У зв‘язку з політичними подіями, що трясуть Україною з кінця листопада минулого року, українське православ‘я, яке завжди було чутливим до будь-яких політичних порухів, переживає не простий час. Цей час може стати як шансом для нових приязних стосунків і навіть об’єднання, але може лише поглибити протиріччя. У найважчому становищі опинилась УПЦ Московського Патріархату, яка ще гостріше потерпає від внутрішніх протиріч між проукраїнським і проросійським табором, але також зазнала вагомої втрати. 5 липня 2014 року помер її предстоятель – Митрополит Володимир (Сабодан). Протягом довгих років він умів знаходити баланс між проукраїнським та промосковським курсом УПЦ (МП). Вибори нового предстоятеля призначені на 13 серпня (Про українське православ‘я в контексті обрання нового очільника УПЦ МП читайте вже у вересневому «Патріархаті»). Водночас протягом всіх цих непростих місяців між українськими православними Церквами тривали непрості формальні і неформальні перемовини щодо можливого об‘єднання. Спільної формули знайдено не було. УПЦ КП не влаштовує повернення в лоно Московського Патріархату задля гіпотетичного отримання автокефалії «десь-колись». УПЦ (МП) не бажає розривати свою єдність із світовим Православ‘ям задля непевного майбутнього. Нижче ми зібрали найбільш характерні аргументи всіх представників українського православ‘я, яке вже роками знаходиться в патовій ситуації. А також два найбільш яскраві коментарі експертів з обох боків перемовин.
УАПЦ
Створення єдиної помісної Церкви – один з головних пріоритетів Української Автокефальної Православної Церкви. Разом з тим, на нашу думку, єдина помісна Православна Церква в Україні має: об’єднати більшість православних вірних в Україні та отримати канонічну легітимізацію своєї ієрархії з боку Вселенського Патріарха, а згодом і визнання свого канонічного статусу з боку Помісних Православних Церков. Українська Автокефальна Православна Церква не претендує на те, щоб об’єднання православних християн в Україні відбувалося на її основі. Ми лише прагнемо, щоб процес консолідації не був формальним, а модель об’єднання – передбачала збереження УАПЦ як єдиної церковної структури. /…/ Об’єднання нашої Церкви та УПЦ Київського Патріархату має: здійснюватися у загальноцерковному форматі, тобто як поєднання двох повноцінних юрисдикцій (а не шляхом поглинення УПЦ КП парафій або єпархій УАПЦ), відбуватися з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія, (участь якого в об’єднавчому процесі може бути гарантом того, що наше об’єднання сприятиме канонічному визнанню об’єднаної Церкви з боку вселенського Православ’я), відповідно до слів св. ап. Павла про необхідність розбіжності думок (1 Кор. 11,19) призвести до створення такої церковної структури, де б могли вільно існувати та розвиватися єпархії та парафії з різними традиціями та поглядами на деякі питання церковного життя.
Відповідь Патріархії УАПЦ на звернення духовенства Івано-Франківської єпархії УПЦ (КП)
УПЦ КП
Митрополія Київська, Галицька і всієї Руси, спадкоємицею якої є Православна Церква в Україні, не має ніяких канонічних підстав підкорятися владі Всеросійських Патріархів; згідно історичної традиції, канонічних правил та на підставі рішення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Православна Церква в Україні проголосила свою автокефалію; бажаючи зберігати братнє спілкування в любові й мирі з усіма Помісними Православними Церквами Українська Церква звернулася як до Константинопольської Матері-Церкви, так і до Московського Патріархату з проханням визнати УПЦ автокефальною. Загальновідомим і беззаперечним є факт, що ні Константинопольська Матір-Церква, ні Московський Патріархат ніякої офіційної відмови у зазначеному проханні не надавали. Під час особистих зустрічей зі Вселенським Патріархом та ієрархами Константинопольського Патріархату ми неодноразово чули запевнення в тому, що Українська Церква має право на статус автокефальної і що визнання цього статусу відбудеться після об’єднання у єдину Помісну Церкву, а не об’єднання під владою Московського Патріарха. Саме до такого об’єднання – у автокефальній, Помісній УПЦ, яка буде визнана Константинопольським Патріархатом, ми вас наполегливо тривалий час закликаємо. /… / Сподіваємося, що за волею Божою, а не за попущенням, ви оберете першим серед вас того, хто поведе вас, ваше духовенство і паству справді канонічним шляхом до відновлення церковної єдності, до звільнення від незаконної влади над вами Російських Патріархів та до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви.
Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату до українських православних архіпастирів, які перебувають під владою Московського Патріарха, щодо канонічного становища Православної Церкви в Україні
УПЦ (МП)
Розділення в українському православ’ї – це біль не тільки церковних ієрархів, це біль усього нашого суспільства, усього народу. І тому не дивно, що вітчизняні політики неодноразово намагалися активно вплинути на процес подолання церковного розколу. І тут політики керуються саме політичною доцільністю. Канони для них відходять на другий план, або ж взагалі канонічний устрій Церкви не є для них актуальним. Саме тому наша Церква наполягає на тому, що діалог між нею з УПЦ КП і з УАПЦ має відбуватися, по-перше, виключно на фундаменті канонічного права Церкви, а по-друге, без політичного втручання в цей процес. До речі, Синод нашої Церкви 24 лютого цього року наголосив, що «лікування рани розколу вимагає виважених та продуманих рішень, які не можуть прийматися поспіхом в часи суспільної напруги. Тому ми вважаємо, що, перш за все, треба спрямувати усі наші зусилля на досягнення миру та стабільності в Україні. Не слід використовувати «революційну ситуацію» як тиск на Церкву. Навпаки, у цій ситуації усі наші кроки мають бути ще продуманішими та виваженішими. /… / І що б не сталося у релігійній, у політичній сфері, єпископат УПЦ буде керуватися виключно канонічною логікою, бо це – наша граматика для теорії та практики, без якої лише хаос можливий.
З інтерв’ю митрополита Антонія (Паканича), керуючого справами УПЦ МП газеті «День»
Архієпископ Євстратій (Зоря), прес-секретар УПЦ КП
Якщо пам’ятаєте, то рік тому були прийняті зміни до Статуту УПЦ КП де, серед іншого, було скасовано термін, у який після упокоєння Предстоятеля мав відбутися Собор для обрання Патріарха. Святійший пояснив, що це робиться з причини можливого об’єднання з УПЦ МП у єдину Помісну Церкву. Щоби перш, ніж обирати Патріарха, провести переговори щодо можливості об’єднання, і якщо вона є – обирати спільного Патріарха. А якщо можливості для об’єднання не буде – тоді обирати Патріарха самим і далі розвивати Київський Патріархат. Так от – зараз від жодного з братів в УПЦ МП я не почув навіть думки, що «може нам провести діалог з УПЦ КП, а ПОТІМ обирати Предстоятеля». У нас в СТАТУТ закладено і прагнення до єдності, і механізм для можливості реалізації цього прагнення. А з братньої сторони більшість поринули у останній ривок передвиборчого марафону. Від нашого Патріарха вимагають полишити Київську кафедру, яку він законно посідає з 1966 року, полишити служіння в Церкві, на яке його обрала і в якому його підтримує багатомільйонна паства Київського Патріархату. Але ті, хто вимагають відставки, навіть у думці своїй не хочуть поступитися посадою Предстоятеля УПЦ МП, на яку їх (чи їхнього роботодавця) ще навіть не обрано. Головна проблема у діалозі, на мою думку, є те, що наші брати досі сприймають Київський Патріархат як “прохача” і “молодшого партнера”, діалог з яким – вже сам по собі є “милість” з боку “канонічної Церкви”. Так їм є всі підстави поводитися з УАПЦ митрополита Мефодія, який є їхнім давнім соратником у боротьбі проти Київського Патріархату, але точно – не з нами. Ми ж бачимо діалог лише як спілкування на рівних. Якщо у 1990-х роках ми не сприймали від МП мови ультиматумів, то тим більше не сприйматимемо її тепер.
Релігійно-Інформаційна Служба України
Юрій Чорноморець, богослов УПЦ (МП)
Патріарх Філарет вперто хоче бути першим у об’єднаній Церкві. На це не готовий піти єпископат УПЦ, і місцеблюститель митрополит Онуфрій приймає рішення: у цих умовах вести перемовини беззмістовно, бо Патріарх Філарет ставить перед УПЦ фактично ультиматум, хоча його Церква — у меншості і це становище не зміниться у найближчий час. У Патріарха Філарета і надалі зберігалася можливість поступитися у принциповому для УПЦ кадровому питанні і заради торжества справи утвердження українського православ’я пожертвувати власною провідною роллю в УПЦ КП. Усе це було б красиво, тим більше, що приклад Любомира Гузара ще не забутий в Україні. І Митрополит Володимир теж кілька разів хотів «передати владу теплою рукою» — останній раз на початку жовтня 2013 року. Уявімо лише благородність цього жесту: Патріарх Філарет на вершині власного особистого рейтингу релігійного лідера нації, здобутого після всебічної підтримки української армії, дає дорогу новому поколінню… Але кожен робить свій вибір, за який несе повну історичну відповідальність. Патріарх залишається через дуже дивну аргументацію: ні в УПЦ КП, ні в УПЦ, ні в УАПЦ, на думку Філарета, немає українського архієрея, який міг би бути лідером об’єднаного православ’я! Залишається спитати: невже вихований Патріархом Філаретом єпископат насправді такий поганий?
«Важкий вибір Патріарха» (Газета «День» №25 липня, 2014)
