(Продовження з грудневого числа 1993 р.)
Написав він цей свій нарис з ціллю, щоб спинити той рух пошуку за «кращою землею» в тодішній Боснії за Австрії, або, як він сам каже, що «визволило б від переселенського руху наш нарід, котрий думає, що там найде щасливу долю». Навіть сучасники не знали, серед яких лих опинились були наші люди в Боснії, а була це одна тоді австро-угорська держава, комунікація була не зла, функціонували поїзди і добре працювала пошта, у Відні діяли наші посли, були наші політичні партії (зокрема соціялістична, що так на словах боронила нашу бідноту в Галичині — славні радикали), справно працювала «Просвіта» та інші культурно-освітні Товариства («Просвіта», на жаль, не могла видрукувати цього нарису Гродського бо не мала грошей!). Сам брат Гродський — шляхетна людина, патріот, переживав щиро долю свого народу, навіть не усвідомлював собі, що його написаний нарис-спогад буде чи не єдиним документом про лихі дні поселення українців у Боснії. Не було більше нікого, щоб цей біль описати і утривалити його для історії.
Користаючи з цього, що маю цей нарис у руках, хочу подати короткий опис початків цього поселення українців у Боснії для науки і пригадки про його долю. Наука, щоб не придавалась ніколи більше, а спогад нехай викличе подив до всіх наших піонерів, що своїми мозолями і кістками будували шлях у майбутність своїх дітей, яким теж промощували вони напрям до України, щоб їй дати поміч у її змаганнях до вільного кращого життя на своїй землі, а її дітям, нащадкам науку, що її висловив св. Павло: «Коли святий корінь, то святе й галуззя. Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку, то не вихваляйся перед галуззям. А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе. Ти скажеш: «Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити». Добре. Вони відламалися за зневіру, а ти стоїш завдяки вірі. Тож не несися високо, а бійся» (Рим. 11-21).
* * *
Терен бувшої Югославії у великій частині — то родюча добра земля (т. зв. Славонія-Бачка чи Войводина). Теж такою є північна частина Боснії. Балкани мали те нещастя, що були тереном, на якому кипіли часто війни, різні розрухи, криваві повстання і конфлікти. Через Балкани в Европу хотіли вдертися турки, яким замалою чимало корисною видавалась Мала Азія, яку собі здобули. Вони в Европу теж хотіли вдиратись і через Україну, але тут стрінули твердий спротив від козаків і Польщі. В цілості тактично це був знаменитий маневр, але його праве крило через Україну завело. На Балкани їм вдалося дістатися і дійшли були в неприготовану Европу аж до Відня, де їх остаточно розгромив польський король Ян Собєський, але рішальну ролю в битві під Віднем таки відіграли наші козаки, які, за свідченням папського нунція у Варшаві, єдині вміли битися з турками і варті були, щоб їм за те дати гроші на воєнний виряд, — писав той же нунцій. (На марґінесі: дуже прикро було читати гомілію Папи Івана-Павла II з нагоди битви під Віднем, і папа в цій гомілії віддає славу королеві, польському війську, а навіть по-лицарськи дає признання турецькій армії, а про козаків, які рішили битву, не сказав ні слова… А старий Матейко на своїм славнім образі, який є у Ватиканському музеї, ставить козаків у окрему видну групу не як тільки учасників, але й героїв-переможців!.. Здається, ніхто зі слухачів тієї гомілії і її читачів цього не запримітив… А винен хтось, що папі цю гомілію приготовляв і повинен був на це звернути увагу, папа всього знати не може…).
На Україні залишилось мало слідів по турецьких походах, а на Балканах вони залишили велику частину свого населення, яке живе спокійно і досі, зберігаючи свою магометанську релігію і традиції на християнській еропейській території, на якій проповідував св. Павло. Мусульманське населення жило тут мирно.
На Балкани почали мандрувати вже від ХУІІ століття приваблені гарними землями русини з Закарпаття і з сусідньої Мадярщини. Вони були ще найщасливіші, бо справді зайняли собі добрі землі і поселились на них тисячними масами в кількох осередках, які залишились їхніми й досі. То — Керестур, Коцура, Дьордєво, Вербас, Новий Сад.
В 1774 році вони побудували величаву і гарну церкву в Керестурі, яка стоїть досі. Оснувавши цілі села, вони могли вдержатись в окремішності, зберігаючи свою мову (діялект), традиції, обряд, а згодом могли організувати свої школи, видали свої шкільні підручники в русинській мові, численні календарі-альманахи, книжки, а навіть добре редагований свій тижневик та іншу літературу. Українцям з Галичини це чомусь не вдалося, і в Югославії українці були невідомі, русини були відомі і офіційно як меншина визнані. Українці прийшли на Балкани пізніше. В Галичині був голод на землю, вона була перенаселена, без індустрії, і землю, яку люди отримували по скасуванні панщини (1848), скоро по двох поколіннях поділили між своїх дітей. Одиноку розв’язку, яку давав віденський уряд, була тоді покищо еміграція, про яку писав з болем Іван Франко:
Гей, розіллялось ти, руськеє море,
Геть по Европі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки.
Як з свого краю біг русин навтеки.
Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.
Як той нарід:
Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Сміливий у мріях, у вірі беззглядний,
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, —
Знав він лиш гнуться та жебрать, та плакать…
Так почався наш ісход другої половини XIX ст. до Америки, Бразілії, Канади і Боснії. На жаль, австрійський уряд не цікавився деталями такої еміграції, і діло опинилось у руках несовісних агентів, які провадили це діло майже як колись з африканськими неграми. Неграмотні люди опинились на незнаних теренах, без знання мови, обставин, прав, діставали землю, яку щойно дуже мозольною працею рук треба було перемінити важким корчуванням на землю для сільсько-господарського та аграрного вжитку. Не бракувало і грабежів, різних ошуканців зі сторони автохтонів. В Бразілії, наприклад, всі наші люди вважались і записувались урядовцями як поляки, і так майже в щоденній мові осталось і досі. За бідним народом не було кому вставитися, амбасади і консуляти Австрії, виглядає, про те нічого не знали або долею своїх громадян зовсім не цікавилися. То не були амбасади сьогоднішнього стилю!
Боснія була під Туреччиною від 1463 року до 1878 року, коли зайняла її Австро-Угорщина. В Боснії жили серби, і турецьке ярмо над ними не було легке, і турецькі кривди були великі. Турки були панами в чужій землі. Культура сербів була дуже низька. Коли прибули наші люди з бідної Галичини, дивувались примітивному способові життя і господарки сербів, які тоді дещо навчилися від наших людей. Наприклад: сербські хати з дилів (дерев’яні грубі бруси, дошки) без вікон, посередині вогонь, і в хаті дим, без якого серб не міг вночі заснути… Молотьба збіжжя, як у Старому Завіті — копитами коней або ратицями корів, які топтали колосся і розтирали з нього зерно). Багато сербів зі страху жили ще по лісах в XIX столітті, коли турецьке ярмо щезло і прийшла Австрія. Почалася парцеляція «нічиїх» земель, яких було доволі. Очевидно, треба було землю купувати, і ціна була дуже низька (морг землі від двох до десять ринських). Турки залишали Боснійську землю і виїздили до Туреччини, тому продавали землю за півдармо. Також більші властителі земель, не маючи робітника, продавали землю охочим її мати. Хто приїхав купувати перший, той скористав, бо купував землю добру, готову до господарства. Такими щасливцями були німці, італійці, мадяри і чехи. Найпізнішими приїхали люди з Галичини і дістали землі погані або неужитки. Спочатку також уряд в Сараєво давав даром новим поселенцям 24 морги поля і 600 ринських (морг має майже півгектара). На початках траплялося і таке, що різні крутії брали гроші, оставляли землю, бо бачили, що треба буде нелегко працювати, і втікали, тому уряд стримав такі щиросердні дари. Наші галичани прийшли по всіх тих «бонандзах»-«добродійствах». Не помагали відраджування та правдиві інформації про Боснію. їздив туди і о. прелат Войнаровський, який займався пильно соціяльним питанням і справою поліпшення долі нашого селянства, і він відраджував їхати до Боснії. Нічого не помагало, гарячка на землю була висока.
Нераз думаю, чи тая фанатична любов до землі нашого селянина не руйнувала його часто. (Добре це схопила О. Кобилянська у своїй повісті «Земля», де це прив’язання до землі виявляє негативні прикмети, а не позитивні чесноти, як дехто думає). Ленін не розумівся на сільськім господарстві нітрохи і ледве чи коли ходив за плугом, але хитро знав про цю фанатичну любов нашого селянина до землі і потрапив її пропагандою використати, затемнюючи інстинкт того селянина і обіцяючи землю селянинові разом з волею! Сталін теж нічого про землю не знав, бо як революціонер спеціялізувався тільки в «революційній роботі» і тероризмі-експроприяціях, але хитро знав, яка сила є в любові до землі у нашого селянина, і вбив тую силу, винищуючи фізично того благородного рільника-господаря за те тільки, що тую землю так любив… То справді трагічні висліди тієї любови до землі у нашого селянина…
В 1898 році в містечку Прнявор у Боснії, яке брат Гродський називає «погана турецька діра», приїхала велика кількість наших галичан, які замешкали у простих будах, нераз по кілька родин в одній. Ані землі, ані праці не було. Почалось небезпечне безділля, пиятика, сварки, бійки, розпуста, а згодом вибухла малярія і тиф, які здесяткували тих перших нещасних шукачів землі. Першу землю, яку дали тоді нашим людям, був шматок землі на цвинтарі… Хоронили без священика, бо такого не було ще тоді там. Прнявор положений на «підскірній воді» і у викопанім гробі була все вода, і треба було дрючками і лопатами втискати домовину у воду, щоб вона не плавала і щоб могти її засипати землею… Пише брат Йосиф: «І не дай Боже видіти такий страшний похорон у Прняворі… А що діялося в серці наших людей на вид такого похорону — легко догадатися…» (ст. 29).
Незнання мови, високі ціни на товари щоденного вжитку, і ціни ті зросли і зростали з приходом нових людей, шахрайства довели до того, що деякі люди покидали Боснію і верталися в Галичину жебраками. Уряд давав дарові білети, щоб тільки спекатися непотрібних «гостей». Деякі шукали праці у нечисленних фабриках-заводах. Очікування на землю продовжувалося. Почалася жебранина. В 1901 році сараєвська влада дала нашим людям священика, і ним став о. Андрій Сеґеді з Бачки на Угорщині. До його приходу деякі ходили до православних сербських церков, інші жили без церкви.
По трьох роках такої біди і нужди нарешті почали власті прицілювати землю. Сталося це за старанням о. Сегеді. Кожному, хто зголосився, давали 24 морги. Але то були вже збідовані і заморені голодом люди, якими, як каже брат Йосиф, «вже колисав вітер». Нашим людям призначили найгірші землі з буковими і дубовими лісами. Чекали на кінець реєстрації, потім чекали на геометрів-мірників. На кінець позначено поділені паї серед лісів, яруг і проваль. Селяни-робітники в часі тих помірів від своїх колиб живились тільки грибами і ягодами. Геометр позначував числом, де ставити хату, як звати місцевості, місце на церкву, школу і помешкання для священика.
Оселі були великі, коли зважити, що кожний поселенець діставав 24 морги, а оселі мали по 100, 200 або й 300 плянованих господарств-хат. Простори великі, треба було їхати на своє призначене місце нераз два дні, блукаючи осінню болотами. Щоб їхати і купити все потрібне до будови якоїсь халупи, люди випродували рештки, що привезли зі собою. Постала тоді така жалібна пісня, повна трагізму у своїм змісті:
Воліла б мня моя мати на сьвіт не родити,
Ніж я мала зайти в Босну та по ній блудити.
Тут і орли не літали, бо не було чого.
Як то жажда бути паном приводить до злого… (ст. 44).
Терен був такий складний, що траплялося, коли чоловік вийшов у вільну хвилю, щоб поглянути і оглянути цілість своєї парцелі (24 морги!) і заблукав, його за три дні привели аж з Банялюки — 30 кілометрів від своєї садиби, так блукав! Перші садиби були буди чи халабуди, збиті з палів, поліплені болотом. Така буда була на півтора метра висока. Потім корчування і випалювання пнів, щоб здобути землю. Це тривало довго-довго, і брат Йосиф пише: «І хоч від тої хвилі (як почав чоловік будувати хату) минуло вже 8 чи 10 літ, то все таки не багато найдеться таких, що ходять вже за плугом по своїй ниві. Бо хоч буковий пень за два, три роки в землі вже збутвіє, і тоді можна єго легко викинути, но зате дубовий стоїть як дзвін по нинішній день» (ст. 51). Поля з пнями… Ледве можна було вижити з такого поля. В декого врожаю вистачало до Михаїла (тобто до 21 листопада), мало кому до Різдва, а зовсім мало було таких, що могли з того вижити по Різдві. Такі то були «передновинки». Навесні рвали молоде листя з буків, сікли їх, варили і їли… Земля не була врожайна. Одне добре було, що зі сербами наші люди жили в згоді і в мирі, серби і хорвати їм помагали.
Великою проблемою для наших людей, як і скрізь у світі на поселеннях, було мати свого священика і свою церкву. (Не думаймо, що зразу з емігрантами рівночасно їхали священики. До Америки, Канади сьогодні їхали б усі. Жонаті священики з родинами не могли вижити в таких недостатках, нежонатих не було, до найбільших поселень, таких як Бразілія і Арґентіна, їхали монахи). Рішили в оселі Дубрава будувати разом з поляками костел, бо, може, польський священик скоріше прийде в ці нетрі, як наш. Збудували навіть хату для священика, але баналюцький єпископ вислав їм священика-хорвата. Ні Служби, ні проповіді наші люди не розуміли. Почали писати до Львова до митрополита Андрея. Виявилось, що у Львові не знали, що в Боснії стільки наших людей опинилося, так вони дивно туди вибиралися і така була тоді парафіяльна інформація (бо чейже парохи в Галичині мусіли знати, що їхні люди вибиралися, продавши все, до Боснії. Наші священики ніколи не грішили солідністю писати листи, звідомлення, хроніки, статистики, інформації для єпископа). В додатку Львів не мав ніяких повновластей над тими людьми в Боснії, а належали вони вже до крижевацького єпископа, і ним був тоді Владика Юлій Дрогобецький. (Які все прикрі труднощі в душпастирюванні творять закони, канони і юрисдикції…). Наші люди того всього не знали і писали до Львова, закликаючи про поміч. До єпископа Дрогобецького писав митрополит Андрей, щоб вислав для наших людей свого священика, але Владика Юліян не вислав нікого і на величезний терен остався тільки один священик о. Сеґеді.
Описав я те все на основі спогадів брата Йосифа, щоб на цьому тлі побачити світлу постать митрополита Андрея і його пастирське серце і ум. Він особисто взявся помагати цьому нашому поселенню в Боснії зразу, як тільки вступив на львівський архиєпископський престіл в 1901 році.
(Далі буде)
