В журналі «Патріярхат» ч. 10 із жовтня 1990 року появився лист з України до редакції за підписом Ірини Думки з дому Шевчук, вдові по Володимирові, із висловами щирої подяки за видрукування більшої, вповні заслуженої статті-некрологу, спогад про бл. п. Інж. Ярему Савку, її давнього й близького знайомого. Що за дивний збіг обставин. Обидві Покійні особи — це мої дорогі й незабутні друзі, від щирого серця приятелі.
З покійним інж. Я. Савкою я познайомився щойно після приїзду з Бельгії до Канади в 1957 році, і вкоротці ми щиро заприязнилися. З ним я майже щоденно зустрічався, співпрацюючи мирно понад 30 років на різних відтинках суспільно-громадського й кооперативного життя. Його я прощав у дорогу вічности надгробною промовою і про нього написав посмертну статтю-некролог, згадану в листі з України.
Але не менш близьким, а багато давнішим другом ще з днів юности в рідному краю був для мене мгр Володимир Думка. Несподівана вістка про його передчасну смерть мене глибоко зворушила і я негайно написав листа до вдови по Володимирові з висловами співчуття і з проханням поінформувати мене про причини його смерти. З особистих споминів і на підставі листа від п-і Ірини пишу цю коротку посмертну згадку, щоб вшанувати пам’ять покійного друга і сплатити супроти нього довг вдячности.
Покійний Володимир Думка, званий здрібніло Дзюньо, народився 2 листопада 1911 року, на 12 днів скоріше від мене. Його батько Амврозій був приватним службовцем, а мати дипломною повитухою. Вони мешкали за Польщі на Стрілецькій площі — недалеко від пожежної станції, яка тепер називається пл. Данила Галицького. Дзюньо був одинаком у родині. З ним я вперше зустрівся з початком шкільного 1922 року, як учень 2-ої кляси Філії Української Академічної Гімназії у Львові. Ми разом ходили до одної кляси аж до іспиту зрілости, який Дзюньо успішно зложив 6 червня 1929 року, а я два дні пізніше. В часі семилітнього спільного навчення ми дуже близько заприязнились. Я часто бував у його домі, ми приготовляли спільно шкільні задачі, вимінювалися книжками, ходили на проходи. Характерами ми дещо різнилися, а це ще більше нас поєднувало. Дзюньо, як одинак, був пещеною дитиною: ніжною, спокійною, послушною, побожною, зичливою, вразливою на людське горе. Був веселої вдачі, іноді як мала дитина, любив книжки й науку.
Після іспиту зрілости вступив на Богословську Академію у Львові, ректором якої був покійний Патріярх Йосиф Сліпий. Навчання закінчив 1934 року. На священика не висвятився, бо не почувався в силах належно виконувати важкі душпастирські обов’язки. Він продовжував університетські студії на польському університеті Яна Казимира, де одержав науковий титул магістра за друковану історичну працю про єпископа Жабокрицького. Опісля одружився, а 21 жовтня 1939 р. народилася в родині донечка Мартуся. Його родинне життя було дуже щасливе, але доля для нього не була ласкава.
Першу совєтську окупацію йому пощастило з трудом пережити. Важким ударом була смерть батька, що помер 1940 року. За німецької окупації в 1943 році вмирає його улюблена мамця. Весною 1944 року майже два місяці, аж до виїзду в травні на еміграцію, я переховувався в гостинному домі Дзюня на вул. Францішканській ч. 17 як підпільник, після втечі при арештуванні з рук німецької поліції. Правдивого приятеля пізнається в потребі. Таким правдивим і незабутнім для мене приятелем був покійний Дзюньо, який не побоявся переховувати підпільника, наражуючи себе з родиною на смертельну небезпеку. Дзюньо з дружиною опікувалися мною, наче рідним братом, атмосфера побуту в них була дуже приємна, бо в них панувала взаємна любов, сімейна згода, мир і тишина. Для них я зберігаю невимовну вдячність, подібно як для ще одного шкільного товариша мгра Романа Коцька, в домі якого я також деякий час скривався.
На жаль, їхнє щастя тривало коротко. За другої большевицької окупації Дзюньо працював у Кремінецьких заводах-тартаку у Львові. На другий день Великодніх Свят, 7 травня 1945 року, на головному двірці у Львові, коли він їхав у відрядження, КҐБ його арештує під закидом співпраці з українським визвольно-революційним рухом. Дня 17 жовтня 1945 р. військовий трибунал на основі фальшивих свідчень поляків засуджує його на 15 років каторжних робіт. Вивезений 27 червня 1946 р. в Пермську обл., Солікамський р-н, до концтабору Боровськ, п/я № 209, після надмірно виснажливої праці дістається до лягерного шпиталя. Вкоротці там 5 березня 1947 р. помирає на ТБЦ в кавернозній формі, на 36-му році життя. Перед смертю висповідався у співв’язня, колишнього старшого товариша з Богословської Академії, о. Романа Монцібовича. Чашу його терпінь виповнила неочікувана втрата одинокої донечки Мартусі, яка 29 листопада 1946 р. померла на черевний тиф. Дружина не повідомила Дзюня про смерть донечки, щоб його не хвилювати.
Образ трагедії цієї благородної родини, подібно як багатьох інших в тій найстрашнішій у світі імперії зла, викликає біль і сльози в очах. Одинокою розрадою залишається непохитна віра, що покійний Дзюньо за свій тернистий життєвий хрест заслужив на вічне й щасливе життя в небі, а пам’ять про нього зберігатиметься постійно в наших молитвах.
Я. Пришляк
