Минулого року Українська Католицька Церква у різних формах, окремими релігійними святкуваннями, святочними концертами та науковими конференціями, відзначала знаменну історичну дату, а саме 400-річчя Берестейської Унії. Це, що перейшла УКЦерква східного обряду, чи, як її в той час називали Уніятська Церква, у свої перші поунійні роки, то трудно собі сьогодні уявити. Можна припускати, що мабуть самі творці Берестейської Унії не вірили, що УКЦерква з’єдинена з Римом так довго вдержиться.
Якщо ближче приглянутись до подій того часу на українському церковному полі, коли голосно говорилось, що уніятська Церква має владик, але немає мирян, а православна Церква має мирян, але немає владик, це дуже вагоме ствердження, яке належить мати на увазі й побачити, що було причиною того? До цього ще належить додати, що Православна Церква мала повну й беззастережну піддержку українського козацтва, а при цьому північний сусід не був байдужий, але агресивно наступав на уніятську Церкву. В той же час католицька Варшава не збиралась допомагати, а радше плянувала, як проковтнути УКЦеркву, яка задержала національно-українське обличчя й ідентичність київського обряду. Такий був фактичний стан УКЦеркви у перші поунійні роки. Коли ще взяти до уваги, роки більшовицького панування, де УКЦеркву було ліквідовано й поставлено поза букву закону, а вона, себто УКЦерква видержала, то це справді було Боже чудо. Це незаперечна дія Святого Духа, який допоміг нашій УКЦеркві оціліти і подивугідно видержати довгі, довгі роки її переслідування. Господь дав УКЦеркві цю ласку, щоб святочно, достойно й гідно відзначити 400-річчя Берестейської Унії, бо це був правильний шлях, який провадив до того Господнього веління — щоб усі було одно.
Події того часу знайшли свій відгук і широку аналізу та оцінку на конференції, що відбулась 1996 р. у Варшаві, присвяченій 400-річчю Берестейської Унії. У конференції взяли участь визначні польські й українські науковці, православні й католики. Це справді була, й такою залишилась, неповторна подія у релігійно-церковному житті українського народу.
Цінним є, що виголошені доповіді на конференції з’явились друком у виданні під назвою: «Варшавські українознавчі записки 4-5», під редакцією відомого україніста на Варшавському Університеті Степана Козака. Треба висловити признання д-рові Степанові Козакові, який був організатором наукової конференції і подбав, щоб виголошені доповіді були надруковані окремим виданням. Таким чином утверджено думки, факти і висновки поодиноких учасників конференції і дано можливість запізнатись з ними широким колам українського й польського суспільств. Праця з’явилась у рамках Катедри україністики Варшавського Університету, Польсько-українського Товариства й Наукового Товариства ім. Шевченка. Це цінне й репрезентативне, під кожним оглядом, видання, яке начисляє 533 сторінки. На титульній сторінці пишається портрет одного з творців Берестейської Унії Іпатія Потія. Статті надруковані польською й українською мовами, в залежності, якими мовами вони були виголошені. Деякі статті, що були в англійській мові є перекладені на польську або українську мову.
З привітального, ділового й дбайливого слова, яке виголосив на конференції Стефан Козак довідуємось про широку участь у конференції визначних особистостей польського наукового й релігійно-церковного світу, як також українців.
З цього виразно видно, що конференція була вагомою подією не тільки для української спільноти в Польщі, але також для поляків. З приємністю слід підкреслити, що тематично-діловим і актуальним було привітання ректора Варшавського Університету проф. Влодзімєжа Сівінскєґо. Також є надруковане привітальне слово апостольського нунція Архиєпископа Юзефа Ковальчика, який висловив надію, що конференція напевно відкриє більше світла на події Берестейської Унії, що й сталось.
Стаття Бориса Ґудзяка надрукована українською мовою. Доповідач говорив на тему: Київська ієрархія, Царгородський Патріярхат та унія з Римом». Слід підкреслити, що доповідач є добре обзнайомлений з проблематикою Берестейської Унії. До речі, Борис Гудзяк є організатором відомих «Берестейських Читань», матеріяли з яких, мабуть, ще не всі, є надруковані під тою ж назвою «Берестейські читання». Два перші томи вже були рецензовані в журналі «Патріярхат». Це справді надзвичайно цінний матеріял. Тут, у своїй доповіді, Б. Гудзяк наголосив, крім історичних фактів, проблему друкованого слова, себто друкованих видань. У XVI столітті на українських і білоруських землях було ледви 75 друкованих позицій тоді, коли на німецьких землях у тому ж самому часі було біля 140.000 до 150.000 друків. Цей факт кидає певне світло на можливості інтелектуального розвитку. Автор наводить багато, більш і менше, відомих фактів навколо Берестейської унії.
Відомий польський науковець Ришард Лужний говорив на цікаву тему: «Від митрополита Ізидора до митрополита Петра Могили: прозахідна течія у релігійній мислі давної Русі». Автор накреслив сильветки двох великих ієрархів Церкви на Русі та їх особливе значення для Церкви. Для яснішого представлення цих питань автор наводить київського митрополита Іларіона, його літературно богословський вплив на дальший розвиток Церкви на Русі, який мав також виразні нотки екуменізму. Підкреслив, що місія митрополита Ізидора мала екуменічний характер, вона випливала з Фльорентійської унії, яку, як відомо, перекреслила Москва. На жаль, як підкреслює Р. Лужний, митрополит Петро Могила в тому часі, в тій ситуації — релігійній і політичній, не мав можливості реалізувати гарних екуменічних ідей, як також здійснити патріярхату Київської Церкви.
Тарас Гунчак говорив на тему: «Берестейська унія 1596: політика і релігія». Автор проаналізував твори Петра Скарги, його пляни щодо з’єднання Церков, як також згадує І. Д. Соліковського. Автор наводить імена і дає свої оцінки їх діяльности у справі підготовки і переведення з’єдинення Православної Церкви з Римом. У закінченні автор твердить, що питання уніятської Церкви не були і не могли бути тільки спором чи справою релігійною, але також і політичною, хоч релігійне питання було дуже важливе. Це випливало далеко поза релігійно-церковні питання. Якщо ж ідеться про ролю козацтва, то вона була дещо відмінною, як йому приписує Т. Гунчак. Найкраще було б запізнатись з доповіддю о. Юрія Мицика, що надрукована на 92 сторінці цього ж видання під назвою. «Проблеми унії у дипломатичних інструкціях гетьманів України до уряду Речі Посполитої (середина — друга половина XVII ст.)». Автор, о. Мицик, на основі документів-договорів пише, що козацтво не змагалось і не поборювало єзуїтів і римо-католицьку польську Церкву, але уніятську, з’єдинену з Римом Українську Церкву. Слід ствердити, що ми дуже часто промовчуємо незаперечну правду, бо ж треба сказати, що Козаччина, в першу чергу, боролась за православну віру. Вимога наших гетьманів у договорах з польським королем була, щоб, у першу чергу зліквідувати Берестейську Унію. Якщо Козаччина була б не займалась виключно релігійними справами, напевно доля нашої Української Церкви була б сьогодні іншою.
Як тільки почав розпадатись Радянський Союз, тоді Михайло Горбачов намагався йому надати «людського обличчя», в той же час виринуло питання відновлення церков. Коли заходила мова про Українську Католицьку Церкву східного обряду, то категорично заперечувалось таку Церкву, мовляв, такої не може бути. Може бути навіть українська римо-католицька Церква, але не УКЦерква східного обряду. Здавалось, що цей винахід належав російським більшовикам чи російським шовеністам. На жаль, як довідуємось з праць, таку вимогу вже в той час ставили гетьмани України у договорах з Польщею.
До цього самого питання варто навести цитату зі статті «Нищення діл Берестейської Унії — основа і реалізація», автором якої є Вітольд Колбук, який у дбайливо опрацьованій статті пише: «Щойно квітневий (1905 р.) толєранційний указ цара Миколи II, що був вимушений загальною трудною ситуацією російської імперії, дозволяв уніятам на Холмщині й Підляшші легально повернути до католицизму, але у його римській формі». Висувається цікаве питання, чому можна було бути українцем-католиком римської, себто латинської Церкви, але в той же час ні гетьмани України, ні цар Микола II, ні біла, ні червона Москва й, взагалі, російська Православна Церква не дозволяли бути українцями католиками київського, східного обряду? Не пояснювали того ті, які ставили заборони і не давали на це жадної відповіді. Отже, тут не йшлося про юрисдикційну приналежність до Риму, бо ж в іншому випадку, будучи римокатоликами таки визнавали папську приналежність. Причиною заборони було те, хоч про це не говорилось, що Українська Католицька Церква східного обряду була й все залишалась національно-українською, яка непорушно зберігала ідентичний обряд Церкви Матері — Київської Церкви. Цей факт має свою глибоку вимову. Тому, що статтю о. Мицика надрукуємо у наступному числі, не будемо довше над нею зупинятись.
Поруч з тим насувається ще одна думка, ось Козаччина майже ціле століття боролась за православну віру й вимагала повної ліквідації з’єдиненої УКЦеркви з Римом та не зуміла поставити українську православну віру на тверді основи і куди її завела… У той же час з’єдинена УКЦерква без збройної сили і без посторонної допомоги, вижила, вдержалась, росла й розвивалась, задержавши неспотворений східний — київський обряд. На жаль, до тепер ніхто з істориків не дав на це відповіді. Ми були і є безпосередними свідками цього чуда, що ця Церква відзначила своє 400-річчя існування, з якого залишила тверді сліди, якими є відомі Берестейські читання, що з’явились друком, цінна праця, яку обговорюємо тут і ціла низка інших видань, присвячених цій проблематиці.
В обговорюванні, дуже побіжно, цього цінного збірника є ціла низка цікавих, глибоко продуманих, науково опрацьованих розвідок і статтей, у яких розглядаються питання Берестейської Унії під різними аспектами. Ксьондз Болєслав Кумор говорить, який вплив мали латинські, себто польські біскупи на Берестейську Унію. При цьому наводить імена Яна Замойського, біскупа Бернарда Мацєйовскеґо. біск. Ліковскеґо й інших, які мали вплив чи впливали на розвиток з’єдиненої нашої Церкви. Властиво, немає якогось особливо ясного підрахунку, на скільки польська католицька Церква допомагала й допомогла нашій Церкві в ці трудні часи, хоч таке, було до неї звернення Апостольської Столиці? Добре знаємо, що римокатолицька Церква в Польщі була більше зацікавлена в тому, щоб нашу Церкву златинізувати, але це не вдавалось.
Тереса Чинчевська-Геннель, у своїй цікавій статті, розглядає проблеми Берестейської й Гадяцької уній, їх поразки, успіхи та висновки з цього. В збірнику знаходимо статтю відомого науковця Олекси Мишанича, який подає інформації, як відбулась Ужгородська Унія у 1646 p., її значення та вплив на культурний розвиток Закарпаття. Антоній Міроновіч розглядає козацькі вимоги у польському сеймі, а саме, щоб православна Церква мала рівні права з римо-католицькою. Знову ж Станіслав Степєнь розказує як через сто років Перемишльська Епархія долучилась до Апостольської Столиці, при чому подає цікаві деталі.
Владика Ігор (Ісіченко) з Харкова, УАПЦ, говорив про Берестейську Унію й українську літературу XVII сторіччя. Владика розказав про розвиток літератури у загальному, а релігійної зокрема, вирізняючи полемічну літературу, називаючи їх авторів. Олександра Гнатюк говорить про своєрідну метаморфозу унійних полемістів. Вона звернула увагу на те, що в російській і українській мовах слова «унія», «уніяти», «уніятизм» мають негативну конотацію, що є зовсім неправильно. Авторка радить, радше тих слів не вживати, а вживати «з’єдинена Церква». Вона також зупинилась над смертю Йосафата Кунцевича та особливою місією Мелетія Смотрицького. Є особливо цікава стаття ксьондза Ярослава Москалика на тему «Вплив Берестейської Унії на розвиток східної католицької уніятської богословської мислі у XVII ст.». Автор назвав видатних богословів з’єдиненої Церкви, починаючи від Іпатія Потія…, яким дає високу оцінку.
Александер Наумов аналізує богословську творчість та вплив митрополита Петра Могили на розвиток православної богословської думки. Історик, Ярослав Ісаєвич дав глибоко-аналітичну розвідку про деякі аспекти розвитку Грекокатолицької Церкви в Білорусі й в Україні. Стаття дбайливо опрацьована й цікаво подана для читача. Відомий діяч Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, Олег Купчинський розглядає питання — «Українська Церква і питання української (руської) народно розмовної мови у другій половині XVI-XVII століттях». Стаття дбайливо опрацьована, сперта на тогочасні джерела й вияснює багато цікавих мовних питань. Тут поруч є також стаття на мовно-стилістичні теми з показанням окремих зразків, мовознавця у Польщі, Михайла Лесіва.
Про манастирські проблеми того часу, а зокрема Василіянського Чину, подав цікаву й джерельну розвідку о. Ігор Гарасим, ЧСВВ. Треба підкреслити, що Василіянський Чин у поунійні часи відограв особливо важливу ролю. Автор наводить цілу низку фактів і покликається на стосовні джерела. Аліна Новіцька-Єжова у своїй статті наводить цікаві факти про участь Василіянського Чину на розвиток християнської культури на східних землях Речі Посполитої, мається на увазі західні землі України.
Олег Турій, який також брав участь у Берестейських читаннях тут, у цьому збірнику, з’явилась його стаття під назвою: «Берестейська унія та українська національна ідея у Галичині XIX століття». Автор називає імена, які діяли на національній ниві, зокрема священиків, бо вони, в основному, були просвітителями і будителями українського народу.
Не можна не згадати відомого польського історика, який до історичних тем підходить об’єктивно, це Ришард Торжецький, який має дві статті на релігійно церковні проблеми. Перша на тему: «На порозі порозуміння Грекокатолицької і Православної Церков. З життя грекокатоликів і православних у XX ст.» і друга стаття на тему: «Екуменічна думка митрополита Шептицького і порозуміння Римокатолицької з Православною Церквами». Автор висунув багато цікавих, акуратних і актуальних думок на ці теми. Знову ж Ганна Диляґова у своїй вдумливій статті розглядає становище Апостольської Столиці в справі ліквідації унії у польському королівстві. Єжи Туронек розповідає спроби відновлення уніятської Церкви на Білорусі. Кс. В. Гриневіч, ОМІ, розглядає Берестейську Унію з погляду еклезіології Церков, як сестер. В тому ж дусі є стаття Мирослави Папєжинської-Турек.
Особливо є цікавою стаття, якої авторами є Орест Мацюк і Оксана Гайова. Вони розказують про долю львівського архіву та про документи Берестейської унії, а також архів Митрополита Андрея Шептицького.
До наукових статтей додано окремий розділ — «Документи і матеріяли», який включаює цілу низку документів, що пов’язані з Берестейською унією чи історією Української Церкви. Тут увійшли «Берестейські артикули», листи Папи Климета VIII, стаття архиєпископа К. Кротевича на тему: «До історії Української Автокефальної Православної Церкви, статті Митрополита Андрея на тему єдности, звернення і послання, лист кардинала Мирослава- Івана Любачівського й інші матеріяли. Це справді багатий і цінний матеріял, з якого будуть могли легко користати дослідники й історики та зможуть написати монументальний твір про історію Української Католицької Церкви київського обряду.
Перечитуючи цей багатющий матеріял, що надрукований в «Українських Українознавчих Записках 4-5», робиться моторошно від тих джерельних, глибоко продуманих розповідей поодиноких авторів. Які великі митарства, переслідування перейшла та ще сьогодні подекуди переходить, після Берестейської унії УКЦерква східного обряду. Іноді, навіть не хочеться вірити, що це все перейшла УКЦерква, видержала, встоялась, зросла й розвинулась, проіснувавши 400 років. Це справді унікальне явище не тільки в житті нашої Церкви, а у вселенській Христовій Церкві. Постає питання: де бралась ця сила, витривалість і непохитна сильна віра? Це справді Боже чудо, це вияв і незаперечна дія Святого Духа. На жаль, слід підкреслити, що Церква, сама для себе, не зробила належних і справжніх висновків. Бо, коли була б це зробила, то не виникли б і постанови Екуменічної комісії у Фрайзінґу, Німеччина, чи Баламанді, які засуджували і відкидали унійний процес. Може сьогодні цей процес не підходить, але тоді він був успішним.
Варто, щоб з цими джерельними матеріялами запізнались знавці у Ватикані, а також історики УПЦеркви. Берестейська унія не була штучним твором, як дехто пробує твердити, що мовляв, це діло єзуїтів, римокатолицької польської Церкви чи якись інших затій, бо штучно не могла б була вдержатись нелегких 400 років. До речі, Берестейська Унія нічого не заперечувала, нічого не відкидала, але задержала свій київський обряд і тільки визнала верховенство Папи Римського.
Організаторам конференції і редакції, що подбала надрукувати виголошені доповіді, а зокрема Степанові Козакові, який зредагував це видання «Варшавських Українознавчих Записок 4-5», належить подяка й признання за пророблену вагому працю. Хай Всевишній Господь благословить це добре й благородне діло.
Микола Галів
