Говорити про активне намагання Апостольської Столиці до того євангельського «щоб усі були одно», а зокрема великі зусилля для цього вкладає Папа Іван-Павло II, належить згадати покійного Папу Івана XXIII, який був піонером на цьому відтинку у другій половині XX віку. Слід підкреслити, що сучасна ситуація на відтинку християнських Церков — це плід засіяного зерна Папою Іваном XXIII, який мав велике відчуття і зрозуміння до інших християнських Церков, а зокрема Православної Церкви. Знаємо, що колись одна Христова Церква у 1054 році поділилась на Східню і Західню. Не тільки що поділилась, але кинули на себе взаємну клятву, у якій прожили довгі віки і, здавалось, ще довгі, довгі не роки, а віки так пройдуть.
Ми були безпосередніми свідками чогось непередбаченого, перемоги добра над злом. Папа Іван XXIII спершу започаткував активний діялог із іншими Христовими Церквами. Непередбачено для всіх скликав Вселенський Собор Ватіканський II, яким відкрив широко двері для всіх, правда, не всі з того скористались. На Родосі була проведена конференція Православних Церков. На цьому форумі було обговорено питання участи чи не участи у заплянованому Соборі і прийнято, що православний світ не буде брати участи у заплянованому Вселенському Соборі Ватіканському II. За цією постановою також проголосувала тодішня Російська Православна Церква в Москві. Незалежно від цього Російська Православна Церква вислала своїх орбсерваторів у особі Котлярова і Дегтярова, що було великою несподіванкою для інших православних Церков, а зокрема Вселенського Патріярха Православної Церкви Атенагораса.
Українська Католицька Церква також робила спроби, щоб у формі спостерігача взяла участь Українська Православна Церква. На одній сесії був учасником тодішній митрополит, сьогодні вже покійний Патріярх Мстислав (у мирі Степан Скрипник). Був зроблений добрий почин — нав’язати діялог. Це ж і робила Вселенська Католицька Церква. На жаль, за це багато попалось покійному Патріярхові Мстиславові. Хоч наша, себто УКЦерква, дальше залишились у добрих стосунках з Патріярхом Мстиславом, але він вже більше не брав участи у нарадах Собору. Латинська Церква у тому напрямі пішла вперед. Поперше Римо-католицька і Православна Церкви взаємно зняли з себе клятви. Папа Павло VI і Вселенський Патріярх Атенаґорас зустрінулись у 1964 р. у Єрусалимі і обмінялись спільним поцілунком. Вселенський Собор Ватиканський II зробив великий зворот не тільки всередині Католицької Церкви, але, що найголовніше, прихильне і доброзичливе наставлення до всіх інших Церков, як Церков-сестер. З того часу Апостольська Церква безперебійно продовжує вести діялог з усіма християнськими Церквами.
В останньому часі проводить наполегливу і прямо подивугідну працю Святіший Отець Іван-Павло II. Виразно видно, що це не просто самі слова, але безперебійна дія, щоб наблизитись до тієї єдности. Безперечно, якщо б була така настанова і виразна дія серед інших християнських Церков, як ми це бачимо у Папи Івана-Павла II, то це бажання єдности стало б скоріше. Папа Іван-Павло II має певну ціль. Його бажаним є, щоб розпочати третє тисячоліття християнської доби у єдності всіх християнських Церков. Це є свята візія Святого Отця Івана-Павла II. В цьому аспекті слід розглядати особливу його працю під назвою «Переступити поріг надії», яка знайшла широкий розголос. У цій праці називає всі труднощі Церкви, і Папа Іван-Павло II закликає: «не лякайтесь» перед життям, перед його проблемами, але спільно змагаймось зустрінути цей «поріг надії», який є 2000 Божий Рік, у єдності Христової Церкви. Другим його непроминальним документом, який спрямований у цьому ж самому напрямі, «щоб усі були одно», треба назвати Апостольський лист під назвою «Світло із Сходу» Папи Івана-Павла II, звернений до єпископів, духовенства і вірних. Цей лист є написаний у соту річницю появи Листа Папи Льва XIII «Гідність Східніх».
Поява цього листа «Світло зі Сходу» не є випадковою, це глибоко продумані основи і проблеми Христової Церкви, де вона народжувалась і несла світло на всю вселенну. Папа Іван-Павло II бажає цим листом пригадати Західній Церкві вартості цього Світла, що йшло із Сходу. В цьому ж листі «Світло зі Сходу» Папа Іван-Павло II розгорнув широку панораму Христової Церкви, яка народжувалася на Сході й залишилась і діє у дещо іншій атмосфері й спрямуванні. Папа широко розгортає богословську глибину і ширину Христового вчення.
Третім документом у тому самому спрямуванні Папи Івана-Павла II є його остання енцикліка під назвою «Щоб усі були одно». Це немов останній акорд у цьому циклі, спрямованому до наближення 2000 Божого Року. Без сумніву, тут виразно випливає це задушевне бажання Папи Івана-Павла II при Божій ласці і допомозі та особистій наполегливій праці розпочати третє тисячоріччя християнства у вселенській єдності. Цей факт ще більше підтверджує і підсилює зустріч двох вселенських Архиєреїв — Вселенського Патріярха Вартоломея і Папи Івана-Павла II у Римі. Це є вияв зрозуміння і водночас акт прямування до тої о невідкличного стремління у Христовій Церкві «щоб усі були одно». Зустріч вселенських Архиєреїв нової о та старого Риму, що відбулась від 27 до 30 червня 1995 p., є незаперечним кроком вперед у дусі справжньої християнської любови до єдности Христової Церкви.
І так роздумуючи над повищим, приходиться ствердити, що між двома Церквами, Православною і Римо-католицькою, було багаго різних перепон, причин, які їх роз’єднювали — різнили, як це мається з нашою Українською Католицькою і Українською Православною Церквами. Як бачимо, сьогодні Римо-католицька Церква стоїть ближче у свойому діялозі з Православною Церквою, як наша Українська Католицька і Українська Православна Церкви. На жаль, серед наших Українських Православних і Католицької Церкви цього не запримічується. Тут можна тільки назвати Владику Всеволода з Української Православної Церкви, який виявив до цих проблем велике зрозуміння і бере активну участь у міжконфесійному діялозі. Але поза тим існує дуже зросла цілина. Жалко, що наші Українські Православні Церкви не спроможні домовитись між собою. Останньо політичний похорон Патріярха Володимира КП ще більше загострив цю атмосферу. Це зовсім не в дусі Христової Церкви. На жаль, і Українська Католицька Церква не прямує у дусі «щоб усі були одно». Не наслідує і не практикує у своїй щоденній праці того, що робить Апостольська Столиця. Як довго серед частини українців-католиків не зникне ненависть не тільки до людини, але до самого слова «православний», а також серед православних до слова «католик», то трудно говорити про будь-який діялог. А ті, що це практикують, не повинні себе називати християнами, бо це ж чиста неправда. Серед тих є такі, що готові життя віддати, але не можуть вимовити слова «православний» і «католик».
Св. ап. Павло у своєму посланні каже, — щоб ви не робили, коли любови не масте, то все це не має жодної ціни. Якщо ми, себто українці-католики і православні, не спроможні знайти своєї візії єдности, то хоч подивімся на Апостольську Столицю і наслідуймо добрі почини Святішого Отця Івана-Павла II.
УКЦерква повинна над тим добре застановитись на порозі відзначення 400-річчя Берестейської Унії і відбуття Собору УКЦеркви, що повинен відбутись у наступному році. Стараймось, щоб ми не говорили самі до себе! Ми маємо більше того, що нас, українців-католиків і православних, єднає, чим більше роз’єднує. Виявім трохи більше доброї волі, зрозуміння і любови.
М. Г.
