Великі надії усього зневіреного світу, які супроводжали вступлення на верховний престіл Христової Церкви Папи Івана Павла II, починають на наших ось очах набирати животрепетних, реальних форм і здійснюватися ще скоршим темпом, як можна було цього вичікувати. Заледви три місяці минуло від хвилини, коли Папа Іван Павло II перейняв кермо Христового корабля серед трагічно розбурханого житейського моря людства і ось цей же самий Папа піднімається уже на крок, який ледве, чи міг який-небудь достойник Церкви визнати правдоподібним для підприйняття, на всякий випадок хіба ще не в сучасний момент. Адже ж він ще зовсім новий і, здавалось би, ніяк ще незорієнтований у цій церковній кріпості, де лінію та пляни складають інші вельможі, включно з тим, що і як йому діяти. Адже всесильна Римська Курія зосталася неткнена і володіє все ще у тому самому складі, що виводив досі з-поміж себе загорілих промоторів «діялогів» з безбожниками та комуністами, ба, не тільки промоторів, але й явних визнавців марксизму і перещіплювачів цієї «доктрини» у Церкву Христову… Ось власне, коли всі козирі за Римською Курією і саме тоді, коли цій же Курії тільки благоденствувати та тріюмфувати, бо ж врешті вибрали собі такого Папу, що вийшов із самої гущі оцього «непереможного» комунізму, не повинно б знайтися все ж таки місця на зламання уже закріпленої, здавалося, лінії у Церкві (як може хотіли б це стилізувати промотори цієї лінії) … А в добавок цьому хіба для святої пам’яті попередника і одноіменника повинна б тінню ходити за Папою Іваном Павлом II … Та виявляється: увесь цей комплекс безсильний супроти Божих доріг. Божий голос і сумління Слуги Слуг Божих, Папи Івана Павла II, перебирають таки команду у свої руки.
Благовісна подорож Папи у віддалені континенти не перша в історії новітньої Церви. Недавній попередник започаткував цю «традицію». Але ж, навряд, чи будь чим виправдав її. Без сумніву, Автором тих то подорожей був Господь, зокрема Святий Дух, але від осінюваного залежало виконання і то виконання згідно з дорученням. На жаль, те, що люди могли відчути, було зовсім не те. А тут, у цій першій подорожі нового Папи, для усіх християн стало ясним, як сонце, що подорож ця не для якоїсь забаганки, скажімо виразніше, для того, щоб тупцювати за попередником і не для самого «годиться», а виразно, як це тільки можливо, за голосом Божим і для уздоровлення Церкви. І не важливо, які ентузіястичні, які непорівняльно чисельні, бо півтора до двох мільйонів, маси спрагнених Божої вістки і голосу найвищого архиієрея зустрічали, чи ниць падали в час цієї подорожі до Мексика. Важливо ж однак: що саме приніс із собою у ці віддалені і усіма забуті сторони цей же найвищий архиєрей.
Властиво кажучи, сам плян цієї подорожі не виглядав реально. У Мексико бо твердо закріпився марксизм. На інші орієнтації не залишилося ніякого місця. Як усюди, так і тут, комунізм виходить перед людей із оклепаними своїми фразами про рівність, братерство, свободу і справедливість, тільки ж, перебравши владу у свої руки, відразу анулює їх і ділами своїми вирікається їх, бо ідеї ці не їхні, а християнські. Мало того, щоб вдержатися при владі, треба всім комуністам обов’язково виповісти війну-погром всякій релігії, в першій мірі християнській. Інша справа, що цей крок вони з правила маскують. Навіть комуністи мусять рахуватися з тим, що релігія безмежний стимул людського життя, особливо, коли це життя стелиться зовсім безнадійно. Тим то стало рутиною у всіх комуністичних країнах: так загнуздати до свого безбожницького воза усіх не з ласки Божої церковників і так то їх підбирати для своєї цілі, щоб вони не псували їм інтересів, а, навпаки, ще й допомагали «нищити Бога» (комуністи пишуть це слово з малої букви), який їм вічно на заваді.
У Мексіко ліквідація віри в Бога проходила з-зовні і з нутра. Комуністичний уряд контролював Церкву і не дозволяв нікому з не-мексиканців діяти в характері церковної особи на терені Мексіка. За своїх же, контрольованих, не багато турбувався. Бо, правду кажучи, не багато цих місцевих священиків залишилися справжніми християнами. Тобто, мексіканське духівництво називає себе католицьким, але у більшості — це коляборатори режиму. Єдина поправка, яку мусимо внести, це: всі ці священики все таки вірують у Бога. Треба теж сказати, що підготовлювані для священослужіння питомці навчалися досі «марксистсткої теології». Навіть мексіканська Церква мала архиєреїв, що на міжкраєвій конференції у Меделлін, Колюмбія, у 1968 p., схвалили цілий ряд постанов по лінії марксистсько-комуністичній.
Дивний, отже, і зовсім не зрозумілий був факт, що комуністичний уряд Мексіка не ставив Папі ніяких перешкод прибути на конференцію у Мексіко. На отворення цієї конференції з участю 197 єпископів і 21 кардиналів Папа сам впросився. І впросився не, як декому здавалося, для відбуття поїздки, хоча б це й було з престижевим значенням, а, як виявляється, із глибоко продуманою ціллю і незміренно важущою місією, що може стати за поворотний пункт ходу історії Церкви в теперішню добу. Від 20 бо років просувано в самій же Католицькій Церкві лінію, що йшла руба проти найвиразніших оречень попередніх Папів: Пія XI і Пія XII. Настав бо в Церкві час аджорнаменто і симбіози здорового зі зараженим, час, що спирався на гріхах «вольних» і «невольних», папів: Івана XXIII і Павла VI. Першого гріх — це була наївність і утопійна віра в навернення тих, кого навернути не сила. Другого ж гріх — зовсім вольний, бо виплекувався ним усе його життя на лівих тенденціях. Як симпатик лівизни в церковній лінії і як холоднокровний політик, кинув на поталу вагомі у Церкві геройські і правовірні Церкви за рахунок діялогів із безбожниками. Що більше, закам’янів у цій своїй поставі до тієї міри, що навіть ті Декрети Вселенського Собору, які сам підписав, залишав паперовими, а Курія, яку сам дбайливо і передбачливо персонально собі добрав, з його відома заперечувала силу цих соборових постанов.
Так, отже, подорож Святішого Отця Івана Павла II до Мексіка незвичайно симтоматична для уздоровлення Церкви взагалі. Південна Америка — кубло і символ духа нашого часу, ідеальне місце для проклямування Христової істини у Христовій Церкві. Хочеться навіть поставити заздалегідь пророкування, що цей же сам Папа не торкатиметься цього свого теперішнього тону у своїй рідній Польщі зі зовсім, зрештою, зрозумілих причин. А в тім те, що приніс він зі собою до Мексіка і так вистачає для монументального підкреслення його лінії. Лінія ж ця — це тільки сильний відгук його устами слова Божого.
«Немає спасення у комунізмі». «Немає ніякого місця у Церкві для аналізи марксизму, його ідеології і його політичної акції». «Немає місця для «марксистської теології» у Церкві!». Такі «теологи» мусять основно перестудіювати євангелію, щоб не втокмачували у християнські мозги, що «Ісус Христос був революціонером і боровся проти римського права, влади і визиску»…, що Він, «Ісус Христос брав участь у боротьбі кляс»… (???) «ЦЯ ІДЕЯ ПРО ІСУСА ХРИСТА, ЯК ПОЛІТИКА І РЕВОЛЮЦІОНЕРА, НЕ ПОКРИВАЄТЬСЯ У НІЧОМУ І НІЯКОЮ МІРОЮ З НАВЧАННЯМ ЦЕРКВИ!!!» Навпаки. ЦЕРКВА ЗАСУДЖУЄ ТАКІ ДОКТРИНИ. «Визволення людини згідно з навчанням Церкви — це поєднання людини з Богом, а зо сторони Бога — прощення людині гріхів». «Місія Церкви не обмежується до вузьких економічних, політичних, чи соціальних заходів»… «Атеїстичний гуманізм, що є базою марксизму, — це той парадокс, якого християнин ніколи не може прийняти». Він бо являється запереченням, що основною ціллю людини є шукати безконечного, тобто царства небесного. «Тільки, дякуючи євангелії, Церква посідає всю правду про справжнє призначення людини». Очевидно, «Церква не може замикати своїх очей на визиск, практикований навіть тими, що до неї з імені належать. Не є чесно, не є по-людськи і не є по-християнськи продовжувати ці несправедливості і злі практики»…
Словом: Папа Іван Павло II докладно з’ясував, що всякі залицяння до марксизму, чи комунізму, ідуть у розріз з Церквою, що всякі «теології», сперті на марксизмі — це єресь у розумінні Христової Церкви і що для соціальних політиків у священичих ризах немає місця у цій же Церкві. Це крутий поворот до того самого офіційного навчання Церкви, що його проголошували великі папи: Пій XI і Пій XII, а яких намагалися переліцитувати два його попередники: Іван XXIII і головним чином Павло VI.
Значить, зоставалась би загадка, яка криється в «номен — омен». Більшість передвчасних пророків схилялася до того, що названня себе двоіменниками буде продовження їх лінії, а виявляється, Богу дякувати, що це названня Папи тільки на виправлення прогріхів обох його попередників.
