Українська Греко-Католицька Церква уже давно «переступила Збруч» і перестала бути Церквою Галичини та діаспори. Ріст еклезіяльної спільноти в доволі комплексних умовах української дійсності – додатковий стимул до її саморефлексії: відкриття і перевідкриття власної історії, усвідомлення та переусвідомлення досвіду. Погляд у майбутнє, базований на тверезому розумінні свого минулого, є однією з умов зрозуміти «Quo vadis» сучасного буття в світлі євангельських істин. Про традицію як основу і стимул до розвитку «Патріярхат» поговорив із директором Інституту історії Церкви, проректором із зовнішніх зв’язків УКУ, доктором Олегом Турієм.
– УГКЦ – найбільша зі Східних Католицьких Церков. Її відродження після періоду тоталітарних переслідувань було тісно пов’язане з правозахисним рухом, її глави – серед лідерів за рівнем суспільної довіри в Україні, але водночас вона – Церква меншості. Якими, на вашу думку, є наслідки взаємодії цих чинників для розвитку УГКЦ в останні 30 років?
– Коли ми говоримо про феномен УГКЦ і ті аспекти, про які ви згадуєте, слід розуміти, що всі вони є, звичайно, історично зумовленими. Очевидно, що про якісь глибші історичні моменти ми напевно поговоримо далі, а тут варто зосередитися на періоді розвалу СРСР, виходу цієї Церкви з підпілля, відродження її структур та функціонування в умовах незалежної Української держави. Так склалося, що ця Церква була переслідувана за свою «українськість» і «католицькість». А тому боротьба за її легалізацію та забезпечення прав віруючих стала складовою частиною боротьби за національну самобутність українського народу, за його право жити у вільній, демократичній державі, відкритій до ширшого світу. І ця регіональна закоріненість УГКЦ в Галичині має свої позитиви: це край, який історично був більше пов’язаний із Центральною Європою, в якому національний рух розвивався в умовах правових держав. Тому наслідки радянського панування тут не були такими руйнівними, бо ще зберігалася жива пам’ять про інший устрій як державно-політичного, так і духовно-культурного життя. Також тут був живий досвід спротиву тоталітарному насиллю. І саме цей досвід, хоч і невеликої меншості, став важливим у час кризи та пошуку нових ідеалів. Тому УГКЦ стала для багатьох саме такою альтернативою – як релігійною, так і громадянською.
Важливим є те, що ця Церква ніколи не була державною. Як каже Блаженніший Святослав Шевчук, вона була державницькою, але в жодної влади не була на побігеньках. Величезну роль відіграло й те, що уже в часи незалежної України її очолювали такі люди, як Мирослав-Іван Любачівський та Любомир Гузар. Вони відштовхувалися від спадку і прикладу своїх попередників – Митрополита Андрея Шептицького і Патріярха Йосифа Сліпого. Знаково, що показники довіри до Блаженнішого Любомира набагато перевищували показники приналежності до УГКЦ, як це відстежують соціологи. Очевидно, він здобув численних прихильників поза своєю Церквою. І це досвід Церкви, яка показала, що вона, не будучи державною, може сприяти становленню держави та вихованню моральних якостей громадян. Це Церква, яка була і залишається тепер в Україні частиною громадянського суспільства.
– Церкву називають «спільнота пам’яті»: про Спасителя, про обіцянку спасіння, про земну історію руху до цього спасіння. Які знакові події та процеси історичної пам’яті можете виокремити як особливо впливові у сучасному житті УГКЦ?
– Думаю, для ідентичності УГКЦ та її розуміння особливо важливими є кілька чинників, які відображаються у святкуванні певних історичних дат. Першим важливим пунктом є пам’ять про Хрещення Русі-України: УГКЦ є прямою спадкоємицею давньої Київської митрополії; вона не виникла десь там пізніше, а була і залишається носієм традиції Києва як другого Єрусалима, традиції шанування Софії – Премудрості Божої. Ця роль Києва знайшла своє видиме, зовнішнє відображення у перенесенні осідку глави Церкви до нашої давньої столиці в 2005 році. Київська еклезіяльна ідентичність УГКЦ є важливою насамперед для самої Церкви, вона її не монополізує і нікому не загрожує, навпаки, здатна сприяти діалогові та поєднанню українських християн. Адже були часи, коли притемнення усвідомлення цієї ідентичності в історії УГКЦ спричиняло її віддалення від наших православних братів.
Друга важлива історична точка – ідея єдності Церкви, унійна ідея, котра знайшла своє вираження в Берестейській унії. УГКЦ є носієм цієї ідеї. Вона показує, що можна бути водночас автентичним прихильником вселенської єдності і таким же автентичним носієм місцевої київської традиції. Дуже важливо, що, починаючи з ювілейних святкувань 400-ліття Берестейської унії у 1996 році, в УГКЦ явним є тверезе ставлення до цієї події 1596 року. Підкреслені позитиви, але водночас мовиться й про негативи, які призвели до поділу Київської Церкви.
І, зрештою, третя точка, про яку я вже згадав, це історична роль греко-католицького духовенства та єрархії у розвитку українського національного руху. Щоб не виникло думок про самозрозумілість цієї ролі, я наголошу, що ГКЦ не була завжди українською в модерному розумінні. Так, у першій половині ХІХ століття у ній існували сильні полонофільські, а згодом з’явилися і навіть стали домінувальними москвофільські тенденції. На історичному Закарпатті ГКЦ пройшла через мадяризацію та ословачення. Тобто Церква пережила болісні етапи пошуку своєї як еклезіяльної, так і національної ідентичності. Живучи в умовах бездержавності, вона ставала українською в ході становлення української національної свідомості всього свого народу, прагнучи жити життям вірних.
З другого боку, саме цей зв’язок призвів до репресій тоталітарних режимів проти Церкви. Найперше говоримо про спроби її насильницької ліквідації радянським режимом у 1946 і 1949 роках. Але варто наголосити, що останній лише продовжував політику імперської Росії, яка нищила уніятів. Пам’ять про переслідування і протидію тоталітарному насиллю є важливим елементом ідентичності Церкви. Це виражається і у вшануванні мучеників за віру, проголошенні блаженних і святих, тобто в агіографічному моменті. Церква, споминаючи часи гонінь, шануючи тих, що постраждали, водночас намагається робити це без осуду тих, що співпрацювали з режимом або з тих чи тих причин стали інструментом репресій. Приміром, дослідниця з Києва Наталія Шліхта показує, що навіть ті, що прийняли накинуте спецслужбами православ’я, з часом почали діяти всередині Українського екзархату РПЦ як своєрідна «бацила». На думку цієї дослідниці, саме це згодом призвело до трансформації, яка виявилася в появі Київського Патріархату. Тобто можна говорити про парадоксальний вплив грекокатоликів усередині православ’я.
– У роки тоталітаризму, що, очевидно, стали предметом роздумів багатьох інтелектуалів, у тому числі вірних Церкви. Можете дати оцінку відповідних рефлексій у самій УГКЦ?
– Насправді це питання дуже глибоке і не зводиться до моментів, пов’язаних із насиллям з боку влади в час «ліквідації і возз’єднання» чи в час виходу УГКЦ із підпілля. Мені здається, що осмислення тоталітаризму, з одного боку – в академічному, а з другого – в духовному вимірі, в Україні ще не відбулося. Це одна з причин того, що ми досі змушені ходити по колу, вирішуючи проблеми, які ніяк не вирішуються. Насправді безбожницький радянський тоталітаризм зранив усіх, навіть тих, що боролися проти нього. Рани часто виявляються в тому, чого не мало б бути: ревнощах, суперництві людей, які нібито мають одну й ту ж мету, але дуже часто не довіряють одне одному. Вважаю величезним даром те, що УГКЦ після легалізації, поєднуючи в собі такі різні середовища (тих, що були в підпіллі, тих, що прибули з діаспори, і тих, що перейшли з РПЦ), зуміла налагодити діалог між ними. Звісно, цей діалог не уникнув проблем та конфліктів, але привів до плідної співпраці, як це бачимо на прикладі таких інституцій, як видавництво «Свічадо», радіо «Воскресіння» та ЛБА/УКУ.
Повертаючись до вашого питання, зазначу, що в глибшому – богословському – вимірі ми ще дуже далекі від остаточних відповідей. Подібні питання постають і в інших країнах, як-от у Чехії, де над ними мислить Томаш Галік. У цій країні суспільство дійсно атеїзоване. В Україні явний атеїзм нав’язати не вдалося, і більшість людей вважають себе віруючими, але водночас постає питання, якими віруючими. Роздвоєння, позірне християнство, що зводиться до ритуальщини, а то й відвертих забобонів, є справжнім викликом для нашого суспільства. Тому осмислення ран, завданих тоталітаризмом, диявольської сутності комунізму – це актуальні проблеми, до розуміння яких ми тільки починаємо наближатися. У цьому випадку нам потрібно дивитися на те, що зроблене в інших країнах. Вважаю, що шлях до переосмислення досвіду комунізму та його подолання є чи не найважливішим для подальшого розвитку як нашої держави, так і цілої Європи.
– Що сприяє Церкві у її служінні в українському суспільстві, а що заважає?
– Якщо ми говоримо про досвід тоталітаризму, винесений Церквою з радянського періоду, то тут дуже важливо наголосити на двох моментах. Першим є питання сили віри. Людина може втратити багато що. Вона може не мати зброї, організованих структур, коштів, але й тоді вона здатна чинити спротив тим, що все це мають. Вона може в таких складних умовах зберігати у собі те, що відрізняє людину від інших живих істот, – людську гідність. Дуже важливо зберегти гідність у негідних обставинах! Це я вважаю прикладом для тих, що нарікають сьогодні на нестачу того або того. Мовляв, якщо маєш посаду, титул, гроші, приміщення тощо, тоді й робота закипить. Насправді історія показує євангельську правду того, як у безсиллі, але на фундаменті віри можна робити неймовірні речі. Тут варто повторити слова владики Бориса Ґудзяка: «Якщо наші попередники змогли вистояти в часи безнадії, то сьогодні перед нами ще більші завдання». Це може звучати трошки риторично, але коли ти зустрічаєшся з людьми, які були в підпільній Церкві, або читаєш інтерв’ю з ними, то вражає їхня щирість, чесність зі самим собою. Пригадую такий епізод із інтерв’ю тоді ще молодого вченого, а тепер митрополита Бориса із отцем Германом Будзінським – священником, який за Союзу не боявся служити співані Служби Божі у повному облаченні, а також писати в радянські газети спростування різних наклепів на УГКЦ. За все це він був тричі ув’язнений. І от владика Борис питає його: «Отче, Ви не боялися? ». На що отець Герман відповів: «Сину, боявся. Не боїться тільки дурень, але як приємно було подолати цей страх! ». Для мене ці слова дуже важливі. Справді, героями не народжуються і на героїв не вчаться. Героями стають ті, котрі здатні долати страх. А що ж може допомогти подолати страх? Мені здається, що саме віра! У тебе можуть забрати все, але якщо у тебе є віра, вона допоможе тобі вистояти навіть тоді, коли видається, що шансів нема. Це ніби й простенький приклад, який, утім, дуже наочно показує силу віри. І таких прикладів багато.
– Погляньмо далі в історію. Роль Митрополита Андрея Шептицького в УГКЦ величезна. Це розуміє Церква, це розуміє частина суспільства, яка залишається поза Церквою, зокрема «люди доброї волі», як їх названо у посланнях наших владик. Але водночас Митрополит Андрей є «великим невідомим» нашої культури; його цінності – недоусвідомлені й недоосмислені загалом. З вашого досвіду, що і як зі спадку цього глави УГКЦ особливо на часі?
– Не скажу, що знаю повну відповідь на це комплексне питання, але подам кілька сюжетів, які мені особисто дуже важливі для власного підходу до розуміння постаті та спадку Митрополита Андрея. Передусім маємо усвідомити, що це унікальна постать нашої історії. Таких Господь дає народам небагато: одного-двох на століття. Я тут просто пошлюся на слова свого доброго приятеля зі Словаччини, дослідника церковної історії, римо-католика. Він, ознайомившись із життям та діяльністю владики Андрея, сказав: «Ви, українці, навіть не уявляєте, які ви щасливі, що маєте таку постать. Ми такої не маємо». Треба розуміти, що Шептицький випереджував свій час. Деякі його ідеї навіть сьогодні залишаються такими, про які бояться говорити вголос. Він не писав великих трактатів, а пастирські листи. Але там ми знаходимо думки, які співзвучні з ідеями Другого Ватиканського Собору і резонують із нашим сьогоденням. Тому нам треба доростати: відкривати їх, здобувати знання, розширювати свої горизонти. З другого боку, не треба впадати у відчай через те, що Митрополит Андрей, як ви сказали, досі є «великим невідомим». Це наступний момент. Митрополита Шептицького часто не розуміли, недооцінювали і вороже сприймали навіть його сучасники: підозрювали, що це «троянський кінь» поляків, звинувачували в покровительстві москвофілам та симпатіях до Росії. Ще й донині є люди в польському патріотичному і, як це не прикро, релігійному середовищах, котрі не можуть пробачити йому надуману «зраду», а російська пропаганда не втомлюється повторювати радянські кліше про «прислужництво фашистам». Аналогічно можна сказати і про окремих осіб та інституції в Ізраїлі… Так сталося тому, що ця людина не діяла шаблонно. Шептицький, без сумніву, був українським патріотом, але з пошаною і симпатією ставився до інших народів, особливо сусідніх. Його патріотизм є любов’ю, а не ненавистю. Любов’ю до ближніх, навіть до ворогів. І такого патріотизму багато сучасних «професійних патріотів» не можуть ні зрозуміти, ні пробачити.
– Іноді виникає враження, що демократичний устрій, в умовах якого живуть мільйони українців, мільйони вірних УГКЦ, став «повітрям», до якого всі звикли, але якого недобачаємо. З історії знаємо, як «Весна народів» 1848 року кардинально змінила умови буття суспільства через запровадження навіть обмежених свобод і який бум національного руху – щоправда, через етап русофільства – пережили галицькі українці вже у ХІХ столітті. Чи маємо ми щось на зразок буму тепер? І якщо так, то як ви його схарактеризуєте?
– Без сумніву, «Весна народів» стала переломним моментом в історії Європи і в історії Галичини. Саме під проводом греко-католицької єрархії у Львові створили першу легальну національно-політичну інституцію українців – Головну Руську Раду та її філії в інших містах краю. Відомою є відозва цієї Ради про приналежність галицьких русинів до великого руського-українського народу, який обіймав тоді 15 мільйонів та охоплював Наддніпрянщину, Галичину, Буковину і Закарпаття. Звісно, ця заява була радше декларацією, після якої ще понад півстоліття тривав процес її утвердження та усвідомлення, зокрема й серед духовенства та вірних греко-католиків. Викликом тоді були не лише орієнтації на сильніших сусідів, але й так зване австрорутенство, яке полягало в конструюванні у рамках імперії Габсбурґів якогось народу, окремого від решти українства.
Чому ж тоді галицькі греко-католики остаточно віддали перевагу українському варіантові національної ідентичності? Про це я докладніше писав у своїй дисертації та кількох публікаціях. На мою думку, яку поділяє чимало інших дослідників, головну роль відіграли кілька чинників: австрійське просвітництво, приклад польського національного руху та літературні впливи з Великої України. Зокрема, варто докладніше зупинитися на впливі реформ Ґабсбурґів наприкінці XVIII століття, які в церковній історіографії (римо-католицькій) дуже часто представлені досить критично з огляду на певні обмеження та контроль держави над Церквою. Якщо ж подивитися уважніше, то очевидним є те, що в основі цієї політики лежали просвітницькі за своєю сутністю ідеї служіння, у тому числі служіння монархів та інших державних інституцій своєму народові. Звідси й з’явилася ідея опори влади на бюрократію, яку ми навіть тепер називаємо службовцями, на відміну від аристократії, яка була опорою попереднього ладу. Що цікаво, в Росії цей термін не вживають: там кажуть «чиновник». Там він отримував «чин», а в австрійському середовищі все-таки сповняв служіння. І от у такій системі священники отримували обов’язки виконувати певну роботу для громади, як-от навчати у школі, оголошувати після богослужінь урядові розпорядження, допомагати селянам у їхніх клопотаннях до органів влади тощо. Згодом Церква освоїлася з новими функціями, здобула довіру людей. Вірні почали тлумачити її не лише як суто релігійну інституцію, що надає ритуальні послуги, а як посередницю між ними та державою. Згодом священники почали не просто виконувати обов’язки, які на них накладала влада, але й цікавитися життям, побутом, культурою простих людей, перейматися цим. Таким чином душпастирі стали репрезентантами народу і його визнаними лідерами. Революція 1848 року, проголосивши свободи, відкрила шлюзи для виходу того, що вже накопичилося, але водночас дозволила зробити це в національних категоріях.
Мусимо пам’ятати, що ГКЦ, заявивши тоді про свою національну ідентичність, пішла всупереч тодішній доктрині Католицької Церкви, згідно з якою, тих, що не належали до неї, вважали розкольниками, з якими заборонялася будь-яка спільність у Святих Тайнах. Тож треба віддати належне поодиноким сміливцям, серед яких «Руська трійця», які плекали ідеї єдності руського-українського народу ще до революції і підготували ґрунт для декларації Церквою національної єдності уже під час «Весни народів». Без них ми цілком могли піти шляхом сербів та хорватів, які, домовившись розвивати одну літературну мову, розійшлися саме через конфесійні різниці. Ця теза не розпрацьована в українській історіографії, але вона дуже цікава і перспективна.
Заслуга греко-католицького духовенства полягає не лише у відстоюванні ідеї національної єдності українського народу, але й у розвитку політичної заангажованості та громадянської активності його представників. Те, що ми називаємо тепер громадянським суспільством, Церква творила через заснування читалень і спортивних товариств, кооперативів і кас взаємодопомоги задовго до появи демократії і терміна «громадянське суспільство». Розуміння цієї ролі та досвіду є дуже важливим у сучасній Україні. Адже ми маємо Церкву, яка має досвід виживання і служіння не завдяки, а всупереч обставинам. Свідчення віри ціною свого життя, заангажованість священників і мирян у працю для загалу – надзвичайно важливий чинник у добу, коли люди віддані «на відкуп» телевізору або дезорієнтовані фейковими новинами. Або іще: та ж боротьба з алкоголізмом, проблеми міграції – сфери, де ми маємо дуже важливі паралелі між історичним досвідом Церкви та сучасними потребами. Часто ми про цей досвід не знаємо, тож тут важливим є його відкриття, осмислення.
І ще одне: УГКЦ, будучи активною і творчою в минулому, демонструє можливості синтезу різних досвідів, який здатний дати ключі до вирішення багатьох проблем сучасності. І мені здається, що наші православні брати переймають багато доброго від греко-католиків, бо це їм ближче, аніж досвід протестантів чи римо-католиків.
– Буття в громадянському суспільстві, у рамках демократичного ладу – це не тільки численні вигоди матеріального штибу. Воно вимагає готовності брати відповідальність за своє життя, життя своїх співгромадян, держави. УГКЦ активно працює над тим, аби вірні усвідомлювали свою відповідальність у різних вимірах. Що на цьому полі роблять і можуть робити віруючі інтелектуали?
– Починати відповідь на це запитання можна «знизу», а можна й «згори». Якщо почати «згори», то варто звернутися до пастирських послань єрархів УГКЦ – доброї традиції, яка сягає часів Андрея Шептицького. З його ініціативи Церква висловлювалася щодо дуже важливих проблем, скажімо, Голодомору, кровопролиття під час Другої світової війни, питання єдності народу… Ця традиція і далі триває. Наприклад, я мав нагоду тісно співпрацювати з Блаженнішим Любомиром: не секрет, що до підготовки важливих документів єрархи залучають широке коло інтелектуалів, причому з різних середовищ, не тільки гуманітаріїв. Певні ідеї, які озвучуються у посланнях Церкви, проходять апробацію, обговорення, коригування у вужчих експертних середовищах. Треба розуміти, що послання є не просто голосом одного з єрархів, це акумуляція думки народу Божого, з’єднаного в цій Церкві. Другий важливий момент – заснування навчальних закладів. УГКЦ після легалізації одразу відмовилася від російської моделі, перейнятої радянським режимом, заганяння Церкви в рамки храмів і церковних огорож. Вона пішла шляхом творення освітніх установ. І знаковим є те, що з відродженням Церкви цей процес почався з дослідницького і водночас дуже пастирського проєкту збирання свідчень про часи підпілля. Церква почала з того, щоби зібрати такі інтерв’ю, осмислити досвід гонінь і на цьому фундаменті будувати далі вже вільну спільноту віри. Цим шляхом пішла далі Львівська богословська академія, яка взяла за мету формування не тільки священників, а й публічних богословів, інтелектуалів. Люди, які вийшли з цього середовища, намагаються й далі плекати віру, поєднуючи її з професійним життям. Далі можна вести мову про участь Церкви у книговидавничій справі чи медіа. Все це засвідчує, що УГКЦ розуміє потребу ґрунтовної освіти, плекає контакти з освітніми середовищами і сама їх творить. Це ще одне свідчення турботи Церкви про цю сферу та її готовності служити загалові.
І тут я переходжу до практичного низового рівня. У зв’язку з відомими обставинами в СРСР, часто трагічними, греко-католики перестали бути регіональним явищем: багатьох виселили, ув’язнили, а потім не дозволили повернутися до рідних домівок. Вони змушені були селитися в інших регіонах України і не тільки. Тепер ми маємо активні й потужні осередки життя УГКЦ у великих містах на сході України, починаючи зі столиці. Мушу сказати, що заходи, які організовує УКУ в Києві, часто набагато цікавіші. Іноді на них приходять люди, які краще підготовлені, аніж у Львові. Треба розуміти, що багато вірних Церкви поза Галичиною здобули добру освіту, мають добрі посади, почуваються причетними до УГКЦ і творять її нове обличчя. Вони є опорою Церкви на цих теренах. Думаю, що остання має там величезний і ще не до кінця задіяний ресурс. До УГКЦ поза Галичиною часто приходять люди, які не пов’язані з нею через родинні зв’язки, але які знаходять у ній духовну та інтелектуальну поживу – почуваються в ній, як удома. Це також виклик, який відкриває нові перспективи. Важливо, щоб із огляду на це все ми мали дуже добре підготовлених, у тому числі інтелектуально, священників.
– І на завершення про наше українське «Quo vadis». УГКЦ вже давно не є «Церквою галичан». Вона присутня не тільки в діаспорі, але й по всій Україні, у тому числі біля східного фронту. Ви активно спілкуєтеся з людьми із різних регіонів нашої держави. У який спосіб і чому вони сприймають або не сприймають УГКЦ?
– Мені тут важко говорити цифрами, бо я, на жаль, не бачив якихось соціологічних опитувань про ставлення до УГКЦ. У нас зазвичай ведуть мову про ставлення до Церкви загалом. Але я можу говорити, відштовхуючись від свого досвіду. Для багатьох людей з-поза УГКЦ ця Церква є цікавою і привабливою уже своїм минулим, постатями, які її очолювали. Відкриття таких особистостей, як Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, живе пережиття знайомства з Патріархом Любомиром Гузаром є дуже вагомим чинником. Наведу два приклади. На прохання Синоду УГКЦ я організовував відзначення ювілею Патріарха Йосифа Сліпого. І знаєте, у Запоріжжі, де греко-католики існують як громада, але є маленькою краплиною порівняно з іншими, мене вразили слова однієї молодої людини: «Ми сперечаємося про минуле, говоримо, що на заході – свої герої, на сході – свої, але коли я познайомилася з життям Йосифа Сліпого, то зрозуміла, що він – справжній герой. Адже він усе, що мав, віддав іншим». Безкорисливість його служіння, перебування в ГУЛАГу, далі – присвята вірним у розсіянні, розбудова УКУ в Римі є аргументом, що переконує людей у жертовності Блаженнішого Йосифа, особливо на тлі того, чим займаються деякі наші «патріоти». Також один із дуже поважних науковців із Запоріжжя, який має дуже багато ступенів і титулів, сказав: «Ви не думайте, що ми тут, так би мовити, в далині, не знаємо про греко-католиків. Ми стежимо за тим, що говорять і чого не говорять ваші єрархи. Ми придивляємося до того, як працюють ваші інституції». А далі він сказав фразу, яку я не чув від жодного греко-католицького інтелектуала. З пам’яті скажу, що це було щось на зразок: «Обсервуючи розвиток, динаміку, поставу греко-католицьких єрархів та простих представників УГКЦ, я можу сказати, що сьогодні ця Церква ближча до мети, яку ставили творці Берестейської унії, укладаючи її». Почути таку оцінку унії, яку часто критикують відверті противники чи «професійні екуменісти», від людини, яка абсолютно віддалена від УГКЦ, для мене дуже важливо. І тут криється відповідь на ваше запитання: роль цієї Церкви розуміють люди, які хочуть її зрозуміти. Чого не розуміють? Дуже часто навіть місію і покликання УГКЦ не розуміють самі греко-католики: люди, які хотіли б обмежитися своєю парафією і не бачити чогось ширшого. До прикладу, в Україні є багато дуже бідних і нужденних парафій, які цеглинка до цеглинки з труднощами добудовують свої каплички, які часто не можуть організувати якісь курси навчання для молоді. І от якби деякі наші багаті парафії з Галичини просто взяли під опіку такі громади, просто поділилися з ними, виявили бодай «греко-католицьку солідарність», то це мало б великі наслідки і вплинуло б на ситуацію поза УГКЦ. Бо насправді ці наші молоді й матеріально убогі парафії на сході не розділяють нікого за конфесійністю: до них приходять діти і дорослі, які відчувають потребу звернутися з надією. Мені здається, що система внутрішньої взаємодопомоги і солідарності – це те, над чим нам, греко-католикам, треба зараз особливо попрацювати.
Розмовляв Володимир Мороз
