Луначарського «блаженним Анатолієм», відкинув конструювання радянської релігії, а от стосовно «царства колективної праці»… Експорт революції потребував власного військово-промислового комплексу, націоналізація зруйнувала успішні дореволюційні підприємства, нову техніку взяти було ніде, зате, як зауважив Лев Троцький, компартійна влада мала «практично невичерпний людський трудовий ресурс». Тож надлюдина Геракл, герой праці «Соціалізму і релігії», перебрався з книжкових сторінок у реальне життя. Хоча у складі культу праці її «герой» прижився не відразу. Зокрема, провал першого комуністичного штурму відклав на десятиліття організацію соціалістичного змагання та формування радянської надлюдини праці – ударників. Цей задум здійснили аж на початку 1930-их під час колективізації. «Царство праці» дуже швидко набуло контурів УСЛОНу та ҐУЛАҐу, ударницький рух нав’язувався всюди: від заводів і колгоспів до концтаборів. Характерно, що ударниками ҐУЛАҐу могли бути і охоронці, і зеки, хоча другі у таборі не мали права здобути ще одне почесне звання – «стахановець». А що умови праці на звичайних об’єктах сталінської індустріалізації мало чим відрізнялися від споруджуваних лише зеками, країна розділилася на «малу» та «велику» зони, виробила та засвоїла табірну культуру насильства.
Загалом більшовики перетворили християнську державу-церкву з російським православ’ям на тоталітарне державосуспільство, цивілізацію підроблених завітів, як я це називаю, майже блискавично – з 1917 по 1939 рік. Методами продукування законодавчих і підзаконних актів, застосуванням державного терору («перековка» свідомості у таборах та психіатричних лікарнях), пропагандою комуносоціалізму, виховання, освіти та творенням специфічної культури (театр, плакат, література соцреалізму) їм вдалося замінити у повсякденні Закон Старого Завіту «революційною совістю» та «революційною правосвідомістю», а Милосердя Нового Завіту – «класовим чуттям». Більшовики зуміли відформатувати літературними метасюжетами радянську версію (над)людини. Однак іспиту на життєздатність цивілізація підроблених завітів не витримала, виявившись лише тимчасово придатною до продовження практики ведення колоніальних війн, починаючи від спроб експорту революції у 1920-их роках до вичерпання життєвого ресурсу в 1991 році. Зневласнене, убоге радянське населення, особливо військові, охоче їхали в такі «закордонні відрядження» заради можливості заробити гроші на квартиру, а не чекати на неї у черзі 20 років.
Нова версія імперії та українці
Українці свою школу і Церкву, а з нею і богослов’я як місця консолідації національної самосвідомості та історичної пам’яті після анексії Київської митрополії втратили на початку ХVIII століття. Відтак процес націотворення спирався на театр, літературу, публіцистику. Програму цього процесу братчики Кирило-Мефодіївського товариства вклали у «Закон Божий», «Книгу буття українського народу» 1847 року. Короткий час існування товариства (кінець 1845 – березень 1847 рр.) не сприяв висуванню вимоги державності України, але російському самодержавству для репресій вистачало й програми створення федеральної парламентської республіки та об’єднання автономних слов’янських народів навколо України. Водночас імперія, окрім репресій, потребувала основи для оновленого об’єднавчого міфу, тому боротьба за київську спадщину знову актуалізувалася. Київ та історична Київська митрополія у ХІХ столітті осмислюються «як джерела біографії націй, як початку та співвідношення національних історій Росії та України». У рескрипті Київському митрополиту від 26 серпня 1856 року імператор Олександр ІІ, пристосовуючи київську історичну традицію до потреб імперії, переформатував давню формулу «Київ – другий Єрусалим» на «Киев – Иерусалим земли Русской». Адміністративне становище, до якого звели митрополію на початок ХХ століття, національний склад духовенства, особливо вищого (лише троє вікарних єпископів були українцями з походження) призвели до того, що серед українських партій питання про автокефалію Церкви в Україні постало аж у 1911 році.
Перша світова війна прискорила процес формування національної ідентичності українців. На звістку про революцію в Петрограді у лютому 1917 року з усіх кінців імперії українські організації надіслали до Української Центральної Ради вимоги «автономії України та автокефалії Церкви». Почалося століття боротьби за автокефалію Української церкви. РПЦ на час жовтневого перевороту залишалася єдиною легітимною інституцією зниклої імперії, а російський єпископат на чолі з новообраним Всеросійським патріархом Тихоном Бєлавіним почувався відповідальним «за долю Батьківщини». Тому силами Всеукраїнського 1918 року та Всеросійського 1917 і 1918 років помісних Соборів залишив Українську Православну Церкву в юрисдикції РПЦ. За період діяльності українських урядів 1917 – 1921 років аргументів проти автокефалії Москва знайшла небагато: «збереження єдності Церкви», «загроза уніятства», «воля Рима і Берліна». Зі свого боку більшовики нищили разом із українською інтелігенцією клир та актив відродженої в 1921-ому Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) на чолі з Всеукраїнським митрополитом Василем Липківським. Її нищили жорсткіше й послідовніше, аніж решту конфесій, на які РПЦ розкололася після 1917 року. Відроджена УАПЦ була не просто конкурентом більшовицької українізації, в 1925-ому вона уклала концепцію соціального служіння, де висловила погляд на процес творення «радянської людини», в тому числі у контексті «радянського інтернаціоналізму»: «…одкинути проповідь «во ім’я неначе братерства», асиміляції, ковтання хижаками-народами народів-працьовників. Ні англієць не повинен стати негром, ні негр – англійцем, ні українець – поляком, або москвином, ні навпаки. […] Не асиміляція і убивство окремих народів, а спілкування всіх і піднесення життя кожного […] завдання християнства». Зрозуміло, що в СРСР місця Церкві-противниці асиміляції українців не могло бути.
Голодомор 1933-го, а потім терор 1937 і 1938 років, здавалося б, поставили крапку у відродженні Української держави і Церкви. Сталінське оточення в спілкуванні перестало називати Україну «країною», а з усіх конфесій на цілу область могли залишитися один-два діючі храми на околиці великого міста. Але в 1939 році Йосиф Сталін разом із Адольфом Гітлером поділили Польську Республіку. Сталіну та радянській владі після анексії Західної України довелося мати справу там, по-перше, з УГКЦ і з результатами її соціальної діяльності під проводом Митрополита Андрея Шептицького. Умовно кажучи, радянський комуносоціалізм зустрівся із соціалізмом християнським. По-друге, в контексті нашої теми, СРСР здійснив подвійну анексію – державно-територіальну та церковно-адміністративну. Варшавська митрополія, здобувши автокефалію як частина колишньої Київської митрополії в 1924 році, була поділена між Німеччиною, до якої відійшла Варшавсько-Холмська єпархія, та СРСР, до якої відійшли Волинська, Тернопільсько-Галицька, Гродненсько-Віленська та Поліська єпархії. Загалом СРСР отримав 7,5 мільйона православних, чотирьох чинних єпископів, більш ніж 3000 храмів та 64 монастирі. Комуністам довелося навіть відновити митрополичу кафедру в Києві. 15 липня 1941 року митрополитом Київським і Галицьким, священноархимандритом Києво-Печерської лаври, екзархом всієї України став Миколай Ярушевич. Саме йому випало боротися від імені СРСР на світовій арені проти чергової спроби українства вибороти державну та церковну незалежність. 30 червня 1941 року у Львові відбулося проголошення Акта про незалежну Українську державу, і проукраїнська частина духовенства, зокрема єпископ Полікарп Сікорський, відгукнулася архипастирськими та пастирськими посланнями на її підтримку. Водночас тривав процес відродження Української Автокефальної Церкви, і на Пінському Соборі 7 – 10 лютого 1942 року вона організаційно оформилася на підставі закону Директорії УНР про автокефалію від 1 січня 1919 року, обравши адміністратором митрополита Полікарпа Сікорського. Крім того, значна частина клиру УАПЦ підтримала ОУНівське підпілля, а відтак у 1943 році виник інститут польового духовенства на чолі з отцем Олексієм Гуменюком.
Проєкт «московського Ватикану»
Кон’юнктура світової політики примусила Йосифа Сталіна вже з осені 1941 року повернути до складу концепції «Пришестя ІІІ Інтернаціоналу»/«визволення світу від коричневої чуми» ще й суто релігійний компонент. Припало зважати, окрім іміджу в очах союзників, ще й на можливості Московської патріархії контактувати з релігійно-клерикальними рухами на Заході та впливати на антифашистські рухи в окупованій Східній Європі. З другого боку, в доповідних записках НКВС/МДБ наголошувалося на важливій об’єднавчій ролі РПЦ у антифашистських рухах слов’янських народів, які набирали сили на Балканах. Сталінський проєкт відродження «Третього Риму» мав вигляд «Московського Ватикану» і виник приблизно під час підготовки Тегеранської конференції учасників Антигітлерівської коаліції. Окрім розподілу сфер впливу у повоєнній Європі, Сталіна приваблювала можливість утвердити першість Москви в православному світі та поширити радянський вплив на добру половину світу. Адже у спадщину від імперії перейшли екзархати, єпархії, благочиння та духовні місії РПЦ у Китаї, Кореї, Японії, Північній та Південній Америці, Палестині, Бельгії, Угорщині тощо. Попри те, що в канонічному підпорядкуванні Московській патріархії перебувала незначна їх частина, духовний зв’язок із Церквою-матір’ю підтримували всі.
Окрім першості в православному світі, Сталіна цікавили нафтоносні регіони Близького Сходу, що в той період саме сформувалися як вузол суперечок за панування. Радянській експансії заважала еволюція позиції Туреччини від союзу з Гітлером до нейтралітету. Змагаючись за вплив на Туреччину, в балканських країнах ширився підконтрольний СРСР комуністичний антифашистський рух. Він мав запобігти відкриттю Британією другого фронту на Балканах і допомогти здійснити там завоювання так званої «м’якої підчеревини Європи».
Оскільки після провалу спроби радянізувати Близький Схід від 1920-их активним просуванням туди СРСР не займався і дієвих важелів впливу там не мав, для вирішення проблеми Сталін мусив вдатися до застосування в регіоні традиційної церковної політики російських царів. З метою її легітимації у Москві в 1942 році режисерові Сергію Ейзенштейну доручили зняти фільм «Іван Грозний», де по-перше, нехай і в художній формі, але відверто проголошувалася концепція «Москва – Третій Рим», а по-друге – на кіноекрані повністю відтворювався церковний чин вінчання на царство. Одночасно в музеї Політехнічного інституту читали публічні лекції з історії боротьби Росії за Босфор і Дарданелли та «науково» пояснювали «російські права» на візантійську спадщину.
Прем’єра фільму відбулася 2 лютого 1945 року одночасно з інтронізацією Всеросійського патріарха Алексія І Симанського. Планувалося проведення у Москві в 1948 році Вселенського Собору. Але вигнання британською армією комуністів із Греції посилило вплив союзників на політичну ситуацію на Близькому Сході та сприяло тому, що східні патріархи відмовилися від його скликання під патронатом Сталіна. Натомість у 1948 році митрополит Севастійський Афінагор на церемонію власної інтронізації на Константинопольську кафедру прибув особистим літаком президента США Гаррі Трумена.
З огляду на те, що від візантійських часів усі престоли східних патріархатів традиційно посідали греки, і тільки у ХХ столітті Антіохійським патріархом став арабський єпископ, вплив на Церкви залишився за Константинопольським Патріархом та колишніми союзниками Сталіна по Антигітлерівській коаліції. Тому замість Всеправославного Собору єрархи зібралися в Москві з нагоди 500-ліття автокефалії РПЦ з метою привітати її паству та клир. Так вони обмежили радянську експансію на терени Європи та посприяли втраті Сталіним інтересу до активної інструменталізації Православної Церкви й концепції «Москва – Третій Рим» у міжнародній політиці.
Закінчення в наступному числі
