(До статті в Культурі: «Константинополь, Москва, Унія і Папа»).
У вересневому числі за 1980 p., польського журнала «Культура», що появляється у Парижі — Франція появилась стаття під назвою: «Константинополь, Москва, Унія і Папа», якої автором є Тадеуш Жихіевіч. Це своєрідна спроба дати історичну аналізу досить складної проблематики з церковного життя. Мабуть сам задум автора був добрий, але чи його виповнено справжнім змістом, то проте можна сумніватись. Стаття має більше публіцистичний характер у якій є чи мало цікавих підмічень і спостережень. Коли ж ідеться про її закінчення, то тут Тадеуш Жихіевіч не видержав тону і пішов дещо у пропагандивні рейди, але про це пізніше.
Треба підкреслити, що в останньому часі у польській пресі частіше можна подибати статті на українсько-релігійні проблеми. Деякі з них, як «Українське ламіґловкі» Владислава Баськевіча, що появилась у «Ґв’язді Полярній» за 8 вересня 1979 p., чи «Доконд ідзєцє сонседзі українци» Антона Гермашевскеґо, з 3 листопада 1979 p., «Тидзєнь Польські» — Лондон і подібні, були низько примітивним виявом нерозуміння проблем, до яких не варто було займати будьяке становище. Не раз тільки поставало питання, чи поляки, а в першу чергу згадані автори, як також до певної міри редактори цих газет, виросли з свого зацофаного і перестарілого загумінка, чи і дальше залишились на незмінній концепції «польського моцарства»? До того типу журналістики не можна зачисляти журнала «Культури», яка підходить до всіх проблем серйозно і розважно. До речі, цей журнал є широко почитний і навіть часто нотований в українській діяспорі.
Названа стаття в Культурі Тадеуша Жихіевіча викликала деяке зацікавлення і деяке розчарування, бо властиво закінчення статті дає ясну і не двозначну відповідь, з якою метою вона була написана. Можливо автор не мав такої інтенції, але воно так вийшло. Автор статті оперує історичними фактами і старається подати читачеві картину з того часу, чим був і як діяв, один з головних християнських осередків Константинополь. В з’ясуванні Жихіевича сильно підкреслені політичні моменти, очевидно, які не залишились без впливу на розвиток християнства. Мабуть ніхто не може заперечити надзвичайно важливого значення Константинополя у розвитку християнства. Роля Константинополя зменшується з хвилиною поділу Христової Церкви на дві: на східну і західну. До ще більшого послаблення приходить, коли Константинополь опиняється під турецьким пануванням. Хоч він і на далі залишався осідком патріярхів, то все ж таки розвиток християнства був різними шляхами здержуваний, гамований і утруднюваний турками. Ні більше, ні меше константинопільські патріярхи все були залежні від турецьких володарів, яким були змушені платити велику данину. В таких обставинах константинопільські патріярхи шукали різних доріг, щоб знайти собі союзників проти Туреччини. В той час сильною була Польща, як також зростала на силі Росія.
Автор вказує, що на константинопільському престолі часто мінялись патріярхи, з чого були дуже раді турки, бо з кожною зміною падав авторитет патріярха, а до турецької скарбниці впливало нове золото. Турки використовували кожну нагоду так економічно, як і політично. В тому часі вже сильно зарисовувалась російська потуга на півночі Европи і, то так в політичній, як і християнській площинах. Зрештою в Росії Церква від найдавніших часів була й діяла на услугах царів. Цар був тим, який вирішував церковні проблеми. Це, що сьогодні російська Церква є на услугах більшовицьких вождів, не є нічим новим.
В статті підкреслено, як приступила наша Церква до унії з Римом в Бересті 1596 р. Рим забезпечував і ґарантував нашій Церкві окремішність, окрему ієрархію, окремий обряд і затримання юліянського календаря. Поруч цього автор ставить відкрите питання: «Чи унія була в польськім інтересі»? Автор відмічує, що польська сторона твердила, що унія не була у польськім інтересі, бо мовляв, вона спричинила розбиття, поділ руського населення і тим спричинила багато клопотів для Річи-посполитої. Автор статті підкреслює, що з таким короткозорим поглядом не погоджується. Тут він розгортає цілу політичну ситуацію. Чим в той час була Росія з своїм православ’ям та до чого вона змагала, — третій Рим. Про це добре була зорієнтована Польща, яка мусіла протидіяти. Треба було боротись не так з християнським, як політичним православ’ям. Наводить факт, як у 18 ст. цар Петро розігнав московський Патріярхат і на чолі Церкви поставив оберпрокурора, свідського урядника, якого ніхто не знав і навіть не питав, чи він віруючий…» здавалося, що кінець Церкві, потоне у п’янстві і хорах. Але під кінець 19 і на переломі 20 століть несподівано вибух ренесан російської релігійної думки, що загорівся від кількох великих прізвищ, які світять по сьогодні. Аналізуючи російське православ’я і пов’язуючи події, які стались в Царгороді, автор підкреслює, що в тій ситуації унія була в інтересах суверенної польської держави. Автор троха дорікає і полякам і Римові, і єзуїтам за те, що вони не потрактували унії в належній площині. Проти унії була не тільки Москва, але також і Константинополь. Також згадує, як російське православ’я навертало уніятів на православ’я. Це була і залишилась болюча сторінка в історії нашої Церкви і в загальному нашого народу.
Поруч того автор статті подає цікаву характеристику вірних українців з над Дніпра і православних росіян. Він підкреслює, що українці виробили свій стиль — обряд і окремішні властивості свого Богопочитання, які не є римські і не є російські, але типово українські. Підмічує, що українець прийшовши до церкви не кидається до землі, і не б’є поклони, але схиляється, і рукою робить глибокий доземний поклін, молиться і стоїть. Тут підкреслена особиста гідність і пошана та почитання Всевишнього Господа Бога. Згадує також, що сталося з нашою Українською Католицькою Церквою після другої світової війни, яку примусово приєднано до російського православ’я. Коли ж ідеться про нашу УКЦеркву в діяспорі, то автор твердить, що Ватикан після Вселенського Собору Ватиканського II не знав, що з нею зробити. Властиво тоді нав’язувався діялог і залицяння до режимової Російської Православної Церкви в СССР, а в цьому наша Церква стояла на перешкоді. З приводу такого обороту справи уніяти були цим дуже діткнені. Це викликало в них протиакцію. Тут автор розгортає картину і дає чорне, чорне тло, щоби опісля на ньому покласти світлі контрасти. Він підкреслює, що наша Церква почала робити різні кроки не все передумані, які випливали з нетерпеливости. Кардинал Сліпий, пише автор — «пробував на власну руку шукати зближення з православними українцями на еміграції в національній площині». Тут автор наводить зустріч Патріярха Йосифа з покійним Митрополитом Теодоровичем, де Патріярх сказав — такі з вас католики, як з нас православні. Що автор тим хотів підкреслити трудно з певністю сказати, мабуть розчарування, що властиво не відповідає правді.
Зворотньою точкою понурих днів нашої Церкви в діяспорі був вибір на папу кардинала Войтилу. Тут автор перечисляє поодикокі випадки відмінного трактування нашої Церкви Папою Іваном Павлом II. Це почалось від зібрання кардиналів на площі св. Петра в Римі, зараз після вибору, де Папа Іван Павло II два рази встав з фотеля, перший раз до кардинала Стефана Вишинського, примаса Польщі, а другий раз до Кардинала Сліпого. Також перший раз говорив і поздоровляв українською мовою. Це на думку автора мало бути потвердженням важности і актуальности Папою Іваном Павлом II унії. Цей факт також був потверджений в листі до кардинала Сліпого з нагоди наближаючогося 1000-ліття хрещення Руси-України. При цьому Жихіевіч робить завваження, що цей лист кілька місяців пролежав в шухляді Кардинала Йосифа і щойно після повороту Папи Івана Павла II з Польщі був опублікований в Оссерваторе Романо. Це зовсім не відповідає правді, що лист пролежав кілька місяців в шухляді в Патріярха Йосифа не оголошений. Лист Папи Івана Павла II є датований «дня 19 березня 1979-го року, Понтифікату Нашого першого» і він був надрукований в журналі Патріярхат за травень 1979 р. Папа Іван Павло II був у Польщі від 2-9 червня 1979 р. Отже не Патріярх Йосиф держав листа. Чому так пізно цей лист появився в Оссерваторе Романо повинен би був автор дослідити.
Автор згадує, як під час побуту Папи Івана Павла II у Польщі на Площі Перемоги у Варшаві о. мітрат Степан Дзюбина в свойому золотому літургічному строю ішов в гроні між єпископами, що було першою після війни демонстрацією визнання існування Церкви, яка по тій стороні офіційно не існує. Дальше згадує візиту Папи Івана Павла української катедри Непорочного Зачаття у Філядельфії і виголошену промову українською мовою. І в кінці висвячення митрополита Мирослава І. Любачівського в Сикстинській каплиці, де перший раз в історії папа відправляв «греко-католицьку» Службу Божу. Автор підкреслює, щоби це все правильно оцінити треба міряти властивим вимірами.
Далі Жихіевіч пише: «Папа не змінив устрою і структури Грекокатолицької Церкви і не обдарував кардинала Сліпого гідністю Патріярха, що є довголітнім і упертим маренням українського Ієрарха» (за часу Павла VI цю гідність надала йому сама Церква, але ця децизія не є однак правосильна у світлі порядку прав Церкви). В продовженню пишеться, що папа скликав до Риму Надзвичайний Синод, на якому вибрано коадьютора Мирослава Любачівського з правом наслідства. Далі пише: «Це означає, що в цій хвилині прислуговуюча Кардиналові гідність Верховного Архиєпископа остане затримана і не вигасне разом з його смертю. Може бути, що це є вступом до евентуальної перебудови структури Церкви, тоді коли перед війною така не існувала. В сумі не улягає жадному сумніву, що Папа дуже відкрито, видатно і урочисто зміцнив Греко-католицьку Церкву. Такий є від цеї сторони білянс перших 19 місяців нового понтифікату».
Весь цей білянс, який нам виставив Т. Жихіевич є тільки частково дійсний. Він в деяких випадках перебільшений, в деяких випадках автор не знає дійсних фактів і тому його виміри не є властивими. Тут не збираюсь ні применшувати, ні перебільшувати того, що для нашої Церкви та його голови Патріярха Йосифа зробив Папа Іван Павло II. Треба сказати, що Папа Іван Павло II належить до надзвичайних папів. Він є папою з великою харизмою і особистим чаром. Якщо судити по пресових відгуках і різних українських голосах, після вибору кардинала Кароля Войтила на Папу Івана Павла II, то треба підкреслити, що вони були прихильні й захоплюючі. Зрештою це можна б навіть ілюструвати статтями, що появились в українській пресі. Це захоплення триває і по сьогодні і то так по цій, як і по другій стороні Буга. Тут можна б згадати тих з-за Буга, диви лист Олеся Бердника до Папи Івана Павла II, який був надрукований в травневому числі «Патріярхату» за 1979 р. Але ж треба сказати, що Жихіевіч у свойому білянсі дещо переяскравив, перебільшив, а в деяких місцях недооцінив. Треба сказати, що і за попередніх папів наша Церква не була так опущена і не була в такій ситуації, що Ватикан не знав, що з нею робити. Знаємо, що за Папи Пія XII в справі нашої Церкви була написана окрема енцикліка. Папа Іван XXIII був тим, який допоміг Блаженнішому Йосифові дістатись на волю. І Папа Павло VI, який після вибору, на якому не міг бути Блаженніший Отець Йосиф, бо був хворий, відвідав першого його хворого в ліжку, нагородив його кардинальським капелюхом, згідно з історичним правом, привернув нашій Церкві верховне архиєпископство і на підставі цього, що це належало Києво-галицькій Митрополії, Блаженніший Отець Йосиф став Верховним Архиєпископом. При цьому належить тут відразу дати відповідь, де автор під кінець білянсу ставить твердження, що на Надзвичайному Синоді продовжено Верховне Архиєпископство вибором коадьютора з правом наслідства. Треба підкреслити, що підрахунок не зовсім точний j правильний. Верховний Архиєпископ то не є особиста гідність, як кардинал, що кінчається з смертю особи. Верховний Архиєпископ, Верховне Архиєпископство, це є інституція. Особа може померти, але інституція залишається. Отже тут рятунок, чи продовження існування Верховного Архиєпископа при нічому і тому не треба річей перебільшувати, а їх міряти властивими вимірами. Також треба підкреслити, що Папа Павло VI не обмежував нашої Церкви до верховного архиєпископства Львова для українців, як це увів Папа Іван Павло II, але визнавав Києво-галицьку Митрополію. Він не заперечував і не твердив, що нашій Церкві не належиться Патріярхат, але казав, що цього не можна здійснити під сучасну пору. Під кінець понтифікату Папи Павла VI його наставлення до нашої Церкви було дещо більше холодне. Отже не є так, як автор пише, що було дуже чорно, чорно, а опісля дуже ясно, ясно.
Так справді лист Папи Івана Павла II в справі надходячого 1000-ліття хрещення Руси-України був щиро написаний, але також є правдою, що опісля на реакцію на цей лист патріярха Пімена кардинал Віллібрандс відписав в імені папи, що папа свідомий того і знає, що Російська православна Церква є спадкоємцем Церкви Київської Руси. Якщо показати дві сторони медалі, то цілість виходить дещо іншою, як її накреслював автор. Варто також хоч одним реченням згадати справу нашої Церкви у Польщі. Гарно було читати про те, що о. мітрат в золотих ризах був видним серед єпископів, а наскільки є видною наша Церква у Польщі, чому до сьогодні наші вірні не одержали у своє посідання своїх власних церков? Але в цій справі стосується відому практику, коли наші вірні звертаються до польської церковної влади, то вона їх відсилає до цивільно-комуністичної влади, а останні роблять це навпаки. Отже ідеться не про одноразову демонстрацію на експорт, але про щиру братню і християнську допомогу і зрозуміння.
Про назначення і висвячення Митрополита Мирослава Любачівського, варто було промовчати. Це належить до сумних фактів нашої історії таки за понтифікату Папи Івана Павла II. Тут треба говорити про ювілейні святкування, у вересні 1979 р. у Римі і проголошення назначення митрополита М. Любачівського, що сталось без порозуміння і узгіднення з Патріярхом Йосифом. Українська сторона не зачисляє цього факту до світлих, але автор Жихіевич підбив нам це до білянсу. Автор повинен був ближче познайомитися з внутрішним змістом цих питань. В такій самій площині належало б розглядати і Надзвичайний Синод. Відомо є, що не все золото, що світить. Так і в даному випадку не все є так ясно і рожево, як підбив наш балянс Жихіевич. Ще по сьогодні не всі нюанси є відомі про перебіг Надзвичайного Синоду. Говориться про певні внутрішні втручання деяких римських курій. Це все говорення, на яких не можна робити висновків, але поява буллі говорить більше, як декому може це видаватись, бо вона не видержує жадної критики і переходить всякі межі. Нам відомо, що Патріярх Йосиф в цій справі був висловив свій протест, який відхилено. Не треба бути каноністом, щоби бачити про що тут ідеться. Коадьютор є тільки коадьютор і більше нічого. Він не може мати ні більших, ні рівних прав за свого зверхнього ієрарха для якого він є помічником. Ось цим хочу тільки сказати авторові статті Т. Жихіевичеві, що не все є так чорне, і не все є так ясне і світле, як в статті написано. Треба більше внутрішньо-змістового знання цих фактів, тоді виставлений білянс буде виглядати дещо інакше, більше у «властивих вимірах». Варто було б також мати на увазі й рахунок нашої Помісної Української Католицької Церкви, щоб побачити хто і перед ким є дійсним боржником.
