Гострі пристрасті, навіть протест під Верховною Радою України породили в травні 2017 року ймовірне прийняття двох законопроектів, які стосуються релігії і Церкви. Мовиться про проект №4128, що торкається процедури зміни юрисдикції релігійними громадами, і проект №4511, що розглядає статус релігійних організацій, центри яких розміщені в країні-агресорі щодо України.
Ця стаття присвячена аналізу ситуації довкола першого зі згаданих документів. Він має назву «Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо зміни релігійними громадами підлеглості)». Проект №4511, на моє глибоке переконання, потребує окремого аналізу, а зведення двох документів – передусім їх синхронний розгляд у парламенті – стало великою помилкою законотворців. Воно дало додатковий привід до маніпуляцій, яких і так слід було очікувати. Адже якщо під №4128 криється прагнення розширити свободу громадян, то під №4511 – вимушене рішення обмежити її через зазіхання країни-агресора. Чи правильний шлях обрано для останнього – інше питання.
Пристрасті з приводу пропонованих змін до законодавства розгорілися неабиякі і далися взнаки навіть поза нашою державою. Речник УПЦ (МП) протоєрей Микола Данилевич навіть заявив, що у зв’язку з вказаними законопроектами викликали посла України при Святому Престолі. В МЗС України це спростували, але потім Апостольська нунціатура дала зрозуміти, що певні побоювання щодо можливих новацій у Ватикані таки існують. Їх висловлюють і окремі експерти.
Передусім варто деталізувати, про що йдеться у випадку законопроекту №4128. Сам документ, пояснювальна записка до нього, висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради, Висновок щодо відповідності проекту вимогам антикорупційного законодавства та Висновок Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності доступні на офіційному сайті парламенту. Згідно з текстом проекту, яким він вийшов унаслідок численних обговорень та врахування зауважень до нього, документ пропонує, що долю тієї чи іншої релігійної громади має визначати більшість її віруючих, а не єпархіальна адміністрація тощо. Тобто за вірними хочуть закріпити право визначати майбутнє своєї спільноти. Здавалося б, проти такого принципу релігійні організації не виступатимуть – ніхто ж не візьметься стверджувати, що силоміць утримує людей у своїй конфесії? А все ж…
«Фактично українське суспільство стає свідком відновлення антирелігійних репресій столітньої давності, – проголосив голова Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП) єпископ Ірпінський Климент Вечеря, і його слова розмістили на сайті вказаного відділу. – На жаль, сьогодні змушені говорити про це – ми спостерігаємо спроби прийняти дискримінаційні законопроекти, які закладають основу прямих репресій та дискримінації найбільшої конфесії в Україні».
Якщо відкинути риторику, пов’язану з невиправданим «змішуванням» проектів №4128 та №4511, про що я згадав на початку, то закиди в бік пропозиції, аби вірні самі визначали свою приналежність, виглядають недоречними. Україна зобов’язалася гарантувати права і свободи громадян як своєю Конституцією, так і згідно з численними міжнародними документами, які ратифікувала.
Відповідно до «Загальної декларації прав людини», «кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати лише тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших». Ці обмеження можуть бути прийнятні тільки «з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві». Знаковим є те, що текст «Загальної декларації прав людини» у багатьох моментах збігається з текстом енцикліки Папи Івана ХХІІІ Pacem in terris. Щодо українського законопроекту, то в його випадку фактично мовиться про розширення свобод. Підстави вести мову про якісь «антирелігійні репресії столітньої давності» або «дискримінацію найбільшої конфесії в Україні», як це каже єпископ Климент, відсутні.
Таким чином, можна побачити, що противники прийняття законопроекту №4128 застосовують аргументи, які його не стосуються, і риторику, яка доречна в якихось інших випадках. Протестувати проти змін, що додають кожній людині свободи в її релігійній ідентифікації, як нібито проти перешкоджань цій свободі – щонайменше глупота. Та очевидно, що про останню в ситуації із законопроектом не йдеться.
«Я не вдаюся до рум’ян лицемірства, тому завжди що на душі, те й на обличчі маю. З якого боку не поглянь, я найбільше схожа на саму себе», – ці слова вклав у вуста головної героїні свого твору «Похвала Глупоті» Еразм Роттердамський ще в 1509 році.
Твір, до слова, присвячений Томасу Мору, який через своє прагнення залишитися католиком і не переходити в англіканство пішов на смерть – його стратили. Томас Мор відстояв власне право належати до спільноти, до якої хотів, ціною власного життя. І коли в Україні 2017 року вірним пропонують самим вирішувати, як молитися і кого поминати в Богослужіннях, виступають люди, котрі подають це право як намагання переслідувати Церкву. Звісно, в цьому випадку можна було б казати, що отці Церкви і Собори теж були нетерпимими до єретиків. А проте і отці, і Собори представляли вселенську Церкву та були сповнені духу поваги до Людини.
Тут слід зауважити, що існує момент, який дійсно може підштовхнути до роздумів: низка промовців застерігали, що зміни у випадку прийняття проекту №4128 загрожують рейдерством. Мовляв, сторонні люди будуть намагатися визначати майбутнє громад. Проте законопроект передбачає, що участь у парафіяльних зборах (а тільки вони уповноважені ухвалювати подібні рішення) можуть брати лише ті, що беруть участь у релігійному житті громади. Тобто релігійний «туризм», коли чужі люди приїжджають і перешкоджають громаді, не пройде. Що показово, подібні намагання «скоригувати» волю місцевої громади застосовували саме ті, чиї прихильники застерігають проти ймовірних порушень. Один із останніх випадків стався в селі Кинахівці на Тернопільщині: там жителі села Бутин, які є вірними УПЦ (МП), записувалися в списки вірних кинаховецької громади, аби перешкодити їй перейти до УПЦ КП.
У зв’язку з потребою уникнути подібних випадків в Україні заговорили про те, що громади можуть запровадити фіксоване членство. Такий крок міг би стати запобіжником для багатьох конфліктів. Бо ж і тепер, коли проект №4128 не має жодної сили, представники УПЦ (МП) та УПЦ КП подеколи звинувачують одні одних у залученні сторонніх до вирішення проблем місцевих громад.
Наразі ситуація в Україні така, що навіть ті громади, які майже повністю вийшли з УПЦ (МП), змушені роками судитися зі своїми колишніми єпархіальними управліннями за храм – вірних, які самі або їхні предки будували церкву, прагнуть залишити надворі. Ймовірно, що прийняття законопроекту №4128 усунуло б такі випадки. Але ключовою залишається потреба гарантувати, що рішення про долю громад ухвалюватимуть виключно їх учасники.
Намагання прищепити українському суспільству тотальний осуд ініціативи аналізованого законопроекту виглядає одіозним і в історичному вимірі. Як доречно зауважив редактор «Патріярхату» Анатолій Бабинський у статті The Complexity and Duplicity of Deciphering the new Ukrainian Law on Religion на порталі Public Orthodoxy, теперішня позиція УПЦ (МП) щодо неприйняття права більшості громади визначати її майбутнє дисонує з позицією Московського Патріархату в рамках Чотиристоронньої комісії 1990 року. Тоді в час масового виходу громад УГКЦ із підпілля православна сторона вимагала, щоб саме вірні на місцях визначали, до якої конфесії буде надалі належати спільнота. Таким чином, історія засвідчує практику подвійних принципів залежно від конкретної ситуації.
Постає питання: що прагнуть захистити противники законопроекту №4128? Очевидно, мовиться не про права і свободи вірних – їх якраз заперечують. Уважний погляд на аргументи представників цього табору демонструє, що їм ідеться про територію, яку вони вже позначили специфічним типом церковних бань навіть на верхівках дерев’яних карпатських церков, порушивши і архітектурний стиль, і законодавство. Якщо висловлюватися термінологією УПЦ (МП), а вірніше РПЦ, то вона намагається втримати «канонічну територію» – терени, на яких її громади виникли внаслідок різних історичних процесів та укріпилися різними методами, у тому числі через сприяння тоталітарного режиму СРСР. У таких випадках вірним, які мають посідати центральне місце в стараннях духовенства щодо спасіння душ, відводиться роль статистів.
Таку тенденцію і мотивацію в теперішній українській владі бачать. Понад те, у інтерв’ю агенції Укрінформ голова Департаменту в справах релігій та національностей Міністерства культури України Андрій Юраш зазначив, що:
«Українська Православна Церква свою статутну творчість бере виключно із законодавчого поля Російської Федерації, статути Української Православної Церкви є побудованими, скроєними і втіленими відповідно до російських стандартів. Вони мали б узяти в лещата все духовне і практичне життя Української Православної Церкви… Наприклад, громада добровільно повністю передає все своє майно у власність єпархіального управління, а сама лише отримує майно в оренду від єпархіального управління, тобто мається на увазі храм і все інше, будь-які інші споруди, наприклад, якісь господарські споруди, дзвіниці, школи. Було запущено схему, за якою всі громади мають зректися власності, передати цю власність на баланс єпархіального управління, яке стає єдиним вершителем долі всього цього майна, коштів релігійної громади».
Звісно, УПЦ (МП) – не єдина конфесія, представники якої висловили стурбованість імовірними наслідками набуття проектом №4128 чинності законодавчого акта. Застереження мали й римо-католики, лютерани, юдейські організації. Однак саме УПЦ (МП), і тільки вона одна, влаштувала показовий пікет під Верховною Радою, де законопроекти №4128 та №4155 «змішали» докупи, додавши до цього «коктейлю» численних вигадок. Симптоматично й те, що на тому пікеті активно роздавав інтерв’ю «православний олігарх» Вадим Новинський. Той, що, подейкують, має прямий зв’язок із самим Патріархом Кирилом Гундяєвим.
Але найбільш характерно, що знайшлися люди, які самі виступають за те, аби їм не дали право встановлювати власне майбутнє. Вочевидь, якась частина цих людей чинить так через незнання, ще якась – через інші матеріальні або нематеріальні мотиви. Зрозуміло, що держава, законотворці повинні пояснювати народу свої кроки активніше, аніж у випадку змін до законодавства в сфері релігії, які розглядаємо.
Чому це важливо? Передусім тому, що суспільство буде успішним та відповідальним тільки тоді, коли адекватно реагуватиме на виклики, які перед ним стоять, – зовнішню агресію, внутрішній радикалізм, анемію та духовний декаданс. Останній не подолати адміністративними методами – записуванням мільйонів українців до тієї чи іншої конфесії. Будьмо реалістами, це нічого не дасть, а баланс таких дій буде нульовим. Адже вже записували мільйони трудівників у будівничі «світлого майбутнього». Як вдало висловився французький історик П’єр Розанвалон, теперішні суспільства приречені бути сукупностями меншостей. За спостереженням німецького політолога Клауса фон Байме, меншості реагують на реальність через етику. Якщо котрась із меншостей видає за більшість та ще й заручається підтримкою сусідньої держави, то очікувано розгортається конфлікт. На додачу претендування на «канонічну територію» і «мертві душі», які її населяють, – анахронізм, що загрожує страшними моральними наслідками.
Згідно з християнським вченням, кожна людина становить особливу цінність як образ і подоба Божа. КОЖНА людина покликана усвідомити цю свою виключну гідність. Зрозуміло, що релігійна спільнота може бути гарним середовищем для досягнення цієї мети. Але може й не бути… Держава як асоціація громадян (бо ж не Левіафан вона в наші дні, хочеться вірити) покликана сприяти виконанню такого завдання. Тут дозволю собі знову повернутися до документів ООН. У статуті цієї організації та «Декларації про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин» проголошені наміри «утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи…». Зі слів Андрія Юраша, проект №4128 представляли на численних засіданнях ОБСЄ, які відбувалися в Україні, Відні та Варшаві, і він не отримав «жодного негативного висновку жодної міжнародної організації».
Вірні миряни, рядове духовенство, монашество та єрархія – члени єдиного церковного тіла. Вочевидь, Церква має бути щасливою, коли всі її члени свідомі й тверді в переконанні власної приналежності до неї.
«Якби все було одним членом, де було б тіло? Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло. Не може око руці сказати: «Ти мені не потрібна!». Чи голова ногам: «Ви мені не потрібні! ». Бо ж члени тіла, що слабшими видаються, є найпотрібніші», – писав апостол Павло у Першому посланні до Коринтян (1 Кор. 12, 19 – 22).
Християнські мученики перших століть виступали якраз проти того, що їх намагалися записати до прихильників культу генія імператора. Вони розуміли свою гідність дітей Божих і свою свободу. Насильне прив’язування до конкретної історично посталої релігійної організації – також вірний шлях до її духовного занепаду. Христовий заповіт – щоб усі були одно – не про бюрократію. Але люди повинні це розуміти. Тоді вони не будуть ходити під парламент із гаслами, сенс яких можна звести до вислову «не давайте нам свободу», і не апелюватимуть у цих своїх намаганнях відректися від свободи до країни, яка проголосила себе спадкоємицею «імперії зла».
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
