(Стаття третя)
Син короля Володимира Ярослав, посівши київський престол у 1019 p., на підставі того, що у Тмуторокані на той час існувало архиєпископство, почав переговори з Візантією про встановлення у Києві митрополії. Це відбулося у 1037 p., коли до Києва прибув перший митрополит — грек Феопемт. Підпорядкування Руської Церкви Візантією відбулося, очевидно на засаді ідеології про «п’ять патріярхів», як підлеглої Константинопольському. Але, як переконливо довів Є. Голубинський, «п’ять патріярхів мали значення лише для Церкви Греко-Римської імпрерії. Для сусідніх земель поділ на 5 патріярхів мав таке ж значення, як поділ Римської імперії на дієцезії, тобто — не мав жодного. Але греки претендували, щоб ці патріярхати охоплювали Вселенську Церкву… А руська Церква могла сама на своїй території встановлювати п’ять і більше патріярхатів з підлеглими їй митрополитами» [1, 263]. Цей висновок повністю підтвердив митрополит Іларіон (Огієнко), підкреслюючи, що всі православні церкви самостійні і окремі. І найхарактернішою рисою, що відрізняє православну церкву від католицької є її національність. «… кожна православна церква національна, — писав він, — тоді як католицька церква в самій своїй засаді інтернаціональна» [2,91].
Але для Візантії головним у цій справі був аспект політичний. Грецький митрополит, даний якомусь народу, вважався представником Константинопольського патріярха у справах церковних, а візантійського імператора — у справах політичних. Згідно практики, володарів держав, що приймали християнство від Візантії, у константинопольській імператорській канцелярії було титуловано титулом «архонт», тобто «васал». І таким він вважався віднині: володар іноземної держави, який знаходився у духовній і світській залежності від візантійського імператора.
Слід сказати, що у подальшому київські митрополити, як митрополити колиски християнства на Сході та предстоятелі окремої Церкви, були оточені великою повагою. Офіційний титул їх був — «Митрополит Київський і всієї Руси». Київський митропроит мав патріярші богослужбові права, як митрополит окремої церкви: носив мітру з хрестом на ній, дві панагії, мав білого клобука, право предношення хреста по всій своїй митрополії. Службу Божу правив стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Мав також великі права й в управлінні митрополії: настановлював своїх єпископів, його суд був остаточним, він не зобов’язаний був їздити до Константинополя на синод; трохи пізніше він став обиратися. Високий сан Київського митрополита і фактичну автокефальність Руської Церкви узаконив і Константинопольський патріярх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов’яною печаткою, як голові автокефальної Церкви, а не з восковою, як посилалося до інших митрополитів [1, 270; 3, 21]. Але практика, що одразу встановилася, була принижуючою для Руської Церкви: Константинопольський патріярх мав лише висвячувати митрополита, обраного на соборі місцевих єпископів, а насправді він став призначати митрополита, обраного грецьким єпископатом.
І все ж король Ярослав пішов на встановлення митрополії (хоча сам, очевидно, зберігаючи титул «гех», вже не міг за статусом бути прирівненим до «царя царів» — імператора, бо був архонатом візантійського). Ідея могла бути такою: виждати і, використовуючи першу
ліпшу нагоду, визволити з-під патронату Константинопольського патріярха Руську Церкву, але вже легітимну, шляхом визнання Візантією незалежного Київського першоієрарха, русича за походженням.
Така нагода представилася десь у 1043 р. По-перше, до цієї пори Київський митрополит Феопемт вже встиг повністю здискредитувати себе в очах духовної і політичної еліти Руси своїм прямолінійним втіленням у життя месіянсько-православної ідеології «другого Риму». Це привело до серьозного конфлікту між ним, грецьким кліром Руси, з одного боку, та князями і патріотично настроєним руським духовенством — з другого. І, по-друге, у 1043 р. між Києвом і Константинополем визрів (очевидно, не випадково) воєнно-політичний конфлікт, і син Ярослава Володимир очолив похід на Візантію, з вини морської бурі невдалий. Шести тисячам руських воїнів греки викололи очі. Це викликало страшне обурення у Києві й настрої реваншу. Митрополит Феопемт ледве врятувався втечею. Ярослав шляхом династичних шлюбів терміново (1043-1046 pp.) зближується з Німеччиною та рядом інших католицьких держав. Крім того, розгнівана Русь могла розраховувати на союз з печенігами й Болгарією, які теж тільки чекали нагоди скинути грецьке ярмо.
Сама Візантія у цей час була не в кращому стані. У 1042 р. сербський князь Зети Стефан Войслав вирізав у горах візантійську армію і проголосив незалежність Сербії. У 1043 р. візантійський полководець Юрій Маніяк підняв антидержавне повстання і, хоч був в одному з боїв вбитий, сильно послабив позиції центральної влади. Слід врахувати й те, що у 1046 р. угорський трон посів принц Андрей — зять короля Ярослава. Угорщина бльокувала Візантію на Балканах. Кращої нагоди для Києва розрахуватися з Візантією годі було чекати.
Але Візантія теж розуміла це. І у Києві з’являється з надзвичайно догідними умовами грецьке посольство. Джерела мовчать (теж не випадково) щодо умов, запропонованих греками. Але І. Кузич-Березовський, проаналізувавши пропозиції Константинополя (1045 р.) сербському князю Стефану Войславу, доводить, що й Ярославу греки могли запропонувати подібні умови [4, 75]. Серед них головні: а) царська корона Ярославу (доказом може бути напис на стіні Св. Софії, що Ярослав Мудрий є цар [5, 39-41]; і б) згода візантійського
імператора і Константинопольського патріярха на те, що митрополита Київського буде іменувати київський цар, а патріярх вибір буде тільки підтверджувати. Скоріше за все, так воно й було, і Ярослав такі умови прийняв. Адже саме тоді його покидає дружина Ірина (Інгігерда), яка була однією з провідних фігур «партії реваншу», й капітуляційної політики Ярослава не визнала.
Але тільки за таких умов обережний і мудрий король Ярослав міг піти на проголошення десь у 1046-1049 pp. Київським митрополитом русича Іларіона. Мала бути попередня замовленість про те, що Іларіон буде легітимізований. Але Візантія, як і слід було очікувати, слова не додержала. Не дочекавшись згоди на затвердження кандидатури Іларіона патріярхом, Ярослав скликав собор єпископів у Києві 1051 p., який мощами св. папи Климента висвятив Іларіона на Київського митрополита без згоди візантійського патріярха й імператора. У соборі Св. Софії на стіні є напис: «месяца апреля в 9 день поставлен бьіл владьїка…», решта напису зішкрябана разом з штукатуркою (ясно, що теж не випадково). С. Висоцький доводить, що мова йде про митрополита Іларіона, бо ще один русич-митрополит — Клим Смолятич був поставлений «27 июля» [5,37-38].
Обрання митрополита Іларіона може бути переконливим свідченням того, що Руська Церква у цей час була вже такою сильною і зрілою і такою впевненою у своїй місії на Сході Европи, що не побоялася так продемонструвати свою незалежність від Візантії, а разом з цим своє фактичне положення авангарду вселенської Церкви. Митрополит Іларіон був вискоосвіченою людиною, вихованцем західної культури, ревним прихильником і захисником слов’яно-руського обряду та його самостійносте. Його «Слово о законі і благодаті» — це гімн Київському християнству, побудованому на засадах «християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — схрещення здобутків східного варіянту із західним на базі перед- християнської слов’янської культури» [6, 16].
Безперечно, Візантія не могла допустити такого посилення слов’янського обряду. Через конфлікт Києва і Константинополя на той час, коли стався розкол Християнської Церкви (1054 p.), стосунки візантійської і української Церков були перервані. Безсумнівним доказом цього є той факт, що на синодальному акті прокляття, кинутого на римську Церкву Константинопольським патріярхом Керулярієм, між підписами усіх підлеглих йому митрополитів і архиєписко- пів інших церков, немає підпису Київського митрополита, очевидно, того ж Іларіона [7, 68]. До цього висновку приводить і той факт, що посли папи Льва IX після прокляття патріярха Керулярія у 1054 р. повертаються з Константинополя до Риму окружною дорогою — через Київ [7, 56]. Це також може бути свідченням і того, що Рим у цей час вбачає саме у Києві новий геополітичний і духовний центр Східної Европи вже хоча б з огляду на те, що для Риму Київська держава постає, як найбезпечніша православна країна на Сході, де високим представникам папи нічого не загрожувало.
ЛІТЕРАТУРА:
- Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. — Изд-є 2-е. — М., 1901. — Т. 1. — Кн.2.
- Огієнко І. І. Українська Церква, — У двох томах. — К., Вид-во «Україна».
- Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. — Рим, 1964.
- Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів. «Світ», 1994.
- Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской. — К., Наукова думка, 1966.
- Історія Православної Церкви в Україні (Збірник наукових праць). — К., Четверта хвиля, 1997.
- Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.
