Зазвичай ми знаємо про Церкву те, що «українські конфесії» поділені. Ми чули різні реакції на цей поділ, можливо, маємо про нього свою думку. Водночас для нас буде корисно поглянути на проблему поділу не ззовні, соціологічно, а наче з її нутра, з позицій самої Церкви – еклезіологічно. Головна наша теза: українські конфесії звикли мислити конфесійно, а не церковно, тому й не можуть подолати поділу між собою. Причина не в зовнішніх обставинах, а у нашому внутрішньоконфесійному мисленні. І щоби цю проблему вирішити, необхідно від конфесійних категорій відокремлення перейти до церковних (еклезіяльних) категорій сопричастя.
Проілюструємо ці ствердження на прикладі кожної конфесії київської традиції: тих, які належать до свято-Володимирового Хрещення. Почнемо з найбільшої.
Епізод 1. Камо грядеши, УПЦ?
До непростих часів, які сьогодні переживає Українська Православна Церква, можна ставитися по-різному. Стаючи на позицію войовничого «антиправославного» конфесійного уніятства, можна зловтішатися. Ну, нарешті, вони пожнуть все, що довгими роками засівали. Тепер на власній шкурі відчують, що означає позбутися власних храмів, зазнати цькувань та звинувачень. Бог покарав цих «москалів і кагебістів», яким узагалі не місце на українській землі, а подальший маршрут – услід за «русскім корабльом».
Інша позиція – конфесійно-політкоректна. У «них» (не в нас) проблеми поділів. Тому виражаємо «глибоку стурбованість» і закликаємо сторони конфлікту (УПЦ і ПЦУ) сісти за стіл перемовин. Остаточно ця криза є внутрішньою справою «наших православних партнерів» у Раді Церков України. Сподіваємося, що «здоровий глузд» переможе. При цьому москву, звичайно, краще не дратувати… (табу). Така позиція – ні про що, в її основі – байдужість і мовчазне прагнення, аби все «вляглося» і надалі ніхто надмірно не напружувався.
Кожна з цих позицій має свою внутрішню логіку. Проте завжди постає питання, наскільки адекватним може бути конфесійний аналіз церковної проблеми? Наскільки правомірно вважати конфлікти між православними лише їхньою внутрішньою справою, прямо не пов’язаною з Церквою Христовою? Але це означає, що ми не вважаємо їх Церквою взагалі, хоч офіційно і вони, і ми взаємно визнаємо себе Церквами. Запитаємо ще й так: чи події в «іншій» Церкві ніяк не заторкують Церкви «моєї»?
Що ж стосується конкретно українських греко-католиків і православних, то наскільки «нашими», «своїми» вони є одні для одних? Можливо, православні для греко-католиків є «не нашими», а «їхніми». А якщо «їхніми», то «чиїми»? Ці питання – про помісність конфесійно поділеної Київської Церкви, тобто приналежність Церков київської традиції до Церкви Христової.
Конфесійна відповідь греко-католиків, яка ігнорує помісність Церков: православні чужі; натомість церковна відповідь – наші. А якщо так, то і «нам» не байдуже те, що відбувається в «них». Нам болить те, що болить їм, бо все відбувається в Церкві Христовій, а тому і в «нашій».
Криза в українському православ’ї є насамперед кризою його сучасної ідентичності. Ключове її питання – «хто ми»? Відповідь, успадкована з минулого, досі виглядала самоочевидною. Ми – частина РПЦ, належимо, зі слів патріарха московського Кирила, до єдиного православного простору або ж «русского міра». У радянський період ми були «українським екзархатом» РПЦ, в пострадянський стали називатися УПЦ – «самокерованою Церквою у складі РПЦ».
Проте вже понад 30 років Україна та росія – суверенні держави і вже понад вісім років вони перебувають у стані війни. За 30 років виросло нове покоління українців, для яких росія чужа. Вони не відчувають ностальгії за радянським минулим чи, тим більше, емоційної постколоніальної залежності від сучасної росії.
Це не може не позначитися й на міжцерковних відносинах. Поступово відходить «стара гвардія» архиєреїв радянської доби, для яких москвоцентрична модель Церкви була аксіомою. Тепер має бути якось інакше. Але як?
Поглибило кризу попередньої моделі «спільної» ідентичності схвалення російської агресії в Україні проводом РПЦ в особі патріарха Кирила. Не випадково кілька сотень священників УПЦ звинуватили його в «етнофілетизмі» – переважанні інтересів російського «етносу» над універсальністю проповіді Христа «до народів». Ці священники подали на нього до суду, який мав би складатися з предстоятелів давніх Православних Церков. Інші священники та миряни виражають негативну реакцію на «узаконену і благословенну агресію православних проти православних», «голосуючи ногами», цілими парафіями виходять із УПЦ та переходять до ПЦУ.
І навіть якби не виникали аж такі замішання та колотнечі, статус УПЦ, зі слів її колишнього очільника блаженної пам’яті Митрополита Володимира, потребував ще в його часи і потребує тепер суттєвого вдосконалення. Характерною була його реакція на пропозиції кандидувати на патріарха Московського після смерті Алексія ІІ: «Волію бути 121-м (сто двадцять першим) митрополитом Київським, аніж 16-м (шістнадцятим) патріархом Московським». Тобто перейти на кількасотрічну московську катедру після тисячолітньої катедри київської було б заниженням статусу Митрополита Київського. Цей погляд на Київську Церкву та її історичну важливість був глибинно помісним. Як же тоді «вдосконалити» статус Київської митрополії?
У всякому разі залишається беззаперечним, що УПЦ – не те саме, що РПЦ. Бо, як казав наш другий президент, як політично «Україна – не Росія», так і церковно. Відмінності між Церквами увиразнилися, зокрема в рішеннях нещодавнього Помісного Собору УПЦ про вихід їхнього предстоятеля зі складу Священного Синоду РПЦ. Він же літургійно поминатиме патріарха Кирила не як «нашого» (помісного) предстоятеля, а в числі інших православних патріархів усього світового православ’я. Звісно, такі рішення, внутрішньо оформлені як доповнення до статуту УПЦ, виглядали назовні демаршем. А тому патріарх РПЦ Кирил із ними не погодився і «не поблагословив». Зараз може виникнути велика полеміка, мав чи не мав право Собор УПЦ ухвалювати такі рішення і чи для їх скасування вистачить тільки «незгоди» з боку патріарха Московського. А проте «крига скресла», і пошук у рядах УПЦ саме української православної ідентичності почався.
Постає питання: чому РПЦ відразу оцінила цей пошук ідентичності негативно? Чому природне прагнення «бути помісною Церквою», тобто «бути собою», є чимось крамольним? Відповідь знайдемо в московському розумінні Церкви, тобто в їхній еклезіології. У ній Церква розуміється конфесійно: справжньою Церквою Христовою є «моя Церква» (в цьому разі РПЦ), всі інші Церкви вже є підпорядкованими або з часом будуть підпорядкованими частинами моєї Церкви. Конфесіологія завжди виклично підкреслює власне церковне «я» і потенційно агресивна до «інших я».
Така еклезіологія розуміє свою Церкву монархічно (єдиноначально) як панівну, інші ж Церкви – підпорядковано (по-уніятськи) як підлеглі. Слово «уніятство» буквально походить від латинського unio – єдність, союз. Тож його пряме значення дещо дисонує з поточним негативно упередженим значенням. Суто еклезіологічно до явища уніятства краще підходить латинське слово subordinatio – підпорядкування. У московській монархічній конфесіології для УПЦ відведена уніятська, підпорядкована (субординована) роль «частини» московського «цілого».
Монархічно-уніятська модель міжцерковної єдності є конфесійною карикатурою на адекватну помісно-партнерську модель єдності Церков, яка називається сопричасною. Коли ми звично кажемо про «УПЦ в єдності з Московським патріархатом», то при цьому необхідно усунути двозначність із самого поняття єдності. Бо вона може бути або єдністю церковною, або конфесійною, єдністю добровільно возз’єднаних партнерів або єдністю силою чи підступом приєднаних «бідних родичів».
Драматизм становища УПЦ полягає в тому, що вона своїм запитом на ідентичність вже не вкладається в московську монархічно-уніятську модель єдності та прагне до зрілішої, сопричасної моделі. Московська ж Церква, яка вважає конфесійну модель ідентично своєю, навпаки, прагне її зберегти та не готова нічого змінювати.
Для кращого зрозуміння проблеми можемо провести політичну аналогію. Порівняймо два політичні Союзи – Європейський та Радянський. З Європейського Союзу країни-учасниці можуть вийти, як, наприклад, недавно це зробила Велика Британія. З Радянського ж не могла вийти жодна країна. Одна форма єдності – добровільно-партнерська, друга – примусово-нерівноправна, в якій сама постановка питання про вихід вважалася злочином.
Віддаючи належне мужності архиєреїв УПЦ, відразу можемо оцінити їхнє шляхетне прагнення стати Церквою-партнеркою Московської Церкви (це окреслення більше відповідає її історичним джерелам та помісній традиції) як утопічне. Воно мало б реальні шанси на успіх, якби й Московська Церква сповідувала еклезіологію сопричастя Церков. Тому її незгода на помісність (самобутність) УПЦ була прогнозована.
Як тоді можна прокоментувати дії УПЦ? Є декілька варіантів. Варіант перший – інсценізація. Провід Церкви наперед знав про таку реакцію, тому відомо її спровокував, аби показати: ми зробили що могли, тепер усі питання до них. Проте передбачувана реакція РПЦ непередбачувано для УПЦ підважила поширюваний нею міф про її цілковиту самокерованість. Бо у відповідь на «київську крамолу» Московська Церква самочинно реорганізувала Кримську єпархію УПЦ у митрополію РПЦ. Це грубе втручання однієї Церкви у внутрішній устрій другої до болю нагадало рейдерську спецоперацію Московії щодо анексії Криму в 2014 році. Реакція УПЦ на дії Московської Церкви була мовчазно-пасивною. Її «самокерованість» по-уніятськи стушувалася перед московськими монархічними «самоуправством, вседозволеністю й безкарністю».
Варіант другий – стратегія. УПЦ обрала тактику повільних та непомітних кроків, аби нарешті всіх, зокрема й РПЦ, поставити перед доконаним фактом її помісності. А тоді «відмотати назад» буде надто пізно або й неможливо. Тим більше, що у світлі російсько-української війни майбутнє московії в її сучасних кордонах стає щораз проблематичнішим. У всякому разі «завдяки» веденій нею війні її впливи в Україні виразно зменшуються. Якщо цей варіант правдивий, то мовиться про цілу спецоперацію з осягнення церковної незалежності (автокефалії). Проте важко повірити, що сучасна УПЦ здатна, по-перше, розробити, а по-друге, послідовно втілювати в життя таку стратегію.
Якщо взяти до уваги уніятськість (несамостійність) церковного мислення УПЦ, то воно природно тяжіє до третього варіанта – зволікання. Головне перечекати, а там якось воно буде. Адже ще ніколи так не було, щоби якось воно не було. Підтекст – дочекаємося повернення в Україну «святої Руси» з москви та поразки «нациків». Проукраїнських архиєреїв маргіналізуємо, проукраїнських священників, зі слів Винниченка, «позбавимо духовних хлібів», а решта з полегшенням зітхне і повернеться в «старі добрі часи».
«Екстремістський» варіант четвертий, який передбачає розрив міжцерковного сопричастя з москвою, навряд чи варто розглядати взагалі. Для цього мало б статися щось надзвичайне, про що зараз неможливо навіть думати. Крім того, розрив сопричастя – не те саме, що конфесійні протистояння «ми їх – вони нас». Він завжди є гріхом проти церковної єдності, не містить жодного конструктиву і, по суті, не вирішує, а політизує й невротизує проблему сопричастя Церков.
Усі розглянуті варіанти не мають великих шансів на успіх. Усі вони ще великою мірою кон’юнктурні, тому й залежні від обставин. Яким чином вони укладуться остаточно, не знає жодна «ванга». Проте можливі й адекватніші варіанти. Про них також треба подумати. Але про це згодом.
Епізод 2. Камо грядеши, ПЦУ?
В Україні УПЦ – не єдина православна Церква. Поруч із нею, і як антитеза до неї, від 2018 року розвивається Церква під назвою ПЦУ. Вона вважає себе спадкоємицею двох Церков – УАПЦ та УПЦ КП, які постали в уже незалежній Україні.
З них УАПЦ з’явилася як галицьке відтворення тієї УАПЦ, що виникла в Україні після революції 1917 року та була знищена більшовиками в 1930-их. УПЦ КП ж – як аналог до УПЦ МП, позаяк, із твердження тодішнього Патріарха УПЦ КП Філарета, «у незалежній державі має бути незалежна Церква».
Церква під назвою ПЦУ виникла за сприяння Української держави, а свою назву отримала від Царгородського Патріархату. Його предстоятель, пославшись на свої історичні права на Київську митрополію, надав цій опозиційній до УПЦ Церкві томос про автокефалію. Саме в тексті томосу й була окреслена її «канонічна територія», межі якої збігаються з державними кордонами України. Рішення томосу еклезіологічно є рішеннями монархічної Церкви щодо «своєї» конфесії. В томосі всі спільноти ПЦУ за кордоном були монархічно віднесені до виняткової юрисдикції Царгорода, на самій же території України томосом було передбачене відкриття десяти царгородських ставропігій – церковних спільнот, на які поширюється юрисдикція Царгородської Церкви. У світлі цих рішень ПЦУ не сприймається Царгородом як уповні помісна Церква.
Усі згадані обмеження томосу не нівелюють ейфорії від визнання канонічності саме Української Церкви з боку першого престолу світового православ’я. Зник головний бар’єр, який стримував православний народ від вступу чи приєднання до ПЦУ: страх перед неканонічністю. На ньому досі постійно спекулювали як УПЦ, так РПЦ. Однак сподіваного масового входження до ПЦУ не відбулося. Чому?
Перша причина – історично-психологічна: нинішній скромний за розмірами Царгородський Патріархат не сприймається українцями як хоча б рівноцінний Московському, не кажучи вже про інерційне визнання рядовими вірянами більшої авторитетності Московського. Він, попри всі недоліки, ближчий і зрозуміліший, а певною мірою звичніший та навіть «безпечніший» для спасіння. Певна недовіра до Царгородського була також зумовлена недовірою до політиків, які його просували і явно хотіли розіграти царгородську «карту» в передвиборчій кампанії. Використовувана тоді формула «Армія. Мова. Віра» виявила нерозуміння тодішніми політтехнологами специфіки релігії та Церкви. Адже томос як втілення слова «віра», використаного у формулі, не був і не міг бути виразом віри усіх православних, а тим паче греко-католиків, протестантів чи мусульман, не кажучи вже про агностиків чи атеїстів.
Український досвід укотре підтвердив загальне правило: причетність держави до вирішення релігійних питань завжди компрометує державу, а релігійні питання заплутує. Цей чинник також став на заваді «переходам» до ПЦУ.
Томос про автокефалію призвів до розриву міжцерковного сопричастя між москвою та Царгородом. Ініціювала розрив москва, Царгород його не підтримав. Київ же (УПЦ) по-уніятськи безкритично став на бік москви і також розірвав сопричастя з Царгородом. Нелогічними є мотивації УПЦ: для Києва історична юрисдикція Царгорода чомусь неканонічна, а пізніша московська – канонічна. Питання ж своєї помісної юрисдикції Київ навіть не порушує. За цю «нішу» змагаються і Царгород, і москва. Конфлікт між ними з різною інтенсивністю триває вже кілька століть. Іноді Церкви розривають сопричастя, іноді відновлюють. Еклезіологічно це конфлікт між двома церковними монархіями, кожна з яких претендує на ексклюзивну першість у православному світі. Кожна з монархічних Церков уважає Українську Церкву уніятською частиною своєї власної юрисдикції. Звідси й конфлікт.
Навіть у томосі не визнається хоча б формальна окремішність Київської митрополії, наче це не українська, а якась видозміна грецької Церкви «царгородської юрисдикції». Наче її вірні не українці, а грецька діаспора в Україні. Очевидно, в цьому корені й надана назва (не «українська», а «України»). Навряд чи москва і Царгород у пошуках примирення погодяться хоча б на «естонський компроміс» вільного самовизначення парафій – надто висока ціна питання.
Конфлікт між Царгородом та москвою автоматично тиражується в міжконфесійному конфлікті між ПЦУ та УПЦ, де кожна почувається «мінімонархією». Різниця в тому, що якщо Царгород і москва – різні помісні Церкви, то Київ – дві конфесії однієї Православної Церкви. Для Царгорода і москви це зовнішньоцерковний конфлікт, а для нас – внутрішньоцерковний, набагато болючіший.
При цьому кожна уніятська конфесія, копіюючи свої «шефські» Церкви, саме себе вважає виключною домінувальною Церквою. А тому «переходами» з однієї конфесії в другу намагається зміцнити свою «важливість» і «престиж». У підсумку «переходи» виглядають прозелітизмом (збільшенням власної конфесії коштом іншої). Замість посилювати, вони послабляють українське православ’я. Обидві конфесії загрузають у полеміках про межі «юрисдикцій» одна одної та про власність на церковне майно (наприклад на Софію Київську чи на Києво-Печерську лавру).
Епізод 3. Камо грядеши, УГКЦ?
Наша панорама українського церковного життя була б неповна без УГКЦ. Парадоксом сучасності є неусвідомлення і з боку УГКЦ, і з боку згаданих двох Православних Церков їхньої спільної причетності як до свято-Володимирового Хрещення, так і до джерельно єдиної київської традиції. Конфесійною спадкоємицею цієї традиції усвідомлює себе кожна, а помісного усвідомлення спільної причетності не вистачає. Така дивна відчуженість між ними стала наслідком розколу між Римською та Царгородською монархічними Церквами, який відбувся 1054 року. Наші ж Церкви перебувають на їхніх орбітах. А позаяк ці їхні орбіти «несинхронні» між собою, то не збігаються і шляхи наших Церков. Не дивно, що Українські Церкви, в яких так багато спільного, так мало спілкуються між собою.
Київська митрополія після 1596 року поступово входила у щораз більшу уніятську залежність від Римської Церкви, її конфесійно виокремлені православні єпархії – в залежність від Царгородської, а з 1686 року і Московської Церкви. Ці три залежності єдиної в минулому митрополії мають різні форми та моделі. Проте всі вони несуть відбиток колоніально залежного минулого Української Церкви і народу. Часто дискусії між українськими конфесіями класично уніятські: яке підпорядкування краще? Але вони безперспективні, не принесуть жодного, а тим більше екуменічного результату.
Продовження в наступному номері
о. д-р Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії
