Церква Христова у своїй науці єдина, у своїй основі народня. Східня Церква мала своїх подвижників, мучеників, розвивала містику й аскезу. В протиставленні до неї, Західня Церква вимагала підпорядкування та об’єднання під одним проводом. Був це примат в Христовій Церкві, який з часом довів до теократизму. Римська Церква почала називати себе «вселенською» на своїй території. За папи Льва І, Великого (440-461) проголошено постійну догму, яка стверджує першенство апостола Петра, а римського єпископа — переємником Петра. Так постала в католицькій Церкві наука про папський примат, яка з часом стала догмою.
Додаймо тут, що на Сході вже в самих початках витворилась ідея помісности церков, які мали повну свободу національного розвитку, об’єднані тільки в одній Христовій вірі й догмах. Рівність Христової Церкви Сходу і Заходу була усталена на вселенських соборах. Постанови II (381) і ІV (451) вселенських соборів передають першенство в Церкві патріярхові Константинополя словами: «Константинопольський єпископ нехай має привілей чести, що перше належав римському єпископові». На VІ вселенському соборі (692) в законі 38сказано: «Престіл Константинопільський має рівні права й привілеї з престолом давнього Риму…». Незалежно від того, Західня Церква пішла своїм шляхом. Боротьба з абсолютизмом в Західній Церкві довела до поділу Христової Церкви[1].
З такою ментальністю пішла Західня Церква на Фльорентійський собор (1439-1441) зустрічати Київську митрополію. Поунійні роки (1473-1501) показали трагічну помилку Західньої Церкви. Як знаємо, пережили наші митрополити пониження та зневагу від римських папів, починаючи від Калікста III до Олександра V.[2] Сміємо спокійно ствердити, що політика Риму до Української Церкви не змінилася. Відмова нашій Церкві патріярхату, заборона відбувати помісні собори, вибирати й затверджувати своїх єпископів — це дальший доказ трагічної помилки Риму у відношенні до нашої Церкви. Тут насувається на зболілу гадку питання: як довго маємо терпіти? А друге: чому ми не в силі подякувати Ватиканові за його мачушину «опіку» над нами та сказати їм: «Ми — історична частина Київської митрополії. З неї вийшли, до неї повертаємось. Там знайдемо свою національну та релігійну гідність».
З такою ментальністю пішла вдруге Римська Церква на II Ватиканський Собор (1962-1965) зустрічати нашу Церкву в діяспорі. Як відомо, кард. Віллебрандс, голова Секретаріяту християнської єдности, запросив на собор двох представників Радянського Союзу у формі обсерваторів. У відповідь на це українські єпископи, що були присутні на соборі, не в силі забути подій 1945 року, приготовили протест. Зденервований кард. Віллебрандс скликає конференцію, на якій прочитує заяву у французькій мові наступного змісту: Секретаріят Христової єдности бажає повідомити, що всі обсерватори-делеґати являються гістьми Секретаріяту, а запрошення їх на собор є в дусі палкої радости. Всі вони, без винятку, показали дійсну релігійну та екуменічну прихильність у думці. Проте, Секретаріят осуджує всі заяви, зроблені в дусі ворожім, під час того, коли лояльні контакти були встановлені з обсерваторами-делеґатами. Секретаріят, проте, відступає від того протесту.
Дня 21 листопада 1962 згаданий протест був частинно опублікований в західній пресі.[3] В дальшому слід пам’ятати, що українські єпископи не відмовилися від важности протесту. Там вони осудили довголітнє ув’язнення Митрополита Йосифа Сліпого, знищення української Церкви в Галичині московським православним патріярхом та приєднання її до російської православної Церкви. В дальшому вони писали: «Присутність двох обсерваторів-делеґатів на Соборі впровадила вірних в зневіру, здивувала отців Собору та поширила поміж духовенством та вірними, відданими нашій опіці, неспокій, незадоволення та знеохоту… Російський Патріярхат є слухняним та корисним інструментом радянського уряду… З того приводу присутність обсерваторів не можна уважати за справу релігійного чи церковного характеру. Цей вчинок являється ворожим актом, спрямованим радянським урядом в цілі впровадження замішання».
Не можна сумніватися в тому, кого саме Віллебрандс мав на увазі у своїй заяві-українських єпископів. В наслідок того радянські обсерватори загрозили відходом із Собору. Вимагали від Секретаріяту прийняття свого протесту. З приводу приготування протесту українськими єпископами, які, згідно з їх твердженням, образили їхнього патріярха, заатакували радянський уряд та нарікали, що присутність обсерваторів є політичним маневром радянського уряду. Проте, заява Віллебрандса була, без сумніву, про-радянським маневром з метою уневажнення протесту українських єпископів та втримання прихильних контактів з радянськими обсерваторами, як також з їхнім патріярхом. Католицька Церква запросила їх та цим ствердила їхнє релігійне та екуменічне становище.
Світова преса інтерпретувала згадану подію в некористь Секретаріяту, доказуючи, що промотором закулісових інтриґ був кард. Бея в спілці із монс. Віллебрандсом. В підступний спосіб зрадили уніятську Церкву в катакомбах з одним живим ще Митрополитом — Йосифом Сліпим, з метою втримання мирних відносин з московським патріярхом. Як можна прийняти таку підлу калькуляцію? — питає західня преса. Не можна зрозуміти, як нерозумно і кривдяче обійшлася Апостольська Столиця із терплячими братами.[4]
Нарешті, слід додати, що на вимогу папи українські єпископи не підписали протесту.5 В наслідок цього документ історичної ваги не був ніколи опублікований.
Цікавим буде згадати випадок в історії Західньої Церкви, коли Іннокентій III в боротьбі за Цезаропапізм з імператором римської імперії Фредеріком II заявив: «папа є меншим від Бога, але більшим від чоловіка».
В поганській римській імперії найвища влада церковна спочивала у руках імператора. Тут і його титул був: Понтіфекс Максимус.
Ідея автократичної влади папів зродилася на тій основі, що, мовляв, вони символічно продовжують владу римських імператорів. Звідси постав їх додатковий титул: Понтіфекс Максимус.
[1] Oscar Haletski. From Florence to Brest (1439 – 1596). The Metropolitan of Kiev from Mieael to JosephI, 1473-1501. Rome, 1958, p. 99-122.
[2] Giornale d’ltalia, Nov. 21, 1962.
[3] Max Lackman. Mit evangeiischen Augen. Beobachtung eines Luthretanes auf dem Zweiten vaticanishen Konzil. Graz-Vienna-Cologne, 1963, I, 63 ff.
[4] Wilfried Daim. The Vatican and Eastern Europe. Tr. Alex Gode. Frederick Ungar Publ. New York, 1970, p. 66.
