(Прощальна зустріч у Волвергамптоні, Англія)
В неділю, 16-го листопада 1975 p., волвергамптонська українська парохія прощала о. проф. д-ра І. Музичку, який після 22-ох років душпастирювання виїхав до Риму помагати в праці Блаженнішому Патріярхові Йосифові. Прощальну зустріч і концерт в залі Українського Дому зорганізував місцевий Патріярхальний Комітет при співпраці Братства Божої Матері Неуставчої та місцевих установ СУБ, ОУЖ, СУМ, ОБВУ, Батьківського Комітету та керівництва Школи Українознавства. Цеї ж неділі о. Музичка, разом з новопризначеним парохом о. С. Солтисом, відправив останнє Богослуження у повністю виповненій вірними церкві.
Зустріч відкрив культ, освіт, референт місцевого відділу СУБ п. В. Нагайло, вітаючи від імені зібраних о. Музичку, якого появу присутні привітали повстанням з місць і оплесками. Співав хор з Нотінґгаму, під керівництвом О. Пицка. Слово від громади виголосив М. Титко, віддаючи заслужену пошану і подяку провідникам релігійного і суспільно-громадського життя.
Ніхто не сподівався, що прийдеться нашій громаді прощати всеч. отця професора, хоч часті поїздки до Риму зв’язані з викладами в УКУніверситеті, який надав йому ступінь професора, та інші обов’язки, які наклав на нього наш Блаженніший Патріярх, підказували таку можливість. Однак ніхто не сподівався і не припускав, що відхід Отця професора буде в таких драматичних обставинах.
Вірні довідалися, що це владика Кир Августин Горняк ЧСВВ натиском довів Отця Професора і о. крилошанина Миколу Матичака, на Манчестерському соборчику при кінці вересня 1975 p., зрезигнувати з душпастирських обов’язків у британському екзархаті. Причиною натиску єп. Горняка є це, що обидва душпастирі є льояльні і вірні найвищому зверхникові ПУКЦеркви і у св. Літургії поминають Блаженнішого як Патріярха. Така постава Кир Августина Горняка до Блаженнішого Патріярха є незрозуміла, вона СИЛЬНО ОБУРИЛА вірних у волвергамптонській парохії, так, як і в цілім британськім екзархаті і поза його межами.
Ватикан визнав де факто ліквідацію нашої Церкви в Україні, а її вітки у вільному світі наразив на небезпеку винародовлення. Зберегти нашу Церкву сьогодні і відродити її в майбутньому в Україні можна буде лише тоді, коли вона оновиться і завершиться у власній структуральній системі та буде діяти під власним духовим проводом. До цього змагає наш Блаженніший Патріярх і частина єпископів та священиків, разом із подавляючою більшістю вірних. По стороні тих ЧЕСНИХ твердо і непохитно став всеч. о. проф. І. Музичка і за це ВПАВ ЖЕРТВОЮ. Це тим гіркіша дійсність, що удар прийшов не від ворога, але від свого церковного достойника, і то в такому критичному часі для Церкви, коли московська патріярхія вперто намагається здійснити ідею Третього Риму, що практично означає панування Москви над цілою Вселенською Церквою.
У многогранній праці у парохії на протязі 22-ох років, Отець Професор застосував науку нашого великого Митрополита Шептицького, із Пастирських Послань (Посл. з року 1901), де Митрополит кликав: «Мусимо, Преподобні Отці, в цілому зблизитися до народу і любов’ю, присутністю та пожертвуванням засипувати той провал, що із різних причин, різного суспільного стану, міг би ділити священика від вірних. Зближаючись до народу, мусітимемо вже як громадяни, а тим більше як пастирі, підпомагати кожне культурне, економічне змагання, до якого наші люди забираються.»
Вияв вдячности на прощальній зустрічі був за духову і релігійну працю та за участь і допомогу в культурно-освітньому і громадському житті. В праці для добра нашої Церкви і народу, між громадою і Отцем не було двох доріг. Отець Професор часто кликав з проповідальниці: «Працюйте організовано, вдосконалюйте себе, пам’ятайте, задля чого ви вибрали цю сувору чужину, вашої помочі потребує український нарід». Нема сумніву, що такі заклики закріпили духово і морально не тільки старших громадян, але також молодь.
О. проф. І. Музичка пригадував боротьбу, яку в Україні ведуть передові борці нашого народу, щоб Україна засіла в колі вільних народів. Особливу увагу Отець Професор звертав у своїх проповідях на виховання здорового, молодого українського покоління. На запрошення Батьківського Комітету він дав ряд дуже цікавих доповідей на виховні теми і тим допоміг батькам краще зрозуміти їх велику відповідальність. Він написав книжечку «Родина — перша школа», яку п’ятьтисячним тиражем видало Видавництво Центральної Управи СУМ, і тим започаткував видання «Родинна бібліотека СУМ».
Коли стала актуальною справа патріярхату Помісної УКЦеркви, і коли вірні були ще дуже мало обзнайомлені в тих справах, він інформував вірних про загрозливе положення нашої Церкви не тільки у своїй парохії, але й в ближчих і дальших українських скупченнях в бритийському екзархаті.
Крім обов’язків в парохії та у проводі Екзархату, Отець Професор був головою європейського Товариства Священиків св. Андрея.
Всеч. Отець завсіди вмів пригорнути до себе навіть тих, яким здавалося, що вони забуті самим Богом, він завсіди був готовий нести всім українцям духову і моральну опіку, без огляду на різниці політичних поглядів, і віровизнання. Він ніс поміч незважаючи на те, чи це був білий день, чи темна і пізня ніч, чи погода, чи негода. За свою гуманність, щирість та любов до ближнього, він втішається великою пошаною не тільки серед своїх вірних, але також серед англійців.
Завдяки старанням Отця Професора, знаний прихильник українців, єпископ Йосиф Клєрі, постарався про це, що англійські католики, в 1957 р, віддали даром на власність одної нашої парохії церковний будинок вартості не менш чверть мільйона фунтів, в тому часі.
Підготовка до Різдвяних і Великодніх святкувань, та й самі святкування, були сильним душевним піднесенням для старших і для молоді. Зокрема молодь з любов’ю, пошаною і повагою сповняє всі релігійні практики і це є окремою заслугою в добі, коли матеріялізм та й всяка лівизна роз’їдає на наших очах молоді душі.
Отець Професор міг облегшити тягар своєї праці, бо чекали його почесті, але від них він завзято відмовлявся. Він говорив: «Не можна бути Христовим учнем і послідовником, без хреста на раменах і без терпіння». Ці скромні слова скривають в собі ті великі чесноти, якими Отець себе кермував. Вірні цілої парохії є ГОРДІ ЗА СВОГО ПАРОХА, горді за його тверду поставу відносно нашого Патріярхату і тому, що він їде до праці до нашого Блаженнішого Патріярха, якому потрібні працьовиті та розумні люди. В наших еміґраційних обставинах нам дуже потрібно АПОСТОЛІВ ПРАВДИ, про яких згадує одержимий Валентин Мороз.
В мистецькій частині прощальної зустрічі виступав танцювальний гурток наймолодших сумівців під керівництвом О. Масляного. Зворушливою точкою була рецитація «Отче наш» Зої Когут, яку виконав диригент хору маестро О. Пицко. Відтак представники громад із Кіддермінстер, Каннок, Вест Бронвіч склали подяку. Від Волвергамптонської громади склав подяку голова відділу СУБ Д. Павлів та рівно ж вручив для всеч. Отця «дар любови», а управителька місцевої Школи Українознавства І. Польняк, зі своїми учнями, дякувала за духову опіку над школою і піднесла китицю квітів. Від місцевого Патріярхального Комітету і від Марійського Братства дякувала С. Попович. Він Центрального Патріярхального Комітету у Вел. Британії прощав Отця Професора член цього Комітету дир. Ю. Заблоцький. Односельчанин проф. П. Цимбалістий говорив, що найбільшим противником Патріярхату є Москва, яка договорюється з Ватиканом, а на перешкоді цьому договоренню стоять українці.
При закінченні цієї прощальної зустрічі Отець Проф сказав так: «Ця хвилина хай буде нагодою до призадуми над деякими важними справами нашої дійсности. То незвичайно важна справа і не вільно її легковажити та знецінювати. То справа нашого бути чи не бути в майбутності. То справа історична, за яку почали змагатись творці Унії. То справа нашого престижу і гідности. То не якась фантазія, чи мрійництво. Це знає добре ворог. Коли б завтра московщина хитро і штучно створила унію з Римом, ми стали б підданими російського патріярха. Хто тоді схоче бути таким підданим? Треба бути далекозорим. Пімен може вже гостював би в Римі, як це було із Атенагоросом, але ми таки є перешкодою для такої «візити». Шануймо справу нашого патріярхату. Вона не є ані бандерівською, ані мельниківською, ані субівською справою, але справою великої ваги для нас усіх. Не використовуймо цього церковного поля для політичних, громадських чи й особистих порахунків. Будьмо в ній одним.
Наші очі хай будуть звернені на особу Блаженнішого Патріярха Йосифа. Він терпить, що ми не всі пішли за ним. Як багато ми скористали на славі, гідності на міжнародному полі з його особи і його страждань. Чи забули ми вже те? Не можемо його осамітнити. Чи не міг би він з болем сказати: «Не викінчили мене большевики, викінчать мене мої власні брати на волі». Чи не сором наш? Будьмо з ним. Молімось за нього. Він до нас в Англії мав окрему пошану і покладав на нас великі надії.
Моя власна особа тут дуже з боку. Склалось так, що іду на нову, не легку працю. Прошу молитов, і прошу, щоб жили Ви в мирі. Вдячний за все. Те, що зробив тут — то не якісь мої заслуги, то діло Божої благодаті при Вашій співпраці. Страшнішою річчю є те, що не зробив, а скільки треба було зробити. Не згадуйте злом, працюйте над собою і над своїми дітьми, В Христовій Церкві є стільки місць до праці, що тут не має значення, де це місце є визначене, щоб тільки сповнити Божу Волю.» Офіційну і мистецьку частину цього прощального вечора закінчено релігійною піснею, а після цього відбулась перекуска для всіх присутніх на залі.
