Надійні заяви російського митрополита Пітіріма
Приїзд визначного радянського академіка Андрея Сахарова до Італії, де найстарший європейський, тобто Болонський університет з нагоди святкування свого 900-ліття відзначив його почесним докторатом астрономії, було приводом незвичайної й оригінальної зустрічі. Дня 6 лютого Андрей Сахаров разом із дружиною Єленою Боннер зразу по довгій авдієнції в Папи Івана-Павла II від’їхали до Російського Екуменічного Центру, де о год. 19:15 мали мати зустріч із Блаженнішим Патріярхом Мирославом-Іваном. Глава Української Католицької Церкви приїхав точно, однак Сахаров — ні, бо папська приватна авдієнція тривала 120 хвилин. О год. 19:30 обидва представники мирного опозиційного руху в сучасній радянській дійсності посідали собі в спеціяльно зладженому салоні й мали змогу розмовляти про стан і перспективи УКЦ в Радянському Союзі. Ряд журналістів слідкували (їх разом з телевізійними операторами і фотографами було понад 40) за рухами Сахарова і Любачівського. Глава УКЦпривітав у Римі академіка Сахарова від імени своєї Церкви. Він підкреслив, що завдяки моральному авторитетові та великому впливові Нобілевської премії миру найвищі міжнародні інстанції довідалися про переслідування Української Католицької Церкви в Радянському Союзі. Як відомо, УКЦ, всупереч міжнароднім угодам і декляраціям, вже сорок третій рік змушена перебувати в підпіллі і є позбавлена права на існування і вільне віроісповідання. Це найчисленніша із східніх католицьких Церков, і вона поставлена поза законом.
Академік Сахаров і пані Боннер виявили велике зацікавлення сучасним станом та історією УКЦ в СРСР і обіцяли її найвищому представникові зробити все можливе, щоб допомогти в її легалізації.
По зустрічі журналісти засипали Сахарова і Любачівського різними запитаннями. Кардинал пояснив тим, котрі питали його, чому така зустріч мала місце, що Сахаров добра людина, правозахисник і тим самим оборонець прав Української Католицької Церкви. Він говорив, що покищо перебудова не заторкує українських католиків, і що він і Сахаров можуть мало допомогти. Все залежить від Ґобрачова і Папи. Вислів кардинала із приводу зустрічі був вимовним — надія. Дві особистості говорили до себе за посередництвом перекладача в російській і українській мовах та закінчили свої розмови о 20:00 годині.
З боку Сахарова перший відгук цієї вимовної зустрічі прийшов у четвер, 9 лютого ц.р. В Сієнському Університеті перед тисячею студентів визначний правозахисник заявив, що в Радянському Союзі було покращання життя релігійних угруповань, але не всіх: «Мушу сказати, що російська православна Церква скористала із найкращих умов, але її ієрархії не завжди поводилося добре, часто вони йшли на неоправдані компроміси. Тепер,— продовжував Сахаров, — приготовляється новий закон про релігійну свободу, але, як в нас часто трапляється, ми абсолютно не знаємо його змісту». Хоч і так досить сказано, але ні, в цій хвилі Сахаров несподівано закликає авдиторію: «Українська Католицька Церква знаходиться у важких труднощах. Її вірні живуть в умовах підпільности й нелегальности. Думаю, що італійські католики мали б зужити ввесь свій вплив, щоб ця ситуація нелегальности й підпільности, в якій знаходиться Українська Католицька Церква, була унормалізована.
«Уніяти — це проблема, що мені особливо лежить на серці», — сказав Сахаров під оплески присутніх.
* * *
Владика Пітірім, Волоколамський архиєпископ Російської Православної Церкви, очолює видавничу діяльність РПЦ, він професор Московської Духовної Академії, автор кількох праць. Він один із тих ієрархів, що завжди і без найменшого сумління заперечував існування Церкви українців-католиків. Ось представлення львівського псевдо-синоду із 1946 р. і події, пов’язані з ним, як Пітірім описує їх у своєму Історично-культурному профілі на сороковій сторінці книги Фреда Маєра — Православна Церква в Росії, що була видана в 1984 році в римському видавництві отців Павлінів:
«… Подбано про відновлення канонічного клеру в парафіях на Білорусі, Молдавії і на Україні, які почали автономно самі собою керувати і де в роках окупації діяли різні схизматичні групи. В 1945-1949 pp. були прийняті знову в лоно Російської Православної Церкви послідовники так званої естонської схизми, так само як і католики грецького обряду (уніяти) Західньої України і Закарпаття, які в своєму львівському національному Соборі (1946 р.) знесли Брестську Унію 1596 року».
7 лютого 1989 р. цей самий чільний представник домінуючої в Радянському Союзі Церкви, арх. Пітірім, мав коротку конференцію і довші дебати в Римі в Елісейскому театрі. Це сталося на запрошення Культурної італійської Асоціяції, яка провадить так звані «Літературні вівтірки», зустрічі для обговорення нового гуманізму. Не було точно означеної теми конференції. Владика Пітірім говорив про «перестройку» і про можливості, які відкриваються в цій новій радянській добі християнам. Щоб з’ясувати коротко його думки, то він уважає, що участь християн в поновленому радянському суспільстві повинна йти в напрямі впливу на етику народу. Щодо найбільше пекучої теми, що стала в Римі надто актуальною теж і для виступу Сахарова, сипались неминучі запитання із залі:
Питання: Яке ставлення Російської Православної Церкви відносно уніятів?
Відповідь: Російська Православна Церква — це традиційна форма християнства в нашій країні. Уніятська Церква — це чужородний вплив в нашу землю, правда, дуже давній. Я думаю, сама назва свідчить про те, що тут йде про греко-католицьку Церкву. Унія завжди поставала на політичних основах. Перша унія була довершена в 1274 р. між Константинополем і Римом і була великим нещастям для греків. Друга унія була довершена на Фераро-Флорентійському соборі в 1439 p., і, як ви знаєте, вона закінчилась падінням Константинополя і турецькою перемогою 1454 p.. Берестейська унія була довершена на території шляхетської Польщі — Речі Посполитої в 1596 році. Її впровадження супроводжувалось великими жорстокостями. Ці жорстокості продовжувались на протязі трьохсот літ. Я думаю, що якщо вас цікавить це питання, було б добре познайомитися із мармуровським процесом 1910-11 року, коли в Закарпатті австро-угорська адміністрація середньовічними методами поборювала православних християн. Я пам’ятаю ще тих людей, що пережили це, і коли я був молодим, розповідали мені про свої переживання. Так що я думаю, що ви можете зрозуміти, що історична спадщина дуже важка. Але потрібно бути реалістом, бо у цій волинсько-галицькій землі існують люди, які є вірні греко-католицькій формі християнства. Так що це проблема, яку конче потрібно розв’язати. Як вона буде вирішена — невідомо, покищо нема моделю ні на Заході, ні на Сході. Я вірю тільки в те, що почуття християнської любови і братерське відношення один до другого допоможуть знайти розв’язку цієї справи. Суперництво тут неможливе. Віра християнина, релігія кожної людини — це скарб, який треба дбайливо зберігати.
Кожний читач із більш витонченим відчуттям зможе зрозуміти, що в цих словах владики Пітіріма є щось нового. Тут зустрічаються такі нові елементи, як: 1) не заперечування існування великої кількости українців-католиків в межах СРСР; 2) надія і християнська постава до інаковіруючих християн; 3) промовчування зфабрикованого Сталіним т.зв. львівського собору 1946 року. Хоч і далі переважають власні інтерпретації давніх історичних подій, то вина того, що відбулося вже, не спадає на тих бідних греко-католиків, що нині живуть в Радянському Союзі. Із слів ієрарха РПЦ можна, однак, відчути ще спробу шукання ідеї для розв’язки проблеми для легалізування УКЦ. Це для західньо-думаючої людини виглядає дивно, бо чи не державні органи мають за обов’язок визнавати нові релігійні громади і чому тут мала б відогравати якусь ролю РПЦ, якщо ця Церква відділена у всьому від держорганів СРСР. Далі доповідачеві були поставлені інші цікаві питання, як, наприклад, про проблеми релігійної літератури і пропаганди в СРСР.
Питання: Чи існували і чи далі продовжуються арешти за поширення Біблії?
Відповідь: Змінилось. Багатьох звільнили, і процес продовжується. Ну, я прошу вас зрозуміти от таку особливість. Карний Кодекс, що діє в нашій країні, не має статті, яка карає за релігійне переконання. І тому ви можете читати Біблію і днями і ночами, скільки вам завгодно, і це ваша особиста справа. В законі було заборонено поширювати Біблію. На кордоні відбирали Біблію. Тепер ця заборона знята. За минулий рік ми одержали в Совєтському Союзі включно із подарунками із різних країн біля мільйона Біблій. І в час моєї минулої подорожі в листопаді-грудні в Секретаріяті Християнської Єдности нам подарували папір на друк 50,000 примірників Біблії. Кілька років назад це було б неможливо. Ми самі видали минулого року 100,000 Біблій. Впродовж трьох місяців вони негайно розійшлись по цілому Союзі. Ми висилаємо поштою. Ми продаємо і роздаємо безплатно в наших храмах. І ця програма в нас розвивається. Маю надію, що в наступному році ми зможемо іще розповсюдити мільйон Біблій.
Питання: Чи Біблії видані лише російською, чи теж іншими мовами Радянського Союзу?
Відповідь: Зараз вивчаємо можливість видавати Біблію на інших мовах. В українській мові ми видали 50,000 Біблій і 25,000 примірників Нового Завіту. В цей час у нас виникла велика трудність, щоб видати молитовник на молдавській мові. А в Прибалтиці видаються Біблії в литовській, латишській і естонській мовах. Щоб друкувати Біблію й інші книжки на національних мовах, мені потрібна власна друкарня. Під сучасну пору це питання знаходиться у фазі студіювання.
Я надіюся, що воно буде позитивно розв’язане.
Слід підкреслити, що в Римі і загально в Італії існує велике зацікавлення Україною і її питаннями релігії. На італійському видавничому книжковому ринку є десятки книжок, які присвячені Україні. І невдовзі низка італійських правозахисних товариств організуватимуть (З березня 1989 р.) міжнародній з’їзд «Україна — заперечена нація» із участю різних українських і італійських знавців та захисників прав людини.
Виглядає, що мирний крок був зроблений тихо, але за це менше не войовничим українським кардиналом Любачівським у сторону російського народу і його Церкви, а це приносить перші овочі. Ці овочі дивно з’являються серед нас, як несподіване і великодушне було прощення, і дивна була реакція деяких земляків і деякої української преси — частина сильно критикувала християнський почин її найвищого католицького ієрарха, а інші ігнорували його дію. Все це почини, які входять в категорію Божих дій, і їх не можна просто так зрозуміти. Вони, однак, приносять знаки, які в сучасну пору є: відновлення і завжди більша актуальність не так дуже добре зорганізованої і з низкою труднощів Української Католицької Церкви; примирливі заяви таких ієрархів, як Філарета київського, Іренея віденського і Пітіріма волоколамського; завжди більший інтерес, виявлений у світі долею цієї Церкви; загальна зміна поглядів деяких кіл на Україні та у Ватикані, які завжди більше стають на користь поборюваних ідей патріярхату. Одним, словом, можна сказати, що Любачівський українським християнським прощенням спричинив Божу дію віднови і переосмислення не тільки серед своїх, але й серед багатьох ще не виявлених людей цього світу.
