В попередньому числі за липень-серпень ми подали інформацію про самвидавний журнал «Спотканя» польських молодих католиків, що друкується в Люблині. Два числа (п’яте і шосте) появились на Заході, які надруковано у Великій Брітанії заходами Пйотра Єґлінскеґо. Нас зацікавив цей журнал тому, що на його сторінках були порушені проблеми Української Католицької Церкви в Польщі, а також проблеми української меншости в Польщі. Ми частково передали думки, а деякі уривки повністю переклали на українську мову з статті українського автора Богдана Сагайдачного. Ми знаємо, що в сучасній Людовій Польщі живе чимало українців. До деякого часу вони жили в Польщі інкогніто. Це має дивне звучання, але це факт. Багато українців не признавалось, що вони українці. Їхні власні діти не знали, що їх батьки є українці. Це були часи. Згодом дещо покращало, але на скільки, трудно з точністю сказати.
В Польщі можуть бути різні меншості, але між ними чомусь немає місця для українців. Повище ствердження робить редакція журнала «Спотканя». Останні повинні розплистись і не існувати. Маючи таку незавидну ситуацію, можемо собі уявити долю нашої Української Католицької Церкви, яку на Україні зліквідували більшовики, а тут, в Польщі, вона є поза буквою закону, але існує. Це складне й серйозне питання. Хтось нашій церкві в Польщі різними дорогами й формами мусів подати допоміжну братню руку. Попри польський шовінізм і ненависть до українців помітне й щире з зрозумінням ставлення. Треба брати до уваги факт, що самі польські священики без відома своєї ієрархії не віддають костелів нашим священикам для відправлення Служби Божої чи Молебня для вірних Української Католицької Церкви. В тому відношенні позитивно нові думки серед поляків просувають молоді польські католики в свойому самвидавному журналі «Спотканя».
Ось на редакційному столі лежить «Спотканя» число 12-13, «Матеріяли…» Серед цих матеріялів є стаття під назвою «До тисячоліття хрещення Руси-України», під якою підписана Редакція. Стаття написана вдумливо, і в ній є багато цікавих думок, з якими варто запізнатись. З огляду на те, що цю статтю ми повністю передруковуємо в нашому журналі, не будемо довше над нею зупинятись. Постараємось зреферувати інші статті матеріялів «Спотканя», що відносяться до українсько-церковної проблематики.
І так в короткій замітці під назвою «З дії Церкви греко-католицького обряду». Тут підкреслено, що, коли турист потрапить в гірські райони Бескидів, то побачить, що там сталося з церквами. Але від 35 років урядова цензура в Польщі не допускає жодних інформацій про ці справи до публічного відома. Тут ідеться про знищення церкви, прозмінені назви місцевостей. Автор підкреслює, що поляки, які не пам’ятають нічого з перед сорока років, то вони не зможуть відрізнити Української Католицької від Православної Церкви. Існує конечна потреба змінити цей фалшивий підхід до цих питань, а зокрема у світлі діялогу на еміграції між українцями і поляками.
В статті «Дорога до унії» є поданий історичний перебіг і релігійне формування українського і польського народів. Ця історична екскурсія сягає глибоко в історичне минуле. Подано, як формувались і осідали на Підкарпатті племена, як заникала українська держава і як українські землі підпали під польське панування. В той час серед ієрархії Української Церкви назрівала проблема поєднання з Римом. Підкреслено, що далеко до Берестейської Унії київські Владики були цілий час у постійному контакті з Римом.
Не підлягає найменшому сумніву, що як польська Церква, так і тодішній король мали свої пляни по відношенні до нашої Церкви, себто, щоб вона з’єдналась з Римом. Правда, в статті не відмічено, що унія не дала того, чого від неї сподівались поляки. В статті підкреслено, що після унії доля православної Церкви була складна. Всі права, які дотепер мала Руська Церква, перебрали на себе уніяти.
Православна Церква під Польщею була позбавлена правного забезпечення і не була визнана державою. В дійсності її тільки толеровано. Православні владики ще держали свої катедри і сповняли душпастирські обов’язки. Вони робили різні старання, щоб Православній Церкві були привернуті їхні права, які вона мала перед поділом, себто перед унією. Також підкреслено, що найпізніше до унії приступила Перемишльська Дієцезія в 1692 р. і Львівська Дієцезія в 1700 р. По другій стороні Карпат русини прийняли унію з Римом в 1649 р. Окремо підкреслено, що унію приймали в першу чергу київські владики: Терлецький і Потій. Унія була прийнята 9 жовтня 1595 р. і того ж самого року затвердив унію польський король і сейм.
В статті також відмічено Замойський Синод, що відбувся 1720 p., на якому пройшла загальна латинізація греко-католицького обряду. На цьому ж синоді було прийнято уведення бічних престолів в уніятських церквах. Це було в далекойдучому пляні латинізації. Справа целібату також була одна з головних точок синоду, Замойський Синод відомий із своїх латинізаційних постанов.
До змін на церковному відтинку приходить після розборів Польщі. Москва ніколи не спускала з-під своєї уваги, що діялось на церковному відтинку на Україні. На теренах, які після розборів Польщі припали Москві, остання почала робити на церковному полі репресії. Почалось насильне навертання уніятів на православ’я. Ця акція проводилась жорстоко.
І так, в другій половині XIX ст. греко-католицький обряд діяв у підпіллі, зокрема на Підляшші й Холмщині. З вісьмох дієцезій перед розбором Польщі тільки дві дієцезії залишились під Австрією, це — перемишльська і львівська, а інші були під Москвою. В статті підкреслено, що, мовляв, львівську дієцезію в 1808 році піднесено до ранґи митрополії. Тут є неточність, бо Львів не був митрополією, хоч на львівському престолі сидів митрополит, а фактично була Галицька Митрополія.
Приглядаючись до греко-католицької Церкви в Галичині, слід пам’ятати, що тут в основному народжувались українські політичні орієнтації. Тут кристалізувались українсько-польські відносини. Тут також «ендецькі» польські публіцисти не раз писали, що постання українського народу і його боротьба за незалежність — це виключно справа австрійської видумки проти поляків. Це є, власне, той старий стереотип. Також відмічена русофільська течія, яка у свій час була навіть досить сильна.
Треба підкреслити, що історичні факти подано досить об’єктивно. Ця стаття кінчається таким ствердженням: «Помимо цього, що перша світова війна принесла для українців коротку державну незалежність, але вона не змінила їх долі. Радянський Союз, в руках якого знайшлась більшість українського народу, виявився для українців також безоглядним, як царат».
В статті «В II Річипосполитій» багато не сказано. Факти є бідні. Тут найбільше уваги присвячено Лемківщині, бо там панувала сильна промосковська течія.
Але, на загал, відмічено, що українська Церква і нарід мали свободу і свої різні політичні партії й існувало політичне життя. В статті «Друга світова війна» проблеми обговорено значно ширше. Тут відмічено, що українці думали, що Гітлер дасть їм незалежну Україну. Є натяки на співпрацю з німцями. Згодом війна німців з більшовиками знову принесла нові надії для українців — самостійну Україну. З того, що написано, видно, що автори «Спотканя» добре поінформовані в українських справах. Тут наводяться факти з діяльности митрополита Андрея Шептицького, який старався про поєднання Церкви і в цій справі звернувся до архиєпископа Іларіона Холмського та інших православних владик, але відповіді, що їх одержав, не давали познак на позитивний і прихильний розгляд цієї справи. Відмічено створення І Української Дивізії Галичина. Більше уваги присвячено організації та дії УПА, підкреслюючи при тому, що половина учасників УПА, які знаходились на Лемківщині, не були з тих теренів. Невідомо, на підставі яких саме даних є подано, що «… На переломі 1944-45 була вислана делегація до Москви від уніятів, на чолі якої був новий митрополит львівський Йосиф Сліпий. Делегації запропоновано перехід на московське православ’я». Загрожено репресіями, але помимо цього єпископи відкинули пропозицію воз’єднання. Тут насувається деяке застереження до того, що делегацію очолював Патріярх Йосиф. Цей факт потребує окремої провірки і ствердження. Також подано інформацію про те, як відбувся т.зв. «Львівський собор» в 1946 p., на якому було анульовано унію з Римом. Подано, що ініціятивна група в складі о. д-ра Г. Костельника, о. д-ра М. Мельника і о. А. Пелвецького була знищена УПА. Це, мабуть, більшовицьке джерело, бо не УПА їх зліквідувало, але таки НКВД, яке в той спосіб затирало за собою «мокрі сліди». Очевидно, деякі інформації взято з більшовицьких джерел, а вони ніколи точними не є.
В дальшому є відповідний розділ, присвячений еміграції, тобто церковним справам. Інформація в загальному досить вірна. Після цього йде замітка «Перед Собором Ватиканським II». Тут також присвячено увагу українським владикам та ситуації, що тоді була, росла і розвивалась на церковному відтинку. Згадується лист з 12 листопада 1962 р. п’ятнадцяти наших Владик до соборових отців, в якому писалось про переслідування нашої Церкви і про митрополита Йосифа Сліпого, який ще був на засланні. Приїзд на волю Митрополита Йосифа і його промова на Вселенському Соборі Ватиканськім II, де було висунено справу патріярхату і пропозицію піднести УКЦеркву до гідности патріярхату внесли новий зворот у нашій Церкві. Після цього є окремий розділ, присвячений лемкам, яких примусово переселено з їх корінних земель. Тут заступається думка, що лемкам зроблено велику кривду і що ця кривда повинна бути якось направлена.
Треба сказати, що заторкнені проблеми в матеріялах «Спотканя» поставлено по-новому й річево. Цікаво, скільки поляків ознайомлені з цими матеріялами? Це показує, що є певний зворот серед молодих польських католиків, який належить привітати. Чи він розвинеться і стане ширшим, покаже майбутнє. Молодим польським католикам з кіл «Спотканя» бажаємо успіхів у дальшій, такій важливій праці.
