Продовження, початок у попередньому числі
Наступним із вимірів російської ідентичності, які 24 лютого 2022 року дозволили Володимиру Путіну повномасштабно розгорнути руками ЗС РФ класичний геноцид українського народу, української культури та держави Україна, розглянемо російське православ’я. Це важливо з кількох причин. По-перше, відокремлення Церкви від держави понад 100 років тому, з липня 1917 року, не завадило РПЦ після 1991-го посісти одне з чільних місць у політичній культурі росіян і відновити втрачену в радянські часи функцію одного з основних інструментів зовнішньополітичного впливу та гібридної воєнної експансії Росії. По-друге, революція 1917 року була природним подоланням релігійної кризи, що назрівала в імперії впродовж усього ХІХ століття. Ленінська держава-комуна була цивілізаційним проєктом із заміни православ’я соціалізмом, і я вважаю, що більшовики терором та пропагандою швидко збудували цивілізацію «підроблених Завітів». Після 1991 року еліти РФ, синтезувавши весь абсорбований історичний досвід православної імперії та СРСР, винайшли третю редакцію тоталітаризму – рашизм. По-третє, встановлення у Москві пам’ятника київському князеві Володимиру Великому в 2015 році, путінські екскурси в історію «єдиного народу» росіян, українців і білорусів з традиційними претензіями Москви на чужу їй спадщину Київської Русі покликані не так підкреслити її важливість для історичної ідентичності сучасних росіян, як дати їм ідеологічну основу для виправдання новітньої окупації України. А також зміною кордонів Росії закріпити за собою право на пожиттєвє президентство зі збереженням традиційного для російських царів статусу зверхності над виконавчою, законодавчою, судовою та церковною владою.
«Київ – Єрусалим землі Руської»: віддзеркалення друге – богослов’я
Але про все докладно. Зосередимо увагу на історичній частині богослов’я, на точці перетину священного і профанного у людській діяльності. Тобто погляньмо туди, де після хрещення Русі її населення долучилося разом із іншими народами до виконання першої заповіді, даної Богом Адаму, – створення цивілізації, побудови свого світу: «плодіться і розмножуйтеся» (Бут 1).
Український світ формувався з часів хрещення Русі, і з Х століття охоплював не лише Русь-Україну (первісно Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, а пізніше терени Волині й Галичини). Київ як Другий Єрусалим, як «матір городів руських» був центром великого світу, що простягався від Білого моря до Херсонесу, від Лемківщини аж до хребтів Уралу. Українська культура утворилася внаслідок зустрічі та синтезу греко-візантійської традиції зі слов’янсько-язичницькою на теренах Київської митрополії, заснованої в 990-ті роки. До монгольських завоювань Київ був центром, який вловлював тогочасні інновації, продукував і споживав свої культурні сенси. Далі вони мультиплікувалися з Києва до Великого Новгорода, Пскова, Суздаля та пізнішої Москви зусиллями правителів великокнязівської та князівської «Київської династії». Що ж їх так приваблювало насамперед?
Кожне людське суспільство, визначаючись зі своїми першоджерелами, разом із обраною світовою релігією запозичує всі минулі традиції, з нею пов’язані, тобто трансформується. Хрещення дало князю Володимирові імена небесного покровителя та його свояка – візантійського імператора Василія ІІ, перетворивши його владу на святу й царствену. «Благословення» суверена всього християнського світу, імператора «царства Божого на землі» дозволило Володимирові спільно з християнством перенести на Русь юдейську, грецьку і римську міфологію та історію, церковне право та політичну культуру із взірцями для формування моделі ранньомодерної ідентичності народу Русі-України.
З Номоканоном («Кормчою книгою») великий київський князь отримав концепцію сакральності влади, православну «симфонію», тобто: «Два найвеличніші дари Божі, священство та царство […] походять з одного джерела й прикрашають життя людське. Перше з них служить справам Божим, а друге опікується справами людськими». Визначені канонами злочини проти Церкви чи виклики церковній владі вважалися викликами владі світській. Ритуальним оприявленням нового статусу влади став візантійський ритуал посадовлення на князівський стіл, практика зберігання інсигній царської влади та одягу в спеціальному місці князівської церкви Успіння Богородиці (Десятинної) – скевофілакії.
Як відомо, згідно зі Святим Письмом, місцем творення людської цивілізації спочатку є райський Сад (Бут 2), а відтак вигнання Адама з Євою – Вічне Місто (Іс 14, 11; Об 21, 22). У богослов’ї християнського Середньовіччя місто, особливо столичне, уявлялось як подоба або «ікона» Раю/Града Небесного. Легенда про походження Києва в недатованій частині «Повісті минулих літ», осмислення митрополитом Іларіоном (990 –1088 рр.) у «Слові про закон і благодать» (1038 р.) його статусу головного княжого міста і місця осідку митрополита було визначенням точки відліку встановлення цивілізаційного ладу в Поляно-Руській землі, початку власної історії та розгортання ідеї про одвічну богообраність і призначення Києва стати ще одним центром християнського світу. Для населення ж Київ став місцем, відведеним у «священному плані Бога» для спасіння людини, і, за визначенням Володимира Рички, місцем «початку нашої самосвідомості, згромадження різних етнічних елементів східного слов’янства у сталу національну єдність». Храми, збудовані грецькими майстрами за візантійськими зразками, наповнені привезеним із Корсуня (античного Херсонесу) богослужбовим начинням, іконами, сосудами і хрестами. Передані з Риму мощі четвертого Папи Римського святого Климента, поміщені в окремій раці в одному з вівтарів Десятинної (Корсунської) церкви, щоденно підкреслювали статус Києва як «трону слави» Руської землі, його майбутнє вселенське покликання.
Також через візантійські джерела, біблійні, патристичні та художні тексти, компендіуми про історію та релігійну культуру євреїв, паломництва до Святої Землі руські книжники встановили зв’язок Києва з початком християнської історії – Єрусалимом. Згаданий митрополит Іларіон, вписуючи Русь та її столицю Київ у процес безперервної трансляції імперії, виходив із того, що Царство Старого Заповіту втілилося у Царство Нового Заповіту, християнська імперія водночас скасовує і продовжує єврейську історію, богообрана Візантія є Новим Ізраїлем, Константинополь є одночасно Новим Римом та Другим Єрусалимом, а тепер духовна традиція транслюється до Києва, надаючи йому ореолу нового Святого Міста. Услід за Іларіоном ідею пересування центру історичного християнства до Києва, продовження його містичного існування до кінця історичного часу гранично ясно сформулював Яків Мніх у «Пам’яті й похвалі князеві Володимиру»: «Оле чюдо! Яко 2-и Иєрусалим на земли явися Киев». Рівночестя з Константинополем та вивищення Києва як «непохитного Граду Божого» мало засвідчувати і призначення символічної дати «заснування Міста» на 11 травня 1046 року, день освячення собору Святої Софії, збудованого вже за князя Ярослава (983/987 – 1054 рр.). Крім цього, в її стінах відбувався церемоніал посідання великокнязівського трону (чин інтронізації у писемних джерелах не зберігся), а відповідні фрески на них слугували обґрунтуванню апостольського походження Київської великокнязівської династії.
Спроби «трансляції» спадщини Києва
Вочевидь, правителі інших земель Русі, що відокремлювалися як осібні князівства/королівства, переносили з Києва насамперед концепції та символи легітимації влади. Для прикладу, Новгород, претендуючи на статус другої столиці Русі, запозичив легенду про освячення Андрієм своєю апостольською ходою далеких земель приільменських слов’ян та спорудив і собі собор Святої Софії за взірцем київського. Цей собор був освячений у 1054 році. Столичні амбіції новгородців не згасали аж до другої поразки у політичних змаганнях з Москвою за царя Івана IV.
Трансляцію Єрусалима з Києва на Північ, на Залісся почав у 1155 році тамтешній князь Андрій Боголюбський. Причому почав із …крадіжки у Вишгороді ікони Богородиці, створеної, за церковними переказами, євангелистом Лукою, та з «перенесення» інших реліквій для перетворення Владимиро-Суздальщини на дзеркальний відбиток Києва. У 1158 – 1160 роках у Владимирі збудували Успенський собор за взірцем Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Князь звів його з прицілом на митрополію, бо храм перевершував розмірами Софію Київську: мав три притвори, скевофілакій для переоблачення князя чи (потенційного) митрополита. Там, згідно з київською традицією, зберігалися інсигнії та церемоніальний одяг князя. Річки навколо Владимира назвали Почайна, Либідь, Ірпінь, а в 1164 році збудували точну копію Київської брами – Золоті Ворота з надбрамною церквою, присвяченою Богородиці: святу покладення її ризи. Символічне «переміщення входу до Другого Єрусалиму» з Києва натякало на «перенесення» до Владимира-на-Клязьмі всього християнського царства. Останнім штрихом трансляції Києва мало стати церковне унезалежнення від Київського митрополита. Але «обновити град митрополією», поставивши місцевого кандидата замість призначенця Константинополя, не вдалося. У 1169 році Константинопольський патріарх Лука (Хрисоверг) прямо заборонив утворення окремої митрополії, наказавши поновити на Владимирській катедрі єпископа Лева, а Федора, протеже князя, відіслати до Києва на митрополичий суд. Того ж 1169 року князь Андрій нещадно розграбував і спалив Київ у сам Великий піст. Але це все одно не зробило Владимир містом, рівночесним йому. Суздальських князів починають іменувати у літописах руськими щойно з 1270 року, а міф про Андрія Боголюбського – «святого засновника Русі-Росії» – придумають у другій половині ХVI століття. Ідея Владимира як «мати градомъ», Другого Єрусалиму прийде у тамтешні писемні пам’ятки майже через століття після погрому Києва як своєрідне локальне осмислення Батиєвого нашестя.
Навпаки, авторитет Києва та митрополита Київського після перенесення у 1299 році його осідку до Владимира-на-Клязьмі згодом сприятиме політичному піднесенню Москви. Для цього в Москві на Боровицькому пагорбі, поряд із митрополичим двором, у 1326 році зведуть за київським та владимирським взірцями Успенський собор. Освятять його у 1327-ому, в той же день, що й Успенські собори Києво-Печерського монастиря та Владимира-на-Клязьмі, тобто 14 серпня. Митрополит Петро (Ратенський) вважатиме своїми катедрами три храми: Софію Київську та Успенські собори Владимира і московського Кремля. Він фактично очолюватиме дві єпархії – Київську і Владимирську.
Це був час, коли політичні, етнічні, культурні процеси поставили Візантію Палеологів перед вибором між двома «Росіями». Дружба з татарами, співпраця з генуезькими купцями, які тримали торгівлю на Чорному та Середземному морях, шлюбні зв’язки московських князів із ханами Золотої Орди (з 1317 р.), можливість використовувати Київських митрополитів у інтересах Візантії для дипломатичних відносин із Ордою та Європою схилили Константинополь до вибору на користь Москви, і галицькі князі – королі Русі – тоді не отримали власної митрополії. Патріарх, визначаючи грамотою 1354 року титулатуру руських митрополитів, зберіг за ними Київ «собственным престолом и первым седалищем архиерейским», але місцем постійного перебування зробив Владимир. Отже, перша трансляція давнього Києва відбулася з огляду на велику політику. Відтепер Московія в інтересах експансії на Захід принагідно ототожнюватиме з Руссю тільки себе. Але це не завадило московитам тісно співпрацювати з татарами-мусульманами: продавати їм у рабство християн, обмінюватися посольствами, укладати династичні шлюби, дарувати коней для хаджу в Мекку, вербувати у шпигуни придворних мулл. Далі за прикладом кочовиків московські володарі зосередяться на утриманні необмеженої влади для експансії та економічного визиску завойованих територій, а Церква опиниться в ізоляції та остаточно стане інструментом експансії їхньої держави.
«Третій Рим» його «грецький» проект
Після завоювання Константинополя Османами в 1453 році відчуження між двома частинами давньої Київської митрополії в 1458 році переросло в остаточний розрив. Київ для московитів став уособленням «чужого», і до 1619 року між Київською та Московською митрополіями (остання була автокефальна де-факто з 1448 року, офіційно з 1593-го) не було ні євхаристійного (молитовного), ні звичайного листовного спілкування. Українців, котрі через певні обставини опинялися на території Московщини, називали «обливанцями» – за звичаєм хрестити дітей, не занурюючи повністю в воду – і перехрещували як «сумнівних православних» через три занурення. На цей час ми остаточно стали окремими народами етнографічно та культурно, виробивши дві літературні та богословські традиції, дві концепції націотворення, які цю окремішність зафіксували. Україна-Русь будувала свої світи у Великому князівстві Литовському, а пізніше в Речі Посполитій. Московщина від Івана ІІІ займається «збиранням» земель, використовуючи, залежно від обставин, претензії або на руський «давній звичай», як Іван ІІІ у війнах з Новгородською республікою та Великим князівством Литовським, або на татарський, як Іван ІV у війнах з Казанським та Астраханським ханствами. Московський володар править одночасно як хан і як базилевс, як світська й духовна особа. Але всі завойовані ним «царства» однаково піддаються жорстокому розоренню з повсюдним вигнанням населення та заміною його московським. Цей стиль ведення війни Москва зберегла донині.
У 1520 році московські книжники в новому генеалогічному трактаті «Сказання про князів Владимирських» пов’язали їх із засновником Римської імперії Октавіаном Августом. Москва з Римом пов’язувалася через Київ та Константинополь уявними та химерно заплутаними «родинними зв’язками» від Володимира Великого до Володимира Мономаха, шлюб Івана ІІІ, італійська архітектура Кремля та вишита татарська тюбетейка («шапка Мономаха») мали стати «підтвердженнями». Легенда в 1547 році стала основою коронації Івана IV, а пізніше ввійшла до «Степенної книги» і залишила слід не лише на стінах московських палаців і соборів. Легендарне поєднання київської, візантійської, римської та ординської «спадщин» робило природною московську експансію і в східному, і в західному напрямках.
Нове концептуальне оформлення з’явилося за часів становлення династії Романових у вигляді ідеологеми «Москва – Третій Рим». Її кодифіковану формулу внесли до «Кормчої книги», складеної за батька та співправителя царя Михайла – Філарета (Романова). Там з приводу утворення патріархату в Москві від імені патріарха Єремії подані такі слова до царя Федора: «…твоє царство є ІІІ Рим, воно перевершило всіх благочестієм, і всі благочестиві царства об’єдналися в твоє єдине, і ти лише єдиний під небом іменуєшся християнським царем у всьому світі і у всіх християн». За царя Олексія Михайловича і патріарха Никона ідея Третього Риму набула нового сенсу і здавалася сучасникам цілком досяжною. Тимчасовий союз із українським гетьманом московські дипломати намагалися перетворити на цілковите підкорення українських земель. Відтак разом із вирішенням проблеми інкорпорації України московити почали шукати шляхи для «піднесення православ’я» на Сході під своїм контролем. Павло Алепський оповідав, як у 1656 році, приймаючи грецьких купців, цар Олексій сказав їм, що вирішив звільнити греків, чого б це не коштувало його державі, навіть ладен пролити за це власну кров. Ідея заволодіння Константинополем, а з ним як мінімум усім православним світом не завмерла й за нетривалого царювання Федора Олексійовича. Історик Василь Татіщев подав цікавий проєкт, приписавши його авторство Симеонові Полоцькому, про утворення в Московській державі чотирьох патріархатів із папою Никоном на чолі. Згідно з цим проєктом, Третій Рим мав одержати свого папу.
Доповнюючи традиції Московського царства, де з кінця XV століття тривало формування державоцентричної військової моделі розвитку з практично повним підпорядкуванням економіки військовим потребам держави, ідея Третього Риму успішно еволюціонувала на петербурзькому ґрунті. В листі з Голландії до патріарха Адріана цар Петро І запевняв його у своєму прагненні звільнити слов’ян з-під турецької влади . В 1697 році після вдалого першого Азовського походу греки – брати Ліхуді – піднесли цареві оду, де описали його як спадкоємця константинопольського трону. Відтак попри те, що в 1699 році увага Петра І була прикута до Заходу, він одночасно воював із Османською імперією. У внутрішній політиці своєї держави Петро I змінив розуміння природи царської влади та її взаємин із Церквою, запровадивши у політичну практику концепцію Паїсія Лігаріда про зверхність царської влади над патріаршою, яку замінив «Святішим Синодом». Таке порушення «симфонії» не надто відповідало традиціям православ’я, але давало надію наступникам уже імператора Петра І на цілковиту анексію Київської митрополії у перспективі, на повну другу трансляцію Києва і політичного використання першості тепер уже Російської імперії в православному світі.
Відсутність у Петербурзі православного патріарха, а в Константинополі православного імператора стала прекрасним стимулом відновити втрачену «вселенську симфонію держави і Церкви» й утілилася в грандіозний «грецький» проєкт із заволодіння Чорним морем, протоками, Константинополем і відновлення Візантійської імперії. Російсько-турецька війна 1768 – 1774 років закінчилася перемогою Росії, приєднанням до неї величезної території від Буга до Азовського моря, виходом на узбережжя Чорного моря та завоюванням Криму в 1783 році. У степах Південної України, названих Новоросією, почали з’являтися міста з символічними грецькими назвами – Нікополь, Херсон, Маріуполь. У Криму, перейменованому на Тавриду, – Сімферополь, Севастополь та інші. Що цікаво, це не завадило Катерині ІІ та її урядникам анексувати їхню Готсько-Кефайську митрополію, примусово переселивши з Криму в степи Приазов’я справжніх греків. Під час подорожі Південною Україною 1787 року Катерина ІІ узгодила з цісарем Йосифом ІІ поділ сфер впливу в Європі: Австрії залишалася Італія з Римом, а Росії – Константинополь. Російсько-турецька війна 1787 – 1791 років віддала Росії решту північного берега Чорного моря і зробила її наймогутнішою державою Європи. Але зі смертю Потьомкіна завоювання Константинополя призупинилося.
Російські невдачі ХІХ століття
За царювання Павла І концепцію становлення Третього Риму, хоч і дуже опосередковано, поширили на католицький світ. Для цього одружений монарх православної держави та голова її Православної Церкви став спочатку протектором католицького чернечо-лицарського Мальтійського ордену, а 1798 року – великим магістром військово-чернечого ордену Святого Івана Єрусалимського і в цьому статусі перейшов під юрисдикцію Папи Римського. Крім того, Павло І взяв активну участь у військових кампаніях проти Франції, споряджених коштом британської корони.
Нових форм ідея Третього Риму набула за Олександра І. Будучи стрижнем антифранцузьких коаліцій, він зумів скористатися прагненням Наполеона вивести Росію з війни в мирний спосіб. У Тільзіті Олександр І домігся його згоди на вільний доступ до завоювання Туреччини та Балкан, а в Ерфурті – на приєднання до Росії Молдавії та Валахії.
Однак створення по війні 1812 року Священного союзу монархів Пруссії, Австрії та Росії для піднесення християнства у Європі та боротьби з революцією завадило реалізації «грецького проєкту» Олександра І. Чергову війну Туреччині Росія оголосила лише в 1828 році, а Греція та Сербія здобули незалежність за Адріанопільським мирним договором.
Відтоді ще майже 100 років реалізація давнього задуму перетворення Москви на Третій Рим у вигляді вирішення «східного питання» – заволодіння протоками і Царгородом – залишалася головною проблемою зовнішньої політики Російської імперії. Намагаючись вирішити її, Микола І здійснив спробу залучити до спільного поділу Туреччини Британську імперію, запропонувавши британцям Єгипет, залишаючи за собою право загарбання Константинополя. Але після відмови британців сам висунув вимогу султанові передати йому протекторат над усім православним населенням Туреччини і поставити на більш значне місце православних у Єрусалимі. Спираючись на підтримку Франції та Британії, султан відкинув російські вимоги і в 1853 році, у рік 400-ліття падіння Другого Риму – Царгорода, Микола І проголосив «священну війну проти півмісяця в оборону хреста». Відвоювання Константинополя відбувалося переважно на території Криму і закінчилося поразкою Росії.
Із початку ХІХ століття на тлі загальноєвропейської реакції в Росії поряд із обожненням царської влади концепція Третього Риму збагачується ідеєю обраності Богом усього російського народу. Поряд із «найправославнішим» монархом постає «народ-богоносець», покликаний об’єднати все слов’янство і принести порятунок Європі. У першій третині ХІХ століття з’являється класична формула «самодержавіє, православіє, народність». У середині ХІХ століття похідна від ідеї Третього Риму ідея російського месіанізму перетворилася, з одного боку, на потужний рух панславізму за об’єднання всіх слов’янських народів під проводом Росії, а з другого – на рух слов’янофільства з його ідеалізацією Росії, самодержавства, Православної Церкви та протиставленням Заходу і Сходу. Але обидва впливові табори були прихильниками зміцнення влади царя та зростання імперіалізму з опорою на православ’я.
Ідея Третього Риму в московській месіанській редакції здобула велику популярність у літературно-публіцистичному середовищі другої половини ХІХ століття і через нього справила великий вплив на громадську думку. Після повстання сербів у 1873 році російська громадськість вимагала боротьби проти Туреччини, звільнення слов’ян, захоплення Константинополя, і на допомогу повстанцям пішло чимало російських добровольців. І все це вилилося у російсько-турецьку війну 1876 – 1877 років.
Одним із найяскравіших популяризаторів війни за Константинополь був Федір Достоєвський. У своєму «Щоденнику письменника» він у 1876 році писав: «Царгород має бути наш!» У записі від 1877 року можна знайти обґрунтування претензій: «Як провідниця православія, як оборонниця його, Росія виконує роль, що була призначена їй з часів Івана ІІІ…» І далі: «Протягом дев’яти місяців ми всі переживали часи ентузіазму, спочатку – сповнені надії, далі – тривог, які не закінчилися й до цього часу, бо невідомо, чи розпочне Росія війну? Чи піде на компроміс? Але, що б не було – Царгород буде наш! Від самого падіння Царгорода весь християнський Схід разом, негайно став вимагати від Росії, щоб вона взяла «прапор Сходу», ця надія й досі живе в російському народі й виявилася несподівано влітку 1876 року в народному прагненні заволодіти Царгородом». Після початку війни Достоєвський занотовує таке: «По суті, східне питання є питанням православ’я: лише зі Сходу пролунає нове слово як заперечення соціалізму і врятує світ». Однак учасники повоєнного Берлінського конгресу не побажали зміцнення Росії, й реалізація проєкту Третього Риму обмежилася приєднанням до імперії Закавказзя та Карсу.
Кілька років по цій війні російський дипломат, філософ, письменник і публіцист в одній особі Костянтин Лєонтьєв знову повернувся до прилюдного обговорення мрії про заволодіння Царгородом. У статті до газети «Гражданин» у 1882 році він писав: «Вирішальним моментом для Росії має стати взяття Царгорода й заснування там підвалин нової культурно-державної будівлі. Шляхом для цього має стати нова війна з Австрією або Англією і зближення з Німеччиною. Царгород не мусить ставати столицею Російської імперії, ні навіть бути зв’язаним із нею реальним союзом. Але він та вся «візантійська область» (околиці Фракії, Мала Азія – від Адріанополя до Карсу – прим. авт.) мають бути пов’язані персональним союзом із російською короною. Царгород стане столицею цілого греко-слов’янського союзу, Петербург […] почне швидко занепадати і втрачати значення. Столиця Росії перенесеться до Москви або Києва. Так постануть дві Росії, нерозривно пов’язані в особі государя: Росія – імперія з новою адміністративною столицею у Києві та Росія – голова великосхідного союзу з новою культурною столицею на Босфорі».
Подібним чином російські релігійні філософи розглядали сформовану приблизно в кінці ХІХ століття екуменічну ідею. Навіть попри те, що екуменізм не був популярним у церковних колах, такі відомі його прихильники, як Іван Аксаков та Володимир Соловйов, перебували практично в інтелектуальній ізоляції. Його суть полягала у визнані нерозривного зв’язку «із вселенською сім’єю Христа та спрямування всіх наших національних здібностей, усієї потужності нашої імперії на відновлення на землі та остаточного здійснення соціальної Трійці». Тобто ліквідація розділення Вселенських Церков Сходу і Заходу мала відбутися шляхом їх розчинення у церкві російській.
Москва зазіхає на першість у православ’ї
Загалом же ідея Третього Риму в тій чи тій конфігурації перебувала у фокусі зовнішньої політики та суспільному житті Росії до Першої світової війни. Коментуючи причини популярності ідеї «російського Константинополя» того періоду, її прихильник – письменник та історик літератури Сергій Дурилін зазначав, що «Ідею необхідності російського Константинополя російська інтелігенція нарешті сприйняла з міркувань інтересів російського хлібного експорту […] ми маємо потребу вільно провозити повз нього наш хліб».
Обговорювали її і в суто церковному середовищі, оскільки особливості тогочасної геополітики спонукали Росію виявляти найбільшу політичну активність на Балканах, а найзручніше це було робити під гаслом «захисту всіх православних». З огляду на слабкість і нечисленність Православних Церков Сходу священна місія «відновлення, забезпечення, утвердження православ’я на його історичних просторах та звільнення Царгорода» покладалася на російського царя як «спадкоємця політичних надбань візантійських базилевсів». Відповідно успадкувати першість у православному світі належало РПЦ. Спеціальними проєктами передбачалося здійснити перерозподіл влади та реорганізацію управління східних патріархатів, встановивши для координації їхньої політики інститут представників РПЦ при помісних Церквах. Розглядалася можливість скликання під егідою РПЦ Всеправославного Собору. Ці ідеї часів кримської війни 1853 – 1856 років і російсько-турецької війни 1877–1878 років набули нового звучання напередодні та під час Першої світової війни.
Отже, напередодні війни професор Санкт-Петербурзької духовної академії Олексій Дмитрієвський подав на розгляд Синоду документ «Константинопольская Церковь в Русском государстве» та «Россия в Святой земле». Передбачаючи успіх Росії та анексію частини турецької території, він пропонував спеціально обумовити, що Вселенським патріархом може бути тільки російський підданий. Підкреслюючи цілковиту абсурдність простого приєднання до РПЦ Константинопольської патріархії, а також моральну та матеріальну обтяжливість насильницьких дій стосовно східних патріархів, професор Дмитрієвський пропонував заснувати посаду вікарного єпископа Вселенського патріарха, якого призначав би російський Синод. Обережність і послідовність дій мала сприяти поступовій, але неухильній уніфікації російської та грецької систем церковного управління. Збереження формально незалежного Константинопольського патріархату мало слугувати підґрунтям для російських претензій на всі його митрополії у Малій Азії незалежно від того, кому відійшли б ці території внаслідок гаданого поділу Туреччини.
Єпископат українських єпархій, підтримуючи загальноімперський курс на реалізацію модернізованої версії концепції «Москва – Третій Рим» засобами нової європейської війни, проповідував її серед православного загалу. Тодішній архиєпископ Харківський та голова «Союза русского народа» Антоній Храповицький з цього приводу писав, що Росія має відновити Візантійську імперію, переселивши турків на їхні історичні землі – в Малу Азію. Росія має заволодіти вузькою смугою землі, починаючи з Південного Кавказу до Дамаска та Яффи, а також заволодіти Сирією і Палестиною. Якщо це буде зроблене, народ російський, на його думку, одразу кинеться переселятися до країни, де жив Спаситель. І там уже буде місце для суто російської культури, російської торгівлі й промисловості. Також розглядалася можливість пониження в статусі тодішнього Вселенського патріарха до екзарха Московської патріархії з підпорядкуванням Святішому Синоду. Передбачалося, що з часом Московський патріарх візьме на себе титул Вселенського, а Москва стане всесвітнім релігійним центром.
З’явилися й суто публіцистичні праці, що вкорінювали у суспільну свідомість месіанські ідеї концепції Третього Риму в стосунку до потреб воєнного часу. В 1915 році побачила світ одна з таких книг авторства Сергія Дуриліна. Він обґрунтовував месіанство російського народу і право на завоювання інших православних країн і народів так: «Росія, доки вона православна Росія – може бути більш грішною, аніж інші народи; своєю історією, побутом, своїм життям вона може стояти і стоїть нижче від інших народів, але доки вона – православна – вона стоїть вище від усіх по вірі своїй, і в цьому, найважливішому, її шлях рівніший від шляхів інших перед Богом».
Продовження в наступному числі
д-рка Тетяна Євсєєва, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, професорка-дослідниця дослідницького проекту «Еволюція концепції «русского мира»: вчення, його значення і наслідки» Папського східного інституту в Римі
