Події останніх місяців стали доленосними для українського православ’я. Вирують пристрасті навколо автокефалії, триває перехід до помісної Церкви парафій Московського Патріархату… Православна Церква в Україні після 300 років московського рабства, 30 років розділення та невизнання в православному світі зробила крок уперед. Звісно, попереду довжелезний шлях до того, щоб загоїти рани минулого і пов’язані з ними світоглядні стереотипи. Але зроблено вже чимало. І ці здобутки є приводом пригадати те, як Православна Церква в Україні потрапила в кризу, з якої довелося так драматично виходити.
Як же відбувалося зросійщення українського православ’я? У XVIII столітті Київська митрополія була інкорпорована в структуру Російської Православної Церкви. Уже були двоголові орли на іконостасах, заборона розходжень літургійних практик України та Росії, відсутність єрархічної автономії та виборності, втрата можливості провадити самостійну політику, в тому числі у відносинах з латинниками та з’єдиненими братами, заборона використовувати народну мову в богослужіннях, письменництві та церковній практиці тощо. З другого боку, ще існували київський багатоголосий спів, колегіуми, унікальні тенденції в іконописі та архітектурі на початку XVIII століття. Були вони і в ХІХ столітті. Микола Костомаров недарма використав їх як аргумент на користь відмінності між українцями та росіянами. Втім усі ці особливості тіснили жорсткою уніфікацією на всіх рівнях.
Загалом складні процеси, що призвели до злиття київської та московської церковних структур, починаються на зламі XVI – XVII століть.
Проблеми руських православних
Більшість українських земель наприкінці XVI століття були в складі Речі Посполитої – багатонаціональної мультирелігійної держави, в якій панівною була Римо-Католицька Церква. В міру того, як православні князі та магнати переходили на протестантизм, а з нього на католицтво, це домінування посилювалося. Католицька Церква мала значні матеріальні ресурси, школи, бібліотеки, відданих та освічених монахів, готових іти з місіями. Натомість главою православних, у тому числі Київської митрополії, був Патріарх Константинопольський. Він не мав ні грошей, ні людських чи академічних ресурсів, які можна було б порівняти з ресурсами католицького світу. Понад те, Константинополь уже майже півтора століття перебував під турецьким гнітом. Те ж саме можна сказати про інші східні патріархати: Александрію, Антіохію, Єрусалим… Православні центри не могли вивести своїх вірних зі скрутної ситуації. Навпаки, їхні пастирські візити часто перетворювалися на банальний збір пожертв.
Навіть геополітика грала проти православних, бо в умовах, коли Османська імперія вела постійні війни проти християнських держав, Патріарх, цілком залежний від милостей султана, не міг не бути пішаком у політичних інтригах останнього.
Без сильного «центру» і в українській Київській митрополії розквітли симонія та інвеститура. Єпископами ставали світські люди, які отримали свої кафедри за гроші або як нагороду за службу королю. Звісно, подібні випадки були і в католиків – з цими явищами папство боролося вподовж усього Середньовіччя. Але не в таких масштабах.
Прикладом неефективного менеджменту православних було надання східними патріархами права ставропігії церковним братствам на шкоду Київському митрополиту та місцевим єпископам. Звісно, в Католицькій Церкві теж були свої «ставропігії» – наприклад, чернечі ордени, які змагалися за вплив з парафіяльним духовенством та єпископами. Але знову ж таки завдяки ефективній роботі Апостольської Столиці конфлікти можна було врегулювати, а проблеми розв’язати. Київська митрополія похвалитись цим, на жаль, не могла.
Ще один важливий момент. Константинопольські патріархи часто були налаштовані ворожо до Папи через багатовікову ворожнечу Константинополя і Рима, через що відкидали навіть виправдані дії останнього. Таке сталося, зокрема, під час запровадження григоріанського календаря в 1582 році, коли Патріарх заявив, що новий календар єретичний, оскільки запроваджує його Папа. Унаслідок тих далеких і незрозумілих для більшості наших сучасників подій Україна досі залишається поза новою календарною «орбітою» в церковній сфері.
Між сусідами
Православ’я сповідували найближчі сусіди Русі – Молдавія з Валахією та Московське царство. Молдавія і Валахія мали певні грошові ресурси для підтримки своїх Церков, а ось книги та вчителів їм доводилося брати з Русі. У відповідь їхні можновладці жертвували на храми у Львові та монастирі в Галичині. Утім Молдавія і Валахія періодично ставали ворогами українців, бо опинялися під владою турків. Тож і з цього боку київське православ’я не могло сподіватися системної підтримки. У зовсім іншому становищі була Церква в Московській державі. Остання з XV століття почала набирати сили. Спочатку під владою Золотої Орди московські князі здобули першість серед інших князівств Північної Русі і збирали податки для ханів. Потім великий князь московський Іван ІІІ скинув ординське панування, підкорив Тверське князівство та Новгородську олігархічну республіку і відібрав чимало земель у Литви. Московське князівство стало потужною державою, і це, з одного боку, привело до масштабного церковного будівництва, а з другого – до появи його особливої ідеології. Московських князів почали вважати нащадками римських імператорів і водночас наступниками Візантії. Саму Москву її ідеологи поступово презентували як єдиний оплот «істинної віри». Московська Церква вважала, що іновірці та їхні книги несуть осквернення, а перехід із православ’я на інше віросповідання карався ув’язненням або смертю.
Можливо, якраз через це культурний розвиток Москви не був таким яскравим, як державний – усі ресурси субсидіювали не культуру, а державу. Певні процеси, звісно, відбувалися, але їх не можна було навіть порівнювати із культуротворчістю в Західній та Центральній Європі. До того ж події часів Івана Грозного та Смути стримали поодинокі паростки прогресу.
Цікаве свідчення про наслідки описаної ситуації в Московській державі залишив дипломат Адам Потій (1541–1613 рр. ), який бував у Москві. Він згадував, що «велика впертість і забобони суть в народі Московському». Він же, ставши єпископом Іпатієм Потієм, відмовлявся знову їхати туди для обговорення церковних справ, бо знав дійсний стан речей та остерігався, що там «з такими посланнями під батіг потрапиш».
Попри те взаємини між Москвою та Річчю Посполитою, у тому числі й елітами Русі-України в складі останньої, існували. Князь Дмитро Вишневецький, той самий Байда, звертався до Івана Грозного з пропозицією спільно розбити Кримське ханство. Мовилося і про перехід нашого князя в московське підданство. З Москви до Речі Посполитої тікали російські вільнодумці та опальні діячі. Князь Василь-Костянтин Острозький, плануючи з Іпатієм Потієм глобальне єднання Католицької та Православної Церков, планував відправити послів до Москви, щоб і її схилити до «універсальної унії». Певні кола Русі-України намагалися користати з грошових чи військових ресурсів Москви, а Москва – з наших культурних здобутків.
Окрім католиків і православних сусідів, українські православні мали ще одних внутрішніх сусідів – протестантів. Останні були розрізнені й конфліктували між собою, проте активно займалися проповідництвом, відкривали школи та розвивали друкарство. Протестанти брали велику участь у житті своїх релігійних спільнот, і це приваблювало деяких православних.
Такою була церковно-геополітична ситуація, коли у XVI столітті Київська митрополія постала перед викликом втрати душ – їхнього відходу до римо-католиків та низки реформаційних течій. Тож православні змушені були задуматися над власними реформами, аби не зникнути.
Спочатку зміни в київському православ’ї торкнулися шкільництва і друкарства. Їх виявами стали братський рух та меценатські заходи князя Острозького. Проте, як уже мовилося, надання Константинопольським Патріархом права ставропігії братствам, передусім Львівському Успенському, не сприяло підняттю духу Київської митрополії, а спровокувало конфлікт між мирянами та єпископами і схилило останніх до рішучих кроків. Єрархи усвідомлювали виклики, які постали перед ними: а) брак належної підготовки священиків, спричинений відсутністю шкіл та друкарень; б) криза в управлінні, слабкість влади патріархів і як наслідок – щораз сильніша залежність від світських покровителів, братчиків та магнатів. Такі проблеми було складно розв’язати самотужки, і Церква почала шукати зовнішньої підтримки.
Варіанти розв’язання проблем
Частина Православної Церкви поглянула на Рим – катедру святого апостола Петра, його ресурси та досвід. Цьому на перший погляд радикальному крокові сприяло те, що саме на українських землях визнавали Флорентійську унію. Про це пам’ятали і православні, і католики (Петро Скарга нагадував про Унію 1439 року в своєму трактаті «Про єдність Божої церкви)». Отже, підписана в 1596-ому Берестейська унія виникла не на порожньому місці. В далекоглядній перспективі єднання з Римом виявилося правильним кроком: з часом Унійна Церква спромоглася провести внутрішні реформи, підготувати грамотних священиків і подолати залежність від можновладців. Класичний приклад такого успіху – реформа василіянського чернецтва.
Проте були в Київській Церкві й ті, що не погоджувалися на єднання з Римом. Вони опинилися в дуже непростому становищі. Проблеми, до подолання яких наблизилася Унійна Церква, для противників унії нікуди не зникли. Навпаки, до цих труднощів додалися нові: відхід від своїх єрархів, котрі поєдналися з Апостольською Столицею, розкол Церкви. Перед цими нез’єдиненими православними щораз гостріше поставала проблема їхнього існування і легітимності. Пікантності ситуації додавало те, що водночас у Речі Посполитій наростала політична криза – державна машина почала давати збій, і «шляхетська демократія» виявилася неспроможною ефективно відповідати на такі виклики, як, наприклад, розвиток козацтва чи посилення Московської держави.
Отож, «дезуніти», як писали сучасні їм автори, опинилися на роздоріжжі. Константинополь не міг бути для своїх духовних чад тим, чим був Рим для своїх. Православні змушені були балансувати: намагалися домовитися з польською урядовою верхівкою, співпрацювали з протестантами, але все пильніше дивилися на Москву як на свою рятівницю. Цьому балансуванню буде присвячена наступна стаття.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
