Нещодавно (в половині жовтня 1988 р.) італійське державне радіо-телебачення РАЇ передало одногодинну програму про страждання мешканців Чорнобиля з уваги на друге непередбачене й несподіване рішення влади змести Чорнобиль з лиця землі. Крім цього, 21 жовтня 1988 року популярна римська газета «Ля Републіка» під заголовком «Друга смерть Чорнобиля» продовжує інформувати про людські страждання внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Еціо Мауро, московський кореспондент газети і наочний свідок болючих переживань чорнобильського населення, звітує, між іншим: «Два з половиною роки після катастрофи вирішено покласти в могилу Чорнобиль. Знищити, розвалити все: будинки, житла, вулиці, все присипати навезеним піском, зацементувати. Український письменник Олексендер Левада замкнув на ключ свою дачу, потім зняв капелюх, став навколішки на чорній чорнобильській траві. «Оця хата тепер мертва у трупному місті, — сказав він. — І я хочу її попрощати так, як на моїй батьківщині прощають померлих».
Як відомо, після катастрофи Чорнобиль спорожнився; завмерло в ньому будь-яке життя, він став монументом-пам’яткою, прикладом того, до чого може довести безконтрольна легковажність нестриманої нуклеарної продукції. Але тепер урядові машини змітають з лиця землі й те, що залишилось від Чорнобиля: зостанеться тільки величезна сіра надгробна плита серед ніжної української землі. «Землі поетів», — як люблять називати Україну ті італійці, що її бачили.
«Дивлячись, як робітники агентства «Комбінат» (всі у зеленому форменному одягу) завалюють, розтрощують на шматки житла, вулиці, маєш враження, — пише італійський кореспондент, — що оглядаєш якусь страхітливу божевільну подію. А як «зелені» робітники вже розтрощили десяту з черги хату, 15 осіб стали в черзі перед тимчасовим осідком повновладного агентства «Комбінат», якому доручено знищення Чорнобиля. Мешканці просять, щоб негайно стримати руйнування. «Маємо петицію з тисячами підписів», — кажуть вони. «Якщо не стримаєтесь, повідомимо Горбачова. Він не знає, що ви змітаєте Чорнобиль з лиця землі».
«В суспільстві, де відомості дуже скупі, а громадяни не мають слова у вирішеннях, — закінчує італійський кореспондент, — на протязі двох з половиною років народ почав себе колективно заспокоювати й вірити, що все ж таки Чорнобиль відживиться й селяни почали повертатись. Йшли вони вночі, дехто йшов із своєю собакою, дехто вів корову. Вони обминали загорожені міліцією дороги, вибирали лісові стежки, йшли вздовж річок. Вони вертались до своєї хати в Чорнобилі, бо їм надокучило жити там, де їх переселено після катастрофи. Розпорошені в українських лісах, під покровом ночі, йшли 80-літні жінки, 90-літні чоловіки, вертались додому, до радіяції, час-до-часу зриваючи траву і нюхаючи її, щоб зрозуміти, чи змінилось щонебудь. «Все так, як перед тим, — сказала одна з жінок, 64-літня Тетяна Карнева, і додала: «Вода, молоко, пасовище, шелест звірят біля хати вночі: так, як перед тим. Тут можна жити нормально, але хтось не дозволяє». Тетяна повернулась у квітні 1988 року. Вона була перша. Згодом, один по другому, люди почали вертатись, повідкривали хати, стайні, почали господарювати. «Там, де нас вивезли, я далі жити не могла», — розповідає 80-літня Марія Рудник. «Мене примістили разом з двома іншими сім’ями, — додає Анна Гробоватна. — Я не могла більше витримати. Я мріяла про мою піч у Чорнобилі. Я повідомила начальника колгоспу про мої заміри, — сказала вона. — Ми купили корову й повернулись». А інша мешканка Чорнобиля, Лукерія Макальчук, заявляє, що хоче щоб вдома умерти. І ось таким чином, з подібними історіями, сотні родин встигли повернутись до Чорнобиля.
І раптом, несподівано, після двох з половиною років, не питаючи населення, вирішено знищити Чорнобиль. «Цей наказ, — пише італійська преса, — упав на простодушні, спонтанні й уперті форми життя наче друга радіяція».
