Почаїв… не звичайний манастир, але — Лавра. Не псковські обаполки, а українське барокко: картуші, балюстради, тераси, ліхтарі з різьбленого каміння, в храмовому інтер’єрі розкішні капітелі та… дзеркала.
А все таки «порядку менше», ніж у Печорах. Псковщина включена до «інтуристських маршрутів» і хоча навкруги печорського манастиря бруд, злидарство, пияцтво, убогість (цього і перед туристом не замаскуєш), проте в самому манастирі тепер не зустрінеш нічого «незапрограмованого»: ані бідних, ані біснуватих, ані юродивих… Не так воно в Почаєві: інтуристи сюди не доїжджають, а до того ще й Прикарпаття «все таки не РСФСР, не Псковщина: це своєрідний «мікросвіт», а Почаївська Лавра — ядро цього світу. Відвідавши її перший раз, я був просто зворушений її силою та незвичайністю.
… Коли з Тернополя їдеш автобусом, запорошеним, набитим спресованими тілами, наполегливо хапаючись рукою за поперечку, через плече водія заглядаєш уперед — коли ж? І дзвінниця (здалека схожа на Троїце-Сергієву) вдруге з’являється далеко на горбі.
Ще далеко до воріт, піднімаючись вгору напівтемною брусчатою алеєю, відчуваєш, що ти потрапив у якесь інше життя, в «нерадянський вимір»: скільки жебраків. Манастирське подвір’я вщерть заповнене паломниками: на лавках під деревами, на східцях, а то й просто на землі розмістилися на будьякій підстилці — тисячі людей, про існування яких багато радянських громадян ані не підозріває: юродиві лементують, довгобороді «коринтійські» старці, засмальцьовані сліпці з гармоніями, доморослі релігійні віщуни. Тут на землі вони й їдять: тверді яєчка, хліб, зелень, черешні.
Прекрасний краєвид з манастирської горішньої тераси на розстелену зелено-блактину «Хахландію»: горби, гаї, блискітки озер і річок, а над ними — всі могутні (дійсно, неначе на плафонах-стелях барокко) хмари з проникаючими та матово розпорошуючими сонячними променями.
… Головна для паломників трудність — де приміститися на нічліг. Місцеві мешканці пускають дуже неохоче. На гроші вони не бідні, але й вільного місця немає. Але (яке це але… «ортодоксальне»!) вночі печернього храму не замикають. Багато їх це знає і до Почаєва приїжджають з своїми байковими покривалами та надувними матрацами. Дивовижне нічне явище: риштування, лямпади, храмова підлога зі сплячими покотом паломниками.
У Лаврі відбувається довголітній напівремонт-напівреставрація. Тут працюють і офіційні московські реставратори, і самоприбулі, і паломники, і просто місцеві мешканці, що бажають заробітку. Я чув, як отець-економ кричав до позолотників на риштуваннях: «Золота, золота не жалійте, цього добра у нас багато!» Лавра багата. Багато західніх українців, викинені хвилею радянської окупації поза кордони, досягли великих успіхів і багато жертвують для далекої, але рідної Лаври. Але й натовпи паломників дають прибутки. Місцеві самоуки знову ж розписують склепіння храму — не можна не засмутитися з причини браку смаку: це якась пародія на академічний церковний розпис з другої половини XIX сторіччя.
Моя дружина працювала в Почаєві реставратором у складі московської бригади, винаймленої офіційно «госдоговором». Цікава доля їх шефа — заслуженого реставратора, пізніше парторга майстерень і т.п. Очевидно, належно інструктований, він спочатку ранками укладав «летючку у справі антирелігійної пропаганди». А під кінець терміну робіт запустив бороду, почав хреститися, а повернувшись до Москви, пішов на пенсію і … вернувся до Почаєва, вже як «вільнонаймлений» реставратор.
Під час «олімпійського літа» просто висіло в повітрі: в часі олімпіяди треба з Москви виїхати. І я не придумав нічого іншого, як поїхати в Почаїв, де отець-економ пообіцяв дружині, що дасть мені будь-яку працю. Але виявилось, що, хотячи непомітно втекти з Москви на провінцію, я несподівано малощо не потрапив в «епіцентр» подій. Через сусідній Тернопіль проходила «олімпійська траса», і, покориставшись цим приводом, влада почала свій терор проти Лаври, який продовжується аж досьогодні. «Перебіг подій» в СРСР розроблений чекістами до тонкощей: в Москві починалась олімпіяда, а до Почаєва притягли міліцію, почались облави, перевірки документів та обшуки. Споконвіку в манастирі була доброчинна їдальня, де безкоштовно і щедро годували, і де харчувалась більшість паломників, — її закрили нібито через несанітарні умови, а сто метрів від Лаври кілька дорогих «кооперативних», забльованих «шалманів» з п’яницями, і столів, наскрізь засиджених мухами (там це не антисанітарно!). Всюди в манастирі якісь типи з метрами та рулетками обмірюють манастирські мури; ідуть грізні чутки, що в манастиря будуть відбирати деякі господарські будинки…
В неділю — довжелезна черга людей у напрямі дзвінниці, я цього ніде не бачив: ідуть доторкнутись дзвона, а з боків «вартують» купки нахмурених міліціонерів…
Буднями о восьмій годині ранку в манастирському подвір’ї збираються ті, що хотять працювати, помогти — в основному місцеві мешканці. Виходить економ, отець Пітірим, молодий, смаглявий, з перев’язаним чорною стрічкою довгим волоссям і, жартуючи, розподіляє, де кому робити. Мене спочатку він послав стругати віконні рами. Попередили, щоб в жодному випадку «не говорив зайвого» і нікому не показував свого пашпорта. Обмотавши голову заляпаною білилами хустиною, в бруднім халаті, я, скільки лише міг, «тушувався» і старався вдавати місцевого… Довжелезний коридор монаших келій, тиша, чистота, раптом… з-за рогу тупіт: виходить загін міліції. І я спішусь якнайскоріше поринути в найближчий відгалужений перехід. Робив я в парі то з одним, то з другим, то з третім з місцевих. Всі вони віруючі. Печорська молодь глушить під мурами манастиря «бурмотухою», ці дотримуються постів і набожеств. (У вищезгаданих «шалманах» гуляють не вони, але попавші в Почаїв наймлені росіяни та шофери в переїзді). В Почаєві й навкруги населення вінчане; всі, розуміється, і дітей хрестять та оспівують померлих…
Якщо Печорський манастир частково призначений як «показний», то Почаїв не закривають тільки зі страху: релігійна «солідарність» мешканців така, що оскільки закриють, безперечно будуть заворушення. Отець Амврозій — найпопулярніший у Лаврі пастир. До нього до сповіді — довжелезні черги. Тому «власті» й постановили з ним розправитись так немилосердно: спочатку вигнали з манастиря, а потім і… наказали арештувати. Але свої його не видали! І до цього часу о. Амврозія не знайшли (Див. «Вєстнік РХД, ч. 136, стор. 260). У Печорах подібний спротив неможливий.
Сім днів пізніше о. Пітірим «перекинув» мене від стругання рам… до просфорні — виймати з форми збите тісто. Місцева святиня — відбиток стопи Богородиці — зворушливо зображається і на таврі просфори, для чого існують старі мідяні позеленілі печатки. Основні процеси в просфорні зразково механізовані (з технікою взагалі в манастирі все гаразд, в отця-настоятеля новий «мерцедес»), але все разом — робота у просфорні важка: гаряче й не можна всього зробити машиною. Пам’ятаю старика-монаха біля багатоярусної електричної печі: голий по пояс, з довгою бородою в борошні, в таких же просяклих борошном злизаних перестарілих штанах, з масивним срібним хрестом на грудях… Часто приносив відро вишень,або матово-янтарних черешень, або помідорів… Піт градом — і жарко, і важко, і смачно, і солодко!
Раптом мене викликають (не скажу — хто), виходимо на вулицю і сідаємо на затишну лавку. Монах смикає бороду: «Ваше прізвище… Кублановський?
— Так.
— Приїхали з КҐБ. Про вас питають. Зараз — в настоятеля. Негайно виїжджайте…
— Куди ж… Та у мене і грошей нема.
— Я зараз принесу вам зароблене.
— Ось тобі! А я думав, що надійно укрився на ціле «олімпійське літо»! Не писав в Москву, щоб не «вислідили», нікому не сказав, куди іду.
Правда, нещодавно я припадково зауважив, як один із працюючих зі мною парубків розглядав мій пашпорт, що випав з кишені. Говорю про це монахові, який мене викликав: «Він?»
— Не думаю… Він у нас довго робить, богомольний… Зрештою…
Через півгодини я позбирав свій рюкзак і, діставши мені належну тридцятку, влаштувався у місцевий автобус та виїхав до знайомих на хутір під Кременцем.
За кілометри три від хутора — Свята гора, там джерело і над ним мала саморобна скинія. Ті, що приїжджають сюди, до Почаєва, відбувають паломництво. По деревах розвішують іконки (в розгарі хрущовських гноблень міліціонери стріляли в них зі зброї), вишивані рушники… Чиста, холодна, джерельна вода, старезні необхопні берести і тиси. Довго я там сидів, дивлячись на прикарпатську блакитну широчінь, і думав: що ж робити? Погано, коли «перехоплять» тут — далеко від Москви. Але страху не було, на таких місцях не треба боятися.
Тиждень пізніше в Почаєві було місцеве храмове свято. Всюди набито народом: подвір’я, тераси і храми. Я продерся на хори, де була тимчасова реставраційна майстерня. Зверху весь величезний, заповнений прочанами простір був неначе на долоні. Довга манастирська відправа — з усією її пишністю: з могутнім хором, сонячними променями і позолотою. Буйноволосі красені-монахи, переливчасті темномалинові стихарі… І раптом збулось почуття: як зрослось серце з усім тим, що раніше видавалося недоладним, храмовим благоліпієм.
Нічого не заважало молитві…
* * *
Півтора роки пізніше, в Москві, в 135 номері «Вісника РХРуху» (ось як — обхідним шляхом — доходять до нас часом сумні «новинки») я прочитав таке то повідомлення з України:
Почаїв. Гоніння монахів у Почаївській Лаврі продовжується. В часі Великого Посту 1981 року один з послушників передав настоятелеві літературу, яка належала о. Амврозієві, котрого вигнали з манастиря, серед якої були книги духовного змісту західніх видань (наприклад, книги о. Дмитра Дудка) та молитвослови, друковані на ЕРЕ. Манастирське начальство віддало ці книги органам влади, куди почали викликати деяких монахів. На допитах били (не один раз) архимандрита Олімпія. В наслідок побоїв він помер у вівторок Світлого Тижня (йому не було ще навіть п’ятдесять років). В результаті побиття колишній економ Лаври о. Пітірим збожеволів.
* Передруковуємо за «Бюлетенем т-ва священиків св. Андрея»,
Европейська область, липень-грудень 1983 р.
