(Відгук на Апостольський лист Святішого Отця «До мистців»)
Переглядаючи час від часу документи Апостольської Столиці, які мають характер доктрини Католицької Церкви у соціяльних питаннях дивуємося: скільки уваги Церква приділяє справам, що є радше світськими, ніж суто церковними. їх, документів, є багато, і з’являються вони друком в різних, так би мовити, жанрах: папські енцикліки, послання (листи), гомілії, промови, різні інструкції й повчання (адгортації), бесіди і відповіді на питання у засобах інформації тощо. Але до якого б «жанру» не зараховували той чи інший документ Апостольської Столиці, він завжди є точкою зору Вселенської Церкви і стосується конкретної потреби часу, події чи оказійної ситуації; він представлений у такий спосіб, у такій формі, що й з плином часу не втрачає свою актуальність. Взяти хоча б, наприклад, енцикліку Папи Льва XIII «Rerum novarum» (Нові справи), яка з’явилась понад століття тому, або такі документи, що появилися вже у наші часи — під час понтифікату Папи Івана-Павла II: у 1979 році — енцикліка «Redemptor hominis» (Відкупитель людини), у 1988 році — адгортація «Christifideles Іаісі» (Покликання і місія мирян), у 1994 році — послання «Terttio millennio adveniente» (Настає Третє тисячоліття) і, врешті, у 1995 році — Апостольський лист «3 нагоди 400-річчя Берестейської Унії», адресований безпосередньо нам, греко-католикам, у переддень нашого Великого Ювілею. А ще звернення до політиків та інтелектуалістів, до робітників і селян, словом, до всіх соціяльних верств і професій, бо всі вони є потрібні в кожному суспільстві, всі вони є рівні перед Божим маєстатом.
Теперішній Римський Архиєрей не оминув своєю увагою і (як їх називає) «будівничих краси» — мистців усіх напрямів мистецтва: слова, звуку, кольору і форми. Отже, йдеться про Лист Папи Івана-Павла II, що так і називається — «До мистців». Цей документ складено у традиційному, можна сказати, «понтифікальному» стилі. Шістнадцять підзаголовків папського документу, що становлять всю повноту Апостольського листа, мають такі назви: «Мистець — образ Бога-Творця», «Особливе покликання мистця», «Мистецьке покликання слугує красі», «Мистець і спільне добро», «Мистецтво віч-на віч із таємницею втіленого Слова», «Між Євангелією і мистецтвом існує плодотворний зв’язок», «Витоки», «Середньовіччя»,
Гуманізм та Ренесанс», «До поновлення діялогу», «В дусі II Ватіканського Собору», «Церква потребує мистецтва», «Чи мистецтво потребує Церкви?», «Звернення до мистців», «Творчий дух та мистецьке натхнення» і «Краса, що рятує».
Кожному із цих підзаголовків відповідає «пронумерований» текст, що наче розшифровує й дає їм тлумачення, а також є завершеною філософською «новелою», не обов’язково пов’язаною із попередніми чи наступними. Апостольський лист, що адресований мистцям напередодні Третього тисячоліття Християнської ери, економними мовними засобами, дуже здисциплінованим й «прозорими» реченнями подає глибоко філософські думки, а може радше — роздуми над християнським сенсом мистецтва, його «покликанням», його, якщо так можна сказати, Біблійним богослов’ям. Отже, тому цей Лист не є якоюсь інструкцією для виконання або Кодексом мистецьких законів чи правил, бо вже у першому розділі Листа Святіший Отець, звертаючись до соборного адресата — «будівничих краси», каже: «Цим листом маю намір ступити на шлях плодотворного діялогу Церкви з мистцями; діялог, який ніколи не припинявся впродовж двотисячолітньої історії і який обіцяє бути ще багатшим у майбутньому — в переддень Третього тисячоліття». Адже, мовиться далі, «Бог покликав людину для існування й доручив їй завдання бути майстром-творцем. […] Божественний Мистець із сердечною доброзичливістю передає іскорку своєї досконалої мудрості мистцеві-людині, закликаючи її розділити Його творчу могутність…»
А підсумовуючи перший розділ Листа, Папа зазначив: «Ось чому, чим більше мистець свідомий того «дарування», яке він має, тим більше він схильний дивитися сам на себе, як теж і на все створене, очима, що спроможні оглядати й сповнятися вдячності, а також — возносити Богові свою хвалебну пісню. Лише так він. мистець, зможе збагнути себе самого в усій глибині, зрозуміти своє покликання і призначення». Розуміється, що згадану тут «хвалебну пісню» не потрібно розуміти буквально: це є тільки метафора, за якою — весь діяпазон мистецької творчости взагалі. Говорячи про мистецький талант. Святіший Отець каже: «Той, хто відчуває в собі цю божественну іскру, якою є мистецьке покликання, […] водночас відчуває обов’язок не занапастити цей талант, але так його розвивати, аби поставити на службу ближньому й усьому людству». Відомо, що Закон Старого Завіту забороняв зображати Божу Особу мистецькими засобами, як рівнож і людину, що створена на образ й подобу Божу. Проте, Воплочення Сина Божого («Слово, що стало тілом»), Його божественна місія Відкуплення людського роду наче злагіднили ці старозавітні заборони. Отож, Старий Завіт, прочитаний у контексті Нового, послужив і надалі служить джерелом натхнення для багатьох поколінь мистців у їхньому прагненні зображальними засобами (споглядальними чи слуховими) «унаочнити» біблійні сцени, події, чуда включно із містичною візією Апокаліпсису апостола — святого Йоана.
І тут мимоволі згадуємо 230 неперевершених графічних ілюстрацій до Біблії Ґустава Добре або наші іконостаси і розписи церков відомих й невідомих мистців, які в часи загального невисокого рівня освіти народу допомагали своїм «служінням» катехизувати й скріплювати у вірі люд Божий. Крім того, як каже Святіший Отець, «для всіх — віруючих і невіруючих, мистецькі досягнення, натхненні Святим Письмом, залишаються відображенням незбагненного таїнства, що сповиває і наповнює світ». Надзвичайно цікавими є останні розділи Апостольського листа. В них Римський Архиєрей розважає над станом і «духом» мистецтва у модерних часах, часах секуляризації, коли воно – мистецтво — «обходиться» без Бога, а часто навіть заперечує його існування, його, так би мовити, все — і всюдиприсутність. Однак це не знеохочує Церкву до діялогу з мистцями. Тому вона бажає «аби в наші дні склався новий союз із мистцями», а ця співпраця щоби «зумовила […] нове «боговиявлення» краси і дала відповіді, достатні для потреб християнської спільноти». Отже, Церква потребує мистецтва «щоб передавати те післання, яке їй довірив Христос». Очевидно, що у нашому випадку — передавати це післання саме мистецькими засобами літератури, малярства та архітектури, музики і скульптури. Церква, її вчення, догмати, а особливо Біблія давали натхнення для пошуків та мистецького вирішення біблійних мотивів, як також й людського життя. «Яким обкраденим було б мистецтво, якби воно відмовилося від джерела Євангелії!», — стверджує Папа наприкінці свого Листа. А це натхнення мистцям дає Дух — «таємничий мистець Всесвіту», пояснює Святіший Отець. Отож, «божественний подих Святого Духа прямує назустріч генієві-людині й стимулює її творчі можливості. Він досягає людину певним внутрішнім осяянням, яке пробуджує у ній енергію думки та серця, робить людину спроможною збагнути ідею та втілити її в якомусь мистецькому творі».
А на завершення цього документу Папа Іван-Павло II, з якоюсь дивною людською покорою і глибокою пошаною, звертається до свого збірного адресата такими словами: «Цим листом я звертаюся до вас. мистців цілого світу, аби підтвердити вам свою повагу і посприяти новому розвою більш кориснішої співпраці між мистецтвом і Церквою. […] На порозі третього тисячоліття бажаю вам усім, дорогі мистці, щоб на вас з особливою силою зійшло творче натхнення. Нехай краса, яку ви передаєте поколінням завтрашнього дня, буде такою, щоб викликала у них дивування. […] Краса — це ключ до містерії, вона спрямовує до трансцендентности. Вона є запрошенням для насолоди життям і мрії про майбутнє. […] Нехай ваші численні дороги, мистці світу, приведуть вас до безмежного Океану краси, де дивування стає захопленням, сп’янінням, невимовною радістю! Нехай вами керує, вас надихає таїнство воскреслого Христа, […] нехай Пречиста Діва Марія, «найпрекрасніша», вас супроводжує; Богоматір, яку змалювали у своїх творах численні мистці…»
А принагідно Папа не забуває воздати хвалу мистцям того народу, з якого вийшов, цитуючи для підтвердження своїх думок слова польських поетів — Ципріяна Норвіда і Адама Міцкевича. Цей факт, між іншим, для нас українців, є особливо промовним і повчальним: Папа-слов’янин при кожній нагоді й у різний спосіб старається возвеличити свій народ. Тоді як наші ієрархи роблять все навпаки. Бо навіть під час Синоду УГКЦ, що відбувся у Крехові на початку вересня 1999 року, у «Зверненні Синоду» (це — підсумковий офіційний документ Синоду) наші ієрархи так собі переконливо вирішили: «…Українці, котрі звикли до радянської системи, — люди безініціятивні, неохочі до чесної праці…» (див.: «Дзвіниця» — Вісник Провінції оо. Василіян «Найсвятішого Спасителя в Україні», № 11, 1999 p.). Уявімо собі, чи щось подібне могло б з’явитися з-під «соборної» руки чеського, словацького, румунського чи польського єпископатів? Чей же перелічені народи, як і ми, також мусили «звикати до радянської системи». Однак, цю тему доцільно обговорити в окремій статті.
Повертаючись до Папського листа треба сказати, що він має понадчасове значення, хоча й написаний напередодні Третього тисячоліття. Читати його потрібно не раз і не два, й не обов’язково від самого початку. Кожний розділ цього документа, можна сказати, є самодостатній. Його можна читати з будь-якого місця, з будь-якого абзацу так само, як, наприклад, євангельські «Приповідки» або «Еклезіяста». І власне слова з «Еклезіяста» — «Усе це я розважив у моїм серці…» (Екл. 9:1), можуть прислужити як мотто до цього Апостольського листа. Адже, як вже говорилося, цей документ не є зверненням до конкретного адресата стосовно якихось несуттєвих справ, що мають прагматичне значення тільки для тих, до кого пишуть. Апостольський лист «До мистців» є розважання над мистецтвом. Саме не «про», «над» мистецтвом, над трансцендентальністю самого процесу творення, над «містерією творіння», як каже Святіший Отець, а врешті — над таїнством мистецької творчості! в усіх часах людського буття. Власне ці два слова — «містерія» і «таїнство», часто вжито у тексті Листа, аби звернути увагу мистців світу і аби нагадати кожному з них, особливо ж мистцям-християнам, що «спільність […] між Євангелієм та мистецтвом має на увазі, окрім функціональних потреб, запрошення творчо проникнути у Таїнство втіленого Бога, і водночас, у таїнство людини».
Варто принагідно згадати добрим словом того, хто десь «виловив» цей Лист у французькій версії і з доброї волі потрудився над перекладом, аби через газету «Поступ» донести його зміст і до українського читача. Це — професор Ярема Кравець (Львівський університет ім. І. Франка), досконалий, як кажуть, знавець французької мови. А тому можемо не сумніватися, що перекладений текст відповідає змістові оригіналу. Цей важливий документ мав би стати предметом зацікавлення не тільки мистецького середовища, а й всього нашого інтелектуального світу, навіть незалежно від віросповідної приналежності. Бо універсалізм роздумів Святішого Отця над мистецтвом, викладений у Листі, є, властиво, понадконфесійний. У переддень Третього тисячоліття та ще й у нас, коли так багато будується і реставрується Божих храмів, цей папський Лист мав би стати наче інструкцією для мистців, які беруться за розпис церков та іконостасів, бо саме в ньому подане богослов’я сакрального мистецтва у всіх його видах.
І, врешті, хотілося б висловити кілька думок з приводу прочитаного й передуманого. Так вже якось воно є, що коли розважаємо над текстами великих людей, то мимоволі на маргінесі прочитаного шукаємо подумки конкретне місце для того, що наше; як кажуть філософи — хочеться перейти від загального до окремого, до того, що ближче нашому серцю, нашій питомій культурі.
Візьмімо для прикладу мистецтво слова, а конкретно — поезію. Колись, не так давно це було, автор цих рядків запитав Ігоря Калинця: «Як твориться поезія, який то є механізм «віршописання», як воно, властиво, стається, що з великого лексичного багажу вибирається ряд слів, ставиться їх у якийсь ритмічний (якщо можна так сказати) ряд чи порядок, щоби потім, читаючи написане, занурювати душу в атмосферу якогось дивного настрою, призадуми і рефлексій? Де, коли і як появляється той «зародок», з якого потім постають цілі шедеври слова писаного, слова читаного або рецитованого?
Та не зміг великий маестро слова натхненного або як кажуть про нього — поетичний князь Львова, представити мені чіткий «інженерний проект» і математичний розрахунок таємниці будови, якою є вірш зокрема, а поезія взагалі. Сказав тільки, що цей творчий процес — це містерія, це незбагненне хвилеве натхнення, гейби якесь просвітлення душі, що дає потім золоті рядки поетичної строфи. Містерія натхнення… Ці слова часто надибаємо у поезії двох великих його попередників — Богдана-Ігора Антонича та Володимира Гаврилюка, або в писаннях про них. Не знати чому, ця велика «трійця» української поезії, що знаменує наше «поетичне» XX століття, приходить тепер на думку. Може тому, що цей останній рік XX століття є для кожного з них ювілейним. Богдан-Ігор Антонич мавби нині 90 років, коли б не те, що прожив він лише «трояндних двадцятькілька весен, трояндних двадцятькілька літ», як сказав про нього його найкращий приятель Володимир Гаврилюк. «І сумно мислити мені, що ти зоря уже, не лірик» — писав він у вірші «Пам’яті Б. І. Антонича» у 1938 році. Автор сеї поетичної емфази, маючи нині 95 літ, доживає свого віку в Будинку суспільної опіки десь на околицях Монтреалю, куди закинула його доля в часи нашого великого ісходу.
Ігор Калинець обходить в цьому році свою шістдесятку, повний енергії, обдарований пошаною одних та ненавистю інших, як це тепер є в нашім постсовіцькім звичаю. Він признається до творчих зв’язків також з Ігорем, але Антоничем, і є великим шанувальником його творчого генія. Словом, згадуються ці наші три великі майстри слова натхненного не лише як ювіляти, але й такі, що їхній творчий доробок можна легко «втиснути» у Лист Римського Понтифіка про мистецтво, мистецтво натхненне. Розуміється, що «натхнення», «містерія» і «таїнство» творіння для Автора Листа не є хіба великою таємницею, бо й сам Святіший Отець має ту «іскру Божу», без якої не було б мистецької творчості. Знаємо, прецінь, його як обдарованого поета, драматурга і актора в минулому, а нині — як поліглота, великого мислителя та філософа. І його знаменитий Лист, про який тут мова, нехай буде переконанням для тих, які сумніваються, що мистецтво — це дійсно дар Божий.
