УКЦерква у світлі IV-папського синоду та її перспективи

(Доповідь виголошена на Зборах Відділу Т-ва за П.У.УКЦеркви в Нью-Йорку,
Укр. Нар. Дім., 22 грудня 1974 р.)

Пробуджене мирянство

З перспективи десяти років потрібно, хоч би побіжно, дещо згадати про пробуджене мирянство. Підкреслюю десятиліття Т-ва, бо за зорганізованим мирянським рухом є десять років праці, які позначились різними фазами: росту, надій, зневіри і віри в перемогу правди над брехнею і обманом. Питаємо: де було і що робило мирянство перед десяти роками? Воно немов спало, така була накинена йому роля впродовж довгих десяток, десяток років. Роля мирянина у воюючій Христовій Церкві. була зведена до пасивної постави, він міг себе виявити активно тільки у фінансовій піддержці Церкви. Його голосу ніхто не слухав, на його підмічення ніхто не звертав уваги. Долю Церкви вирішувано централістично, згори до низу.

Зворотньою, точкою розуміння Церкви став Вселенський Собор Ватиканський Другий. Він визначив співвідношення і завдання трьох основних чинників, що складаються на Церкву, себто владик, священиків і мирян, які всі разом творять Божий Люд, і які всі разом співвідповідають за долю Церкви.

Слід з наголосом підкреслити, — коли б не пробудитель мирянського руху, яким є наш Патріярх Блаженніший Кир Йосиф І, ми мабуть ще довгі роки були б спокійно сиділи й дивились, як нашу Церкву, руками таки наших священиків й єпископів, нівелювали та уподібнювали до латинської, у пристосуванні до кожної країни нашого поселення. Для цього не потрібно наводити доказів, бо всі ми були наочними свідками, як ці справи стояли перед десяти роками, а в деяких парохіях стоять ще й сьогодні. Згадую минуле, щоби краще й виразніше усвідомити собі сучасність та майбутнє.

Ми часто не добачуємо того, що ми здобули на шляху наших змагань за патріярхальний устрій. Часто можна почути песимістичні думки — «патріярхату не осягнули і не осягнемо, це пропаща справа, не треба себе дурити», і т. д. Звичайно, з таким наставленням не можна далеко зайти, взагалі не можна зробити одного кроку вперед. Правда, справу патріярхату — цю нашу ціль — ми не осягнули, але не можна сказати, що вклад нашої праці не приблизив нас ближче до тієї мети. Іншими словами, наша праця не пішла намарне. Зрештою, ніхто не твердить, що патріярхат можна здобути в короткому часі. Сподіюсь, що не буде перебільшенням, коли скажу, що без мирянського руху, що його пробудив і дав йому духове життя 18-ти літній В’язень, Києво-Галицький Митрополит Кир Йосиф, були б не стались ті зміни в нашій Церкві, які таки заіснували. Блаженніший Кир Йосиф відчував потребу оновлення мирянського активного руху, щоби рятувати Церкву — Матір на Україні, яка там живе і діє в новітніх катакомбах, хоч її формально зліквідовано.

Цей зав’язок мирянського руху постав на терені ЗСА. Його ініціяторами були проф. Микола Чубатий, ред. Василь Качмар, д-р Роман Осінчук й інші. Правда, було їх небагато, початки були трудні. Мирянський організований рух поволі, але постепенно зростав. На початку загал вірних й організована громада не піддержали ідей, що їх висунув Блаженніший Кир Йосиф, а організований мирянський рух ніс ці ідеї в народ. Дехто з церковних кругів поставився з резервою, а митрополит Сенишин спротивився навіть вороже. Світський сектор, себто УККА, вислав свого експерта до Риму, щоби дізнатися, чи нам належиться патріярхат і чи ми його можемо мати.

Що ж можна осягнути з такою настановою?

Експерти сказали, що «з цієї муки хліба не буде», і прилучились до становища митрополита Сенишина і проти мирянського патріярхального руху. Однак, мирянський рух ріс і в тих обставинах. До його рядів прилучались все нові члени, які бачили, що за домаганнями мирянства є правда. Мирянський рух перекинувся на інші континенти і сьогодні він діє у всіх місцях нашого поселення.

Дехто може сказати, що на мирянському відтинку є поділ. Якщо взяти до уваги Т-во за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, то воно діє від початку до сьогодні, не ділилось і не розколювалось. Інша справа, що навколо ідеї патріярхату поставали різні комітети з тими самими цілями. Одначе, вони себе не заперечували. Було б куди краще, якщо б між ними постав координуючий осередок. Для цього вже зроблено деякі кроки і все є на добрій дорозі. Можливо, що при кінці цього місяця ці справи знайдуть позитивну розв’язку на конференції у Вашінґтоні.[1] До цього вже дозрів ґрунт. Ниву, яка лежала довгі роки облогом, зорано і засіяно зерном, яке поволі проколюється. Звичайно, це вимагає часу, поки воно принесе обильні плоди. Треба мати витривалість й терпеливість. Ми повинні бути того свідомі й дальше безпереривно провадити працю. Питання патріярхату поважно утвердилось серед вірних. Число тих, що говорили — «це пропаща справа» — змаліло, а багато з них стало по нашій стороні.

Залишається незаперечним фактом, що не миряни помилялись у ставленні питання патріярхату для УКЦеркви, але таки владики й частина священиків. Аргументи, які в справі патріярхату висував зорганізований мирянський рух про права нашої Церкви, підтвердив також на четвертому Папському Синоді Митрополит Максим Германюк.

Цей факт з одної сторони говорить, що мирянський рух ставив проблеми нашої Церкви правильно, а з другої — що наша праця приносить плоди, які можуть мати тривале значення. З цим пов’язуються промови на Папському Синоді, цього року.

Відбуті Синоди УКЦеркви можна уважати успіхом мирянського руху. Те, що ми всі робимо, може не багато, але в сумі воно таки дає добрі висліди. Ми цього належно не оцінюємо.

Багато наших ворогів і противників розчисляли на те, що ми скоро втомимось і перестанемо займатися проблемами патріярхату. Богу дякувати, так не сталось.

Твердження, що українці це «солом’яний вогонь», який скоро спалахує і скоро погасає, в патріярхальників не має примінення. Життя підтверджує протилежне: наша десятьрічна праця є наскрізь корисною й позитивною. Ми збудили багатьох зі сну, спонукали включитись до акції і думати про церковні справи.

Чим знаменний IV папський синод

Потрібно хоч побіжно запізнатись з тематикою і проблемами відбутого IV Папського Синоду, який тривав від 27 вересня до 26 жовтня 1974 р. Синод кидає світло на ситуацію і проблеми УКЦеркви. В ньому взяло участь 208 синодальних отців з різних країн і континентів. УКЦеркву репрезентували Патріярх УКЦеркви Блаженніший Кир Йосиф І, Митрополит Максим Германюк і Митрополит Амврозій Сенишин. Жалко, що наша преса, католицька і світська, так мало, поверхово й односторонньо інформувала про перебіг Папського Синоду. Не чули ми нічого про Синод і з наших церковних проповідальниць. Відомо ж, що на Папському Синоді висували багато важливих й практичних питань і ставили крапку над «і». Навіть не інформовано про виступи наших владик, а їх промови були і остануться вартими уваги.

Головною темою Папського Синоду було питання благовіствування в сучасному змодернізованому світі. Отці Синоду застановлялися, як сучасній людині подавати Христову благовість та Боже Слово, щоби воно було зрозуміле та сприйняте.

Вони ставили на обговорення проблему родини, але папа Павло IV перерішив справу і поставив тему благовіствування в дуже вузькому розумінні. Синодальні отці були приневолені поступитись, прийняти тему благовіствування, але вони її взяли в широкому розумінні, включивши аспекти соціяльні, економічні й національні.

Цікавим виявилось, що в пасторальній практиці, як у проповіді євангелії, у цьому благовіствуванню, що є основною ціллю Церкви, відчувається виразну потребу окремішности, себто національних церков. Це в свою чергу виключає строгу централізацію, яка, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II, не повинна більше існувати. Незалежно від цього Папа Павло VI її широко практикує, і це зокрема виразно підкреслив в своїй промові на закінчення Синоду.

Проблему місцевих, автономних Церков, яких чомусь так сильно лякається Ватикан, ставили представники африканських Церков. Виступи африканських єпископів були сильні і нам можна б дечого у них повчитись. Африканський єпископ Зоа сказав: «Собор не загинув і ми прийшли сказати, що місцеві Церкви є дійсністю, яку має визнати вся Церква. Не хочемо ставити труднощі цій дійсності і її наслідникам, які можуть давати можливість і до помилок. Папа і його співробітники чули, що ми приїхали до Риму не просити дозволів, але сказати, що не лише маємо право, але й обов’язок взяти ініціятиву, яку дає нам наша душпастирська місія. Ми визнаємо першенство наслідника Петра, який може собі зарезервувати деякі прерогативи для спільного добра Церкви. Ми хочемо зладити список властей, які прагнемо мати, але також справедливим є, щоб Папа сказав нам, що він заміряє зарезервувати для себе» (Вісті з Риму). Про виступи африканських єпископів широко писали світова преса, включно з Нью-Йорк Таймсом. Це був мужній і гідний виступ. Він дуже повчальний для нас, а зокрема для наших владик і священиків.

Як бачимо, не можна вживати одного зразка і одної методи для благовіствування всім народам. Африканці виразно заявили, що їм не підходить римський зразок благовіствування, бо він бля них чужий, далекий і незрозумілий, тому вони вживають свій. Спосіб проповідей й голошення Христового Слова треба достосовувати до обставин і ситуацій різних народів. Ці проблеми можуть визначити місцеві владики. Такий підхід практикує Східня Церква на протязі тисячоліть, це стає щораз більше зрозумілим і в латинській Церкві. Скоріше чи пізніше, в латинській Церкві прийде до того, що будуть автономні національні церкви. Якщо хтось слідкує за різними національними єпископськими конференціями, то мусить бачити, що проходять сильні і наявні автономні течії. Можна тут згадати Голляндію, Німеччину, Бельгію, включно з Америкою. Помісність Церков це вимога часу і це не заперечує Петрової зверхности.

Синодальні наради були закритими. Для преси подавали тільки добре пересіяні вістки, в яких повідомляли, що все добре проходить і немає жодних контроверсій, але дійсність була іншою. Звичайно традиційною мовою Римокатолицької Церкви є латинська, але з 208 синодальних отців заявилось тільки одинадцять за латинською мовою. Повідомляли, що наради проходили в італійській мові.

Азійські єпископи обстоювали, що дуже важливим є знати й розуміти великі релігії на їх континентах, де християнство є в цілковитій меншости. Американські й європейські єпископи висували свої проблеми, і перестерігали перед неминучою секуляризацією. Окрему проблему висували Східньо-Европейські єпископи, які недвозначно говорили про великі труднощі у благовіствуванні, бо там немає свободи віри, головно в комуністичному світі, в СССР і в червоному Китаю та в інших країнах.

На Синоді було порушено багато проблем; говорилось також і про допущення жінок, про рівні права і колегіяльність, та про багато інших пасторальних і організаційно практичних питань. Над ними не буду зупинятись, з огляду на брак часу. Однак зверну увагу на заключну промову Папи Павла VI. В свому слові він спершу дякував синодальним отцям за багаті досягнення в нарадах, а рівночасно твердо і грубо сказав, що не буде брати до уваги їх порад. Його слово є признане Богом — сказав Папа — і в Церкві авторитет Папи був повний, верховний і універсальний. Папа відкинув всі пропозиції, сугестії та поради синодальних отців. Він сказав: «Небезпечно говорити про відмінність теології відносно континентів й культур. Льокальні—помісні Церкви повинні прийняти авторитет Риму, а не пробувати бути самі остаточними тритейськими суддями. Людський і соціяльний прогрес є добрий на свойому місці, але це не треба надто наголошувати» (Ню Йорк Таймс, 28 жовтня 1974). Нажаль, наша преса нічого не згадувала, що Папа Павло VI відкинув пропозиції синодальних отців.

Синодальні отці запитували самі себе, для чого вони приїхали, пощо вони радили і т. д. Папа Павло повертає колесо історії взад; він бажає привернути перестарілу, античну централізацію. Місяць праць синодальних отців прямо перекреслений, але це тільки формально, бо внутрі дальше проходять відосередні процеси. Зміни будуть і їх ніхто не всилі зупинити. Процеси, які проходять в Римо-католицькій Церкві є колосальні, їх зупинити заборонами не вдасться. Втікати від їх розв’язки значить підкошувати основи Церкви. Сьогодні вже немає таких, щоби дальше вірили, що до Бога можна молитись тільки старо-латинською, чи старо-слов’янською мовами, бо тільки такі Бог розуміє. Сьогодні це звучить смішно. До цього з усією силою треба підкреслити, що це елементи людського ума, які все підлягають змінам, але Слово Боже, що його проповідував нам Ісус Христос і який записали для нас євангелисти, було, є і останеться незмінним. Це є основа основ у Христовій Церкві.

Історичні виступи на папському синоді Патріярха УКЦеркви Блаженнішого кир Йосифа І й митрополита кир Максима Германюка.

Виступ Патріярха УКЦеркви Блаженнішого Кир Йосифа І глибоко продуманий, для всіх зрозумілий і актуальний. Він промовляв зрозуміло для кожної неупередженої людини. Він виступав як голова УКЦеркви, що випливало не тільки з його заяви, але й змісту промови, в якій він, як добрий батько і Христовий пастир дбає, трудиться й турбується за все йому доручене стадо. Він підмітив, що тут різні референти говорили про голошення благовісти з насвітленням в Африці, Азії, Америці й Европі, себто тільки про Римо-католицьку Церкву, що не охоплює цілої ситуації, бо крім Римо-католиків є багато католиків східніх обрядів, та ще більше православних. В декого могло постати уявлення, що Католицька Церква це тільки вірні латинського обряду. Хто говорить про тих вірних, що не є латинського обр’яду? Тут була мова про голошення благовісти в країнах, де існує свобода віри, а є великі держави, як СССР, Китай, де немає свободи релігії, ані жодної можливості проповідувати благовість. Там релігію переслідують, за відправлення Літургії засилають на Сибір, а за збирання підписів, щоби вислати до Брежнєва, до Москви, людей саджають до психіятричних лікарень. Незалежно від цього віра там не завмирає, але живе, процвітає в катакомбах. Нажаль з тими державами ведуть добрі стосунки, торгують і домовляються. Хто повинен заступитись за долю цих вірних, що не мають можливості практикувати свобідно свого релігійного життя? В промові Вселенського Архиєрея та церковної ієрархії, сказав Кир Йосиф, були слова оборони для тих, що терплять переслідування й несправедливість у Біафрі, Бенґалі, Чілє, Палестині та в інших місцях. Тут виразно випливає, а що з тими, що терплять від переслідування в СССР, чи Китаю? Чому промовчується тих, які є явними ворогами вільного людського ума і Католицької Церкви? Вселенський Архиєрей напевно це добре зрозумів. В дальшому Блаженніший назвав імена українських в’язнів, що є засуджені і переслідувані за їх національну приналежність, за їх віру чи відмінну думку. Назвав імена В. Мороза, Є. Сверстюка, Леоніда Плюща, В’ячеслава Чорновола, Юрія Шухевича й інших. Завданням Церкви є засудити всяку несправедливість, хто б її не робив і стати в обороні переслідуваних. Блаженніший пропонував, щоби Папський Синод запротестував проти переслідування. Він закінчив свою промову такими словами: «Хай цей рік, що зветься роком справедливости, через цей заклик Вселенської Церкви до всіх, що несуть історичну відповідальність перед світом, завершиться виєднанням негайного й безпосереднього звільнення від несправедивого й жорстокого знущання згаданих мужів».

Якщо брати до уваги, що час для виступів на Папському Синоді був обмежений до п’ять, максімум 8 хвилин, то в промові Блаженнішого багато й істотного сказано, схоплено суть нашого церковного й національного «я».

До виступу Митрополита Максима Германюка серед українських кругів є деякі застереження, хоч його виступ на Папському Синоді був сильний і відважний. Звичайно, певні застереження щодо Митрополита Германюка є оправдані, бо факти минулого і навіть недавно минулого дають на це підставу. Пригадуємо всім голосну справу листа, що, мовляв, митрополит А. Сенишин приєднався до всіх українських владик і вислав листа до Папи Павла VI, щоби підніс нашу Церкву до гідности Патріярхату. Як відомо, архітектом цієї справи був таки Митрополит Максим. Згодом виявилось, що це було неправдою, бо такого листа не вислано. Відомо також, що Митрополит Максим старався зневтралізувати працю Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, даючи благословення на постання дублюючих комітетів. До тепер Митрополит Германюк не став виразно і твердо в обороні історичних прав УКЦеркви. Остання заява канадських владик з приводу нових номінацій також дає підставу до застереження і недовіря. До цього всього додамо, що у виступі Кир Максима на Папському Синоді не було вжито ні одного разу прикметника «українська» Церква, а говорив у загальному про Східні католицькі Церкви і він дальше приймає можливість володіння Східної Конгрегації в Східних Церквах. Оце нам треба мати на увазі та належно це розцінювати.

Незалежно від цього, я особисто думаю, що виступ Кир Максима на папському Синоді був важливого значення для мирянського руху і нашої Церкви в цілому. Промова Кир Максима випливала з атмосфери, яка була на Папському Синоді. Це була добра лекція і заразом непроминальна нагода слухати виступів синодальних отців Африки, Азії, Австралії, Північної й Південної Америки, Европи та їх домагань і прав, які репрезентували Католицьку Церкву латинського обряду. У виступах отців, як вже було загадано, видвигнено потребу окремішности, відмінности, стверджено, що не можна принимати для Вселенської Церкви одного італійського, чи римського зразка, бо у голошенні благовісті треба все мати на увазі ситуації й обставини. З того логічно випливало, що існує дійсний і незаперечний плюралізм у Римо-католицькій Церкві. Митрополит Максим окремо наголосив цей факт і сказав, що цей плюралізм існує давно у Церквах Східнього Обряду. Власне цей плюралізм, себто ця окремішність поодиноких церков у великій вселенській одності впливає позитивно на розвиток релігійного життя.

Тут зручно й заразом влучно Кир Максим вказав, що брак розв’язки плюралізму в Церкві в минулому привів Вселенську Христову Церкву до розколу в 1054 році на Східню й Західню Церкви. Розв’язку цих питань старався і до деякої міри дав Вселенський Собор Ватиканський II у декретах «Про Східні Католицькі Церкви». Поруч того Кир Максим навів стосовні точки декретів схвалені на Вселенському Соборі.

Правда, тут багато істотного сказано. Якщо добре вдуматись, то можна поставити твердження, що Кир Максим своєю промовою на Папському Синоді перекреслив всі свої попередні потягнення. Треба знову ж тут наголосити, що ні в одному випадку Кир Максим у своїй промові не вжив прикметника «український». Без сумніву можна ставити твердження, що все, що в промові було сказано, відносилось до нашої Церкви. Чому так, на це міг би дати відповідь сам тільки автор промови. Ми можемо догадуватись і робити різні припущення. Візьмім до уваги декрети про Східні Церкви. Там ніде немає написано про УКЦеркву, але є мова про Католицькі Церкви східного обряду. Ми домагаємось наших прав на базі декретів про Східні Церкви, бо наша Церква є одна з них. Тому треба в такій самій площині трактувати і промову Кир Максима. Правда, тут може бути деяке хитрування, але ми дивімся, що це дає нашій Церкві і нашому мирянському рухові? Гадаю — багато. З однієї сторони потверджено наші домагання про законні права нашої Церкви і що вони є забрані від нас, а з другої, що мирянський рух стояв і стоїть на правильній дорозі, а рівночасно ставить у незручне положення деяких наших єпископів, які діяли протилежно до нас.

Тепер поставмо питання — як у світлі того виглядає заява канадських владик, включно з Кир Максимом, з приводу номінації нових єпископів? До речі;в останньому часі ці номінації опрокидують в листі до Папи Павла VI-го 31 українських священиків Едмонтонської Епархії. (Лист надрукований у Канадській газеті «Поступ» за 15 грудня 1947 р.). Не ми маємо соромитись! Справді, наші владики самі себе заганяють в кут, з якого не можуть вийти. Це є наслідки того, що вони оперують півправдами, або … Вони не мають сили волі і відваги стати в обороні правди та в обороні історичних прав нашої Церкви.

Які є перспективи і що далі робити

Якщо ж ідеться про наші перспективи, то вони не є такі понурі й безнадійні, як нераз ми думаємо. Ми все повинні мати на увазі і пам’ятати, що в Божому Провидінні є все можливе. Знаємо з історії Церкви, що один з найбільш жорстоких поборників первісних християн був Савло, а який став Павлом і дав сильні основи Христовій Церкві. Не виключене, що вчорашні й сьогоднішні противники ідеї патріярхату та самобутности нашої Церкви завтра стануть їх гарячими не тільки приклонниками, але й реалізаторами. Ідеї, які видвигнув Патріярх УКЦеркви Блеженніший Йосиф будуть жити. Роблю такі висновки тому, бо за нами є правда, яка в остаточному розрахунку все перемагає, тоді коли брехня й обманство на довшу мету не можуть вдержатись.

Що ж нам далі робити. Досвід минулого показав, що тільки зорганізовано можна щось осягнути — здобути. Без нашого Т-ва наше церковне життя і наша Церква сьогодні виглядала б зовсім інакше; вона була б затратила свої відмінні властивості і все більше уподібнювалась би до латинської. Тому і надалі ми повинні працювати для нашої кращої зорганізованості,щоби наше Т-во охоплювало більше вірних нашої Церкви і виявляло собою певну силу. Т-во повинно тісніше співпрацювати з Т-вом священиків ім. св. Андрея. Якщо будемо краще зорганізовані, тоді зможемо допомогти нашим владикам, щоби вони були справді владиками Помісної УКЦеркви, а не ватиканськими адміністраторами. Допомогти їм, щоби вони шанували своє становище ієрархів і здійснювали те, що проповідують, щоби їхні слова ішли в парі з ділами, а не навпаки; щоби свої ухвали вводили в життя. Рівночасно ми повинні донести до їх відома, що вірні не є для владик, але навпаки — владики є для Церкви, для вірних. Без нашої помочі владики не є спроможні, а чи вірніше не бажають робити того, що на потребу нашій Церкві. Тому мирянський рух повинен виявити свою зорганізовану силу та допомогти бути нашій Церкві міцною.

Поділитися: