Розмова Тадеуша Вишомірського
з духовним православним о. Генриком Папроцьким
Т.В.: У своїй засаді унія мала зблизити східні й західні Церкви. Тимчасом сталося навпаки. Довершена на Ферраро-Фльорентійському Соборі унія греків з латинниками.була пізніше відновлена у Бересті-Литовському для теренів Київської митрополії, не тільки не була започаткуванням єдности, але в крайній спосіб зантагонізувала Церкви. Для православних ця унія стала каменем спотикання. Нещасливе пов’язання злуки з Римом завжди на Сході означало розбиття льокальної спільноти. Однак, не підлягає сумніву, що уніятські Церкви є церковною дійсністю, з якою належить рахуватись. Як Отець розцінює, чи уніяти є поважною екуменічною проблемою на шляху поєднання Церков?
Г.П.: Не бачу такої проблеми в сенсі унеможливлення православно-католицького діялогу. Натомість, передбачаю інші його виміри, зокрема започаткування паралельного діялогу православ’я з східніми Церквами, що знаходяться в юрисдикції Риму. Деякі спроби в цьому напрямі були започатковані у рамках антіохійського патріярхату з мелхітами. У Польщі, де греко-католицький обряд не посідає формальної повної структури, очевидно, не передбачається такої потреби. Але тому, що обидві сторони цього не завважили, зовсім не є доказом, що таке питання не існує.
Т.В.: Як бачу, Отець не є прихильником ліквідації уніятських Церков і їх повороту до православ’я, що деякі православні вважають за перший крок — продуману передумову до розвитку діялогу православ’я з католицизмом.
Г.П.: Взагалі я не є прихильником жодних ліквідацій. Висліди можуть бути прямо протилежні від очікуваних. Коли б не завзятість царської адміністрації у ліквідації унії в 1875 p., ми мали б сьогодні на Підляссі й Холмщині дальше церкви східнього обряду. В наслідок ліквідації унії в Холмській єпархії збільшилось тільки число католиків римського обряду. З точки зору Східньої Церкви це є напевно велика втрата. Хтось слушно сказав, що Підлясся без церков виглядає неприродньо. Холмська єпархія належала до одної з найстарших у Польщі. Коли уніятів було залишено у спокою, хто знає, чи серед них не зродився б природній рух до повороту на православ’я. Унію переважно ліквідовано досить брутальними державними актами.
Т.В.: Повернімось до генези Берестейської унії. Хто, властиво, був її ініціятором? Говориться про бажання винагородження собі численних втрат на Сході, яку принесла католицькій Церкві реформація.
Г.П.: Пропозиція до здійснення унії з Римом була висунена руським єпископатом Київської митрополії. Тут єпископи керувались своїм прагматизмом, який дуже часто виявляється на довшу мету непрактичним. Єпископи саме змагали до зміцнення своєї позиції у монархії: унія мала бути ціною за місця в сенаті. Однак, вони були погано ошукані, і ніколи їм цих місць не признано. Теоретично їх було признано митрополитові й іншим православним владикам у наслідок Гадяцького договору. Але це було вже після козацької війни.
Т.В.: Чи, однак, руські єпископи не бажали дорогою унії протиставитися процесам польонізації і католизації визнавців українського православ’я?
Г.П.: Якщо навіть брали це до уваги, не була це узасаднена ціль унії. Зрештою і після її прийняття «кресова» шляхта за прикладом магнатів переходила на латинський обряд. В цей спосіб руська Церква систематично була позбавлена своєї еліти. Треба додати, що єпископи мали на увазі можливість розбудови шкільництва, яке перед унією, поза школою в Острозі, заснованою князем Василем Острозьким, цілковито не існувало. І на цьому відтинку пляни архітектів Берестейської унії сповнились і принесли плідний урожай.
Т.В.: У певному сенсі дальшим наслідком унії була Могилянська Академія у Києві й цілий творчий інтелектуальний фермент, який вніс період протилатинської полеміки.
Г.П.: Петро Могила був сином господаря з Молдавії. По короткій, але бурхливій військовій кар’єрі був поранений під Цецорою, після цього присвятився студіям. Спершу студіював у Замойській академії, а згодом в Парижі на Сорбоні, куди був висланий своїм промотором. Ставши київським митрополитом, заснував богословську академію. Був людиною латинської ментальности: ініціював православну богословію, вправді полемічну перед Заходом, одначе схолястичну. Могилянська академія пізніше мала великий вплив на цілу Росію. За посередництвом Могили західні елементи продіставались навіть до православного ритуалу (напр. зразок розгрішення при сповіді). Він видав требник (ритуал), прийнятий російською Церквою.
Т.В.: Властиво за митрополита Могили постав проект оснування у Польщі православного патріярхату в Києві.
Г.П.: І була це одна слушна думка, вияв реалістичної і політичної думки. Одним з його авторів був Ян Замойські. Автор Ясєніца в «Жечипосполітей обойґа народув» стверджує, що покликання патріярхату у Києві на базі українського православ’я стало би противагою для потуги російської держави. Було б незвичайно важним політичним посуненням в далекосяжних «реперкурсіях». Невикористання цієї можливости означало перевагу Річипосполитої.
Т.В.: Прийнята Берестейська унія була логічним наслідком раніше прийнятої унії Корони з Литвою.
Г.П.: Напевно, але для дальшої долі Річипосполитої мала фатальні наслідки. Вона ввела поділ релігійної боротьби серед православного суспільства, що становила в Литві здецидовану більшість. Роблено все, щоб цю суспільність загнати в обійми московських царів. Для Польщі унія була нещастям. Із збережених документів випливає, що вона була відкинена парафіями. Щойно приїзд спеціяльних королівських комісарів «заспокоював» обурених (незадоволених). Дослівно з дня на день довідувались, що у наслідок підписання унії у Бересті змінено їм засадниче визнання, а материнська Церква фактично не існує.
Т.В.: Православ’я знає також появу уніонізму і його практикувало хоч би по відношенні до старовірів.
Г.П.: Типовий приклад уніонізму «а ребоурс» ми мали перед війною в нашій Церкві. Митрополит Діонізій заложив у Варшаві «Православну Церкву західнього обряду», зокрема для католиків, яким наша Церква уділила розвід і поновно благословила подружжя. Справа знайшла навіть свій відгуку сеймі.
Перед революцією були заавансовані праці, які мали довести до аліянсу російської Церкви з вірменською. Унійний метод вживано навіть у відношенні до неросіян, а також до «розкольників» («єдиновєріє»),
Т.В.: Багато груп східніх християн, з’єдинених з Римом, робили враження, що вони є немов духово скалічені. Моляться згідно з східнім обрядом, але тут відчувається немов істотний брак.
Г.П.: Старались уніятів златинізувати і це не тільки шляхом уподібнення до римського обряду. Це тільки одна сторона залежности. Ще глибше поранення наступило у сфері духовости. Уніяти були відтяті від джерел власної богословії. Найбільше викладали клясичну римську богословію. Звідси випливає брак великих богословів і мислителів в тих Церквах, а навіть заник інтелектуального життя. Позбавлення родинної, східньої богословії мусіло негативно вплинути на «казнодзейство» як також повновартісне церковне життя. Однак, сьогодні завважується тенденцію до повороту відтискання загубленої східньої традиції. Таке явище запримічується, наприклад, серед греко-католиків у Канаді.
Т.В.: Професор Єжи Новосєльські, сам православний, є автором твердження: «Православ’я — це літургія, тому кожний, хто бере участь в східній літургії, є православним». Повністю погоджуюся з цією гарною думкою, але належить признати, що вона ставить у зовсім іншому світлі проблеми уніятів.
Г.П.: Рівнож погоджуюся з цим. Східне християнство слід трактувати, як певну інтегральну цілість, до якої належать не тільки візантійське православ’я, але також східні Церкви, включно з уніятськими. Не можна ділити цієї великої родини Церков. Цікавим явищем є мароніти. Немає православних маронітів. Ціла Церква належить до римської юрисдикції. Вони вживають відміну сирійської літургії. Маронітська Служба Божа має виразно східній характер. Не маємо права вилучити їх із східнього християнства. Радше належало б їх поставити на рівні з такими стародавніми Церквами, як коптійська, етіопська і вірменська.
Т.В.: Відмінна група східніх християн знаходиться у південній Італії, де були сильні грецькі традиції.
Г.П.: Італіо-греки є нечисленною групою. Вони залишились єдиною згадкою по грецькій колонізації в Калябрії і на Сіцілії. Сюди втікали в часі різних переслідувань на Сході. Зокрема в часи іконоборства Італія становила безпечний притулок. В самому Римі була численна грецька колонія… Італія мала більше візантійських мистецьких пам’яток, ніж сама Греція. Базиліка Санта Марія Маджоре була титулярною церквою патріярхів Константинополя. У Вічному Місті було багато грецьких манастирів (в одному з них закінчив своє життя св. Кирило). Довго після офіційної дати розколу паломники з православного Сходу відвідували Рим так, як латинники приходили до Візантії. Траплялись випадки спільних святкувань. Манастирі східнього типу були досить численні не тільки в Італії, але й в Еспанії. Сьогодні батьківщиною цих гарних традицій є дві малі грецькі єпархії: П’яно-деї-Ґреці під Палермо в Сіцілії, також Реґґіо-ді-Калябрія, а перед усім славний манастир Ґроттаферрата під Римом, який протягом віків культивує візантійський обряд.
Т.В.: Основник манастиря, св. Ніль, був ортодоксальним греком. Живучи століття, греки в Італії ніколи не підписували акту унії; досить дивний є їх церковний статус.
Г.П.: Через довгі віки італіо-греки витворили сильний зв’язок з Церквою у Римі, залишаючись з ним у постійному молитовному єднанні. Одночасно після упадку Візантії вони втратили контакти зі Сходом. Манастир у Ґроттаферрата є «ставропігією» (патріяршим манастирем, що безпосередньо підлягає юрисдикції папи). Св. Літургію там відправляють по-грецькому. Лише апостол і Євангелія співані по-італійському. Сусідні мешканці, що цілі покоління беруть участь у манастирських богослужбах, практично стали визнавцями східньої Церкви. Манастир був завжди оазою східнього обряду біля воріт Риму. По Соборі монахи усунули латинські впливи з богослужб. Вони мають видавництво і спеціялізуються у виданнях літургічних грецьких і слов’янських книг. Екуменічний грецький Патріярх Атенагорас під час побуту в Римі відвідав Ґроттаферрата. Існують цікаві документи, що св. Францішек з Азизу як диякон брав участь у манастирі у грецькій літургії.
Т.В.: Монахи з Ґроттаферрата є типовими «грецькими католиками», лише багато більше відомі є мелхіти, які злучились з Римом коштом льокальної схизми в антіохійському патріярхаті.
Г.П.: Греки антіохійського патріярхату у великій мірі піддались арабізації. Вони залишились християнами, але домагались застосування в Літургії зрозумілої їм арабської мови. Впроваджено її до Літургії вже в X столітті. Грецька ієрархія постійно трактувала цих вірних по-мачушиному. Підписання унії з Римом дало можливість до створення моделю арабського християнства.
Т.В.: Це є цінний досвід мелхітів, незалежно, що поза ними і православними арабами немає цілої групи арабських християн.
Г.П.: Фактично маємо справу з єдиним випадком християнства в шаті арабської культури, не враховуючи групи православних арабів у Єрусалимі і небагато їх у Александрійському патріярхаті.
Щойно присутній православний патріярх Антіохії Ігнат довершив остаточну арабізацію своєї Церкви. Сучасний цілий єпископат є там арабський, і тільки в цій мові відправляються богослужби. Такі єпископи, як Ґеорг Кгодр, знаючи дуже добре грецьку мову, ніколи публічно не вживає її.
Т.В.: Мелхіти відомі з того, що зголошували багато постулятів реалізації конкретної єдности з православними.
Г.П.: Вже під час II Ватиканського Собору мелхітський єпископат на чолі з своїм патріярхом Максімосом ІV Сайггем був голосом східньої традиції в лоні католицизму. Мелхіти єдинокровно деклярували готовість резигнації з своїх єпископських катедр, якщо мали б причинитись до здійснення єдности. В православних колах мелхітська Церква є дуже цінена.
Т.В.: Як в сучасній хвилині виглядає практично католицько-православна співпраця в Сирії і Лебаноні?
Г.П.: Православний Патріярх Антіохії Ігнат запросив до себе у характері резидента мелхітського Патріярха Максімоса V Гакіма, по знищенні під час воєнних дій його патріяршої садиби. Опонентам він сказав: «Справа догм — це окреме питання. Я є не тільки патріярх, але рівнож християнин, і це зобов’язує мене до милосердя».
Т.В.: Це гарний приклад взаємної відкритости. Мелхітські парафії у Европі, наприклад у Римі, завжди є осередками літургічного життя, де при спільному вівтарі збираються представники різних рас і народів, а святкова Літургія відбувається рівночасно в кількох мовах. На Заході дається завважити запотребування на візантійський обряд. Багато людей бажає в цій мові молитись, водночас залишаючись католиками.
Г.П.: Бачив я у Франції приклад такої групи. Були це сестри вифлеємські, широко відкриті для православ’я, що студіювали східню духовість і містику. Часом відправляли східню Літургію, відмовляли візантійський «офіціюм». Таких груп у Франції є багато.
Т.В.: Найславнішим осередком візантійського обряду залишається манастир бенедиктинів в Чеветоґне в Бельгії. Яка була ґенеза цього манастиря?
Г.П.: Монахи в Чеветогне не є уніятами, але католиками, які постановили практикувати візантійський обряд. Основником манастиря був Дом Ламберт Беаудоуін, один з «прекурсорів» літургічної віднови. Він пробував нав’язати братерські зв’язки з англіканською Церквою. Його великою любов’ю був християнський Схід. Відбув подорож на св. Гору Атос, а потім був гостем у Львові у митрополита Андрея Шептицького. Власне він йому засугерував, що православ’я найкраще можна пізнати через монастичне життя. Радив заснувати монашу спільноту для пізнання духовости й богословії Сходу. Дом Ламберт за радою митрополита пішов у паломництві до Почаївської Лаври. Шептицький не мав упередження до православ’я, прямував до зближення Церков і розумів, що це повинно статися на нових засадах.
Т.В.: Дом Ламберт оснував спільноту бенедиктинів східнього обряду в Амай, після цього пережив «кенетичний» період своєї ідеї: довелось йому за неї відтерпіти.
Г.П.: Відомо, що він наразився Римові відмовою навертання православних емігрантів на католицизм. Був примушений до залишення манастиря, який вибудував, і мусів був піти на покуту до манастиря трапістів. Регабілітація прийшла щойно за понтифікату Івана XXIII. Але ще скоріше, задовго перед тим, кілька його учнів перейшло на православ’я. Серед них пізніший єпископ Алєкси Менсбюрге, також архимандрит Лев Ґілет, який, зрештою, пізніше видавав в Чеветоґне книжки під псевдонімом «Монах Східньої Церкви».
Т.В.: Літургія в Чеветогне є візантійська.
Г.П.: Додам, що вона відправляється в дуже доброму православному стилі. Бенедиктини були завжди знані з пієтизму до Літургії, і вони єдині на Заході мали літургічну харизму. Служба Божа є співана по-грецькому або по-слов’янському, часом по-французькому. Місцеві монахи є людьми, які фактично щиро перейнялись духом православ’я. Був випадок, що Патріярх Румунії Юстиніян висвятив одного з них на диякона.
Т.В.: Манастир в Чеветогне відомий як осередок студій над східньою Церквою.
Г.П.: Манастир володіє досконалою бібліотекою. Приїжджають туди з цілої Евроопи католики, православні, англікани і протестанти. Видають наукові листи «Ірекон», присвячені екуменізму. Мають чимало досконало приготованих людей, що володіють багатьма мовами. Манастир залишається в постійному контакті з екуменічним патріярхатом і Горою Атосом.
Т.В.: Але багато православних підозріває католицькі осередки візантійського обряду в диверсійних плянах на православному Сході.
Г.П.: Вони не можуть собі представити, що хтось може студіювати ці проблеми «кон аморе», так, як існують в академічних осередках катедри чужих мов чи існують католики, з пієтизмом досліджуючі іслямський світ культури. Найкращий приклад — це осередок студій над східніми літургіями, що його провадять люди в Римі на «Орієнті». Дослідники цієї віри, як о. Тафт, здобули собі визнання в цілому світі.
Т.В.: Католики переважно признають, що унія не була властивою методою єдности християнства і, на щастя, не буде модельована у майбутній єдності. Діляться тільки суспільства, як у випадку антіохійської Церкви. Нераз внутрі уніяти є поділені по відношенні до вірности Римові й східньохристиянській традиції. В такий спосіб існує внутрішній поділ християнства. Однак, разом вони становлять для римського католицизму певний шанс, будучи мостом сполуки з цілим східнім християнством. Чи уніяти відограють якусь ролю, чи бажають бути свідками традиції, залежить від них самих.
Розмовляв Тадеуш Вишомірські
