Ми, православні українці, переконані, що Українська Держава є і буде, бо на це є воля Божа! Україна повстала як держава без пролиття людської крови і це багато про що свідчить. Але як всі ми добре знаємо є внутрішні й зовнішні супротивники української державности. Неофіційною позицією у деяких політичних колах наших сусідів і по сьогодні є теза: «пограйтесь у свою незалежність, а потім все стане на свої місця», — тобто нас знову хочуть бачити складовим елементом чужої держави.
Церковна справа — питання національної безпеки української держави
Аксіомою для досвідчених політиків є твердження, що рівень національної безпеки напряму залежить від стану справу системі політичній, економічній, військовій, екологічній, соціяльній та інформаційній кожної держави. Все це вірно, але тут не згадується про важливість мовної та релігійної складової національної безпеки. Я не буду говорити про мову, яка є основою нації, котра є носієм національної ідеї, і без якої не може бути будь-якої держави. Я хочу звернути увагу на церковну справу, як найважливішу складову становлення державности. Багато хто, вихований під впливом марксистської ідеології, яку активно запроваджували на протязі десятиліть, вважає, що Церква взагалі не відіграє активної суспільної ролі. «Займайтесь небесним, а земне залиште нам!» Такий підхід до ролі Церкви не має ніякого підгрунтя і не є історичним. Візьмемо для прикладу, хоч би нашу українську діяспору. Вона, розсіяна по всьому світу, але зберегла свою національну автентичність головно завдяки Церкві. Бо навколо Церкви у діяспорі єдналось українство.
Я неодноразово наголошував на тому, що національні балканські держави утворились і збереглись головним чином завдяки прямій участі у державотворчій справі національних Церков. Гетьманська Україна остаточно втратила свою державність лише після того, коли у 1686 р. Київська Митрополія, незаконно і не за приписами церковних канонів була приєднана до Московського Патріярхату.
Після утворення Української Народної Республіки українські соціялісти також проігнорували роль Церкви у будівництві держави. Коли Всеукраїнська Православна Церковна Рада звернулась до Володимира Винниченка з проханням «… забезпечити українцям свободу творення національних форм церковного життя», — він відповів «… я соціяліст і ніякої Церкви не визнаю!». Зазначимо, що це була позиція переважної більшости тодішніх українських провідників. Дуже добре про цей викривлений «світогляд» сказав професор Олександр Лотоцький в започаткованім Симоном Петлюрою журналі «Тризуб»: «… український інтелігент в момент революційного ’захоплення’ ще менше був охочий звернути увагу в сторону зневаженої справи ’клерикальної’, що нею так погорджували освічені люди російського радикального світу».
Що сталось з Українською Народною Республікою всім відомо.
Проте, коли у 1922 році утворився Радянський Союз, радянська влада, яка взагалі була проти всякої релігії, вимушена була зберегти Російську Православну Церкву, бо вона підтримувала становлення нової радянської імперії. В той же час Українська Автокефальна Православна Церква, взагалі була знищена, бо сама ідея існування автокефалії грунтувалась на ідеї незалежності! української держави. Вони пам’ятають Всеукраїнський форум конфесій у жовтні 1991 року, який проголосив гасло: «незалежній державі — незалежна церква!». І це вплинуло на результати грудневого референдуму 1991 року, коли 92% населення проголосувало за незалежність Української Держави. Цим я хочу підкреслити важливу роль Церкви у суспільному житті й державотворенні.
Всім відомо, що впливові політичні кола Росії бажають бачити Україну в складі, чи то відновленого Радянського Союзу, чи то в якомусь «слав’янському утворенні», але обов’язково під керівництвом так званого «старшого брата». В цій політиці значна роль надається Московському Патріярхату і його керівництву, як провіднику зазначеної політики.
Якщо українці й росіяни «брати по крові й по волі», то чому б Москвоській Патріярхії не погодитись на те, щоб Українська Держава мала б свою Автокефальну Церкву на зразок того, як Грузія має Автокефальну Грузинську Церкву? Підстави для цього є: і державні, й канонічні. Державні полягають у тому, що Україна стала незалежною державою, а згідно з приписами Святих Канонів устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам (17-те правило IV Вселенського Собору, 38-ме правило VI Вселенського Собору та Апофегма Фотія: «прийнято, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам»). З суто канонічних підстав згадаємо, що 34-те апостольське правило, на якому грунтується структура православних Церков, свідчить: «Кожний народ повинен мати свого першого єпископа», тобто Патріярха. Український народ не може бути виключенням із цих канонічних засад. Тому можна стверджувати, що є всі підстави для автокефалії Української Православної Церкви. Зазначимо, що Помісний собор – законодавчий вищий орган Української Православної Церкви 1-3 листопада 1991 року, в якому брав участь весь український єпископат, представники духовенства й миряни усіх єпархій, манастирів і духовних навчальних закладів, одноголосно висловилися і ухвалили відповідне рішення про автокефалію Української Православної Церкви. У 1992 році Президент України письмово звернувся до Московського Патріярха Олексія II і до Вселенського Патріярха Вартоломея з документом про визнання Української Православної Церкви Автокефальною. Здавалося всі умови для української автокефалії є. Але чому Москва не погоджується на українську автокефалію? Причина одна — позбавити Українську державу підтримки Церкви, як духовного гаранта державности. У 1993 році французька газета «Ле Експрес» писала: «Коли мільйони православних українців будуть підпорядковані Москві, то суверенітет України буде фіктивним».
Церковна небезпека в Україні полягає не тільки в тому, що УПЦ є частиною Московського Патріярхату, а всі українські архієреї входять до складу архиєрейського собору Московського Патріярхату та його структур. Для порівняння, чи це аналогічно тому, що Верховна Рада входить до складу Російської Думи? Однак в Церковній структурі УПЦ це зафіксовано й тому ми бачимо українських архиєреїв на всіх Московських архиєрейських соборах і зібраннях. І це ще не все. Статутом УПЦ закріплено, що Українська Православна Церква керується у своєму житті постановами Помісних Архиєрейських соборів Російської Православної Церкви. Якою ж незалежністю і самостійністю вихваляються єпископи і духовенство УПЦ (МП)?
Ця так звана самостійність і незалежність УПЦ Московського Патріярхату лише паперова, котра тільки вводить в оману православних українців. Уявімо собі — як це наш Прем’єр-Міністр був у складі Кабінету Міністра Російської Федерації. Це нонсенс. Митрополит Володимир (Сабодан) є постійним членом Священного Синоду Російської Православної Церкви і скріплює його постанови власним підписом! Рішення Священного Синоду Московського Патріярхату можуть бути різного характеру, в тому числі політичного. Треба мати на увазі й те, що Московська Патріярхія уклала угоди з силовими міністерствами Російської Федерації. Патріярх Московський Олексій II бере участь у важливих політичних та державних акціях Росії, а митрополит Володимир (Сабодан) перший член його Синоду.
Якщо Російська Церква пов’язана з державними структурами, а УПЦ (МП) є її складовою — то чи можна запідозрювати у цьому церковну небезпеку для України?
Московська Патріярхія дуже «швидко й енергійно» відреагувала на утворення в Українській державі Автокефальної Церкви. Чому? Тому, що Українська Автокефалія назавжди духовно відокремлювала Церкву в Україні від Російської Церкви, а це значить і від російських політичних впливів. Україна й Росія можуть бути добрими сусідами, а їх православні Церкви в братерських стосунках, як і всі православні Помісні Церкви.
Але Московську Патріярхію не влаштовують братерські стосунки. їй потрібна духовна й церковно-політична влада над Українською Церквою. Що для цього робить Московська Патріярхія? Вона напряму втручається у справи Української Православної Церкви, брутально порушуючи церковні канони (до речі, на які вона так лицемірно посилається). Церковний статут Української Православної Церкви Московська Патріярхія безцеремонно відкидає, проводить у 1992 році так званий Харківський собор, під тиском на українських єпископів призначає свого ставленика ще за живого Предстоятеля Української Православної Церкви і веде широкомасштабну пропаганду проти автокефалії не тільки в Україні, але й у цілому світі. Яким тільки брудом не обливали прихильників української автокефалії, які ярлики їм не навішували. І все заради того, щоб відвернути людей від автокефалії. При цьому підкреслювалось, що автокефалія порушує єдність Церкви. Яку єдність? Єдність в «єдіной і нєдєлімой»?! Чи заклик Української Православної Церкви «до єднання ’в єдіной і нєдєлімой»’, що пролунав на Архиєрейському Соборі УПЦ МП наприкінці минулого року є небезпекою для української держави, чи ні?! В Україну з Росії поїхали монахи-місіонери пропагувати про непорушність Московської влади над Україною. Києво-Печерська та Почаївська Лаври стали заповнюватися монахами не-українцями; навпаки, українців звільняли. Широкого розповсюдження набула по всій Україні російська шовіністична література. Словом, почалася шалена пропаганда проти української автокефалії.
Було також утворено із молоді промосковське братство, яке провадило міжконфесійну ворожнечу. В Україні, де між православними панувала злагода, почалась міжконфесійна боротьба. Московська Патріярхія розділила єдину Православну Українську Церкву на частини. Як тут не згадати римське прислів’я «Розділяй і володій»? Ось, це церковне православне розділення чи не є небезпечним для української держави?
Дезінформація церковної статистики
Може розділення і не набрало б такого великого розміру, якби державні чинники, як у центрі, так і (особливо) на місцях не підтримували це розділення та роздмухували джерела конфліктів. Я далекий від того, щоб звинувачувати у цьому гріху всіх і вся. Але все-таки яскравою лінією проходить по багатьох областях підтримка саме Московської Церкви. Були випадки, коли місцеві керівники, відмовляючи в реєстрації статутів Київського Патріярхату, навіть говорили віруючим: «А що я скажу, коли наші прийдуть?». Велику шкоду церковній справі наносить статистична дезінформація, яку подають відповідні структури не тільки вищим представникам влади, але всім керівникам обласного й районного масштабу. Справа полягає в тому, що фальшивою статистикою хочуть переконати можновладців у могутності в Україні Московського Патріярхату і таким чином сформувати відповідну політику. Але чого вони не усвідомлюють собі те, що Московський Патріярхат є кольосом на глиняних ногах. Не випадково в багатьох єпархіях і парафіях в Україні ім’я Московського Патріярха взагалі не згадується за богослужіннями, як це передбачено церковними канонами. Чому? Тому, що православні українці не сприймають Московського Патріярха. Назвою Українська Православна Церква віруючих вводять в оману. Вони помилково думають, що дійсно належать до Української, а не до Московської Церкви. Фальшивою статистикою, яку, до речі, постійно розповсюджують деякі керівники, хочуть довести, що треба підтримувати Московський Патріярхат, бо від нього багато в чому залежить і доля виборів. Це велика помилка для державників. Приводячи статистику прихильники Московської Церкви посилаються на кількість парафій, хоч парафія від парафії відрізняються числом парафіян, а не на кількістю віруючих, що бажають мати в Україні свою рідну Церкву. Мюнхенський інститут при радіо «Свобода» наводить такі цифрові дані. Українську Православну Церкву Київського Патріярхату підтримує 49% населення, Російську Православну Церкву (тобто УПЦ Московського Патріярхату) — лише 16%. Ці дані, хоч і не є абсолютно достовірними, але дають більш-менш об’єктивну картину.
Якби Московський Патріярхат підтримувала більшість православного населення, то це означало б більшу небезпеку для держави. Тому, що в умовах демократії такі виборці можуть впливати на вибори і обрати таких депутатів різних рівнів, які можуть повести Україну білоруським шляхом.
Утворення в Україні Єдиної Православної Церкви гарантія стабільности і незалежности держави
У цих умовах єдиним безальтернативним варіянтом є створення в Україні єдиної Помісної Православної Української Церкви, відокремленої від Московського Патріярхату. Цю ідею підтримують всі державники починаючи з Президента і насамперед православні українці. Дійсно, кому вигідно мати в Україні розділену на частини Православну Церкву? Українській державі? Звичайно ні. Ослаблену Православну Церкву вигідно мати тим, хто мріє про «єдіную і нєдєлімую».
Ідея настільки приваблива і корисна для України, що навіть митрополит Володимир (Сабодан) і його єпископат не можуть відкинути її повністю. Відкинути — значить розкрити свої дійсні пляни і наміри. Тому вони погоджуються на об’єднання з нами в єдину, в їхньому розумінні, Церкву, але за умови: спочатку покайтесь, поверніться під омофор Московського Патріярха, а потім чекайте, коли Москва «заблагорозсудіться» погодитись на автокефалію Української Православної Церкви. Московська Церква говорить, що ми не проти автокефалії, але автокефалії канонічної, тобто, за «приписами канонічних правил»! Всі, хто цікавиться цією проблемою, повинні знати, що у Православній Церкві не існує канонів утворення автокефальних церков. Всі автокефальні Церкви, що існують сьогодні, оголошували свою Автокефалію самостійно, в тому числі й Російська Православна Церква (у 1448 року). Деякі церковні діячі вважають, що не треба поспішати у цьому питанні. їм потурають і деякі відповідальні державні мужі. Це означає виграти час. Вирішення питання про утворення єдиної Православної Церкви відкладається на невідомий термін, і в той же час ведеться активна пропаганда за збереження Української Церкви в московському підпорядкуванні. Тобто, з одного боку бажають, щоб час працював не на Українську, а на Російську Церкву, а з другого, взагалі відмовляються від самої ідеї утворення Автокефальної Церкви в Україні. Тут буде доречно згадати рішення архиєрейського собору УПЦ Московського Патріярхату від 15 грудня 1996 року, в якому говориться «про недоцільність Україні мати Автокефальну Церкву». Але ці українські архієреї забули, що існує рішення вищого органу – Помісного Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 року, яке до цього часу не втратило своєї канонічної сили.
Питання утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні не є суто церковним. Воно має окреслене національно-державне значення. Тому ті державні органи, які несуть відповідальність перед українською державою за національну безпеку, повинні безпосередньо зайнятись цим питанням і глибоко вивчити шляхи і методи його розв’язання.
Єдність лівих сил з ієрархією і духовенством Московського Патріярхату
Треба нагадати, що депутати-комуністи та інші ліві сили піднімають питання про зміну Конституції України. Ми добре розуміємо, в якому напрямі вони хочуть провести ці «зміни». Може нам, церковним людям, і не варто втручатись у ці державні справи, але небезпека полягає в тому, що ліві сили в парляменті об’єднались на підтримку УПЦ Московського Патріярхату і хочуть використати його в своїх намірах. Разом з московським духовенством комуністи пікетували резиденцію Президента України. Навіть святкування на честь 2000-ліття Різдва Христового комуністи використовують для поєднання з промосковським духовенством. Згадаймо «конференції» на цю тему в Запоріжжі й Сімферополі в цьому (1997) році. До речі, на ці конференції не запрошувались представники ні УПЦ Київського Патріярхату, ні УАПЦ, ні Української Греко-Католицької Церкви, тобто тих Церков, що стоять на національно-патріотичних засадах. І відбувались вони не в Києві, не в Західній чи Центральній Україні, а в південно-східних регіонах і мали яскраве політичне забарвлення. Все це ще раз підтверджує, що церковну діяльність треба розглядати не тільки як суто релігійну, але й з позицій національної безпеки.
Меморандум про незастосування насилля у міжконфесійних стосунках
21 липня 1997 року в Маріїнському палаці м. Києва в присутності Президента України, керівники релігійних конфесій урочисто підписали Меморандум про незастосування сили у міжконфесійних відносинах. Справа свята, бо вона відповідає християнській моралі. Але вже сьогодні місцеві органи, посилаючись на цей Меморандум відбирають у віруючих Київського Патріярхату і УАПЦ храми та кажуть, що вони діють на підставі «закону». Як приклад, я наведу село Богатирку Київської області. А в західних наших єпархіях місцева влада навіть знімає з реєстрації православні громади. Ось вам Меморандум «у дії». Тому наша пропозиція зводиться до того, щоб крім Меморандуму створити механізм його застосування, а головне прикласти Державі й Церкві усі зусилля для ліквідації релігійної напружености — тобто створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву.
Мета святкування 2000-ліття Різдва Христового в Україні й в усьому світі
Християнський світ наближується до 2000-ліття Різдва Христового. Як ви знаєте, Президент України Леонід Кучма з цього приводу створив державний організаційний комітет для відзначення 2000-ліття цього знаменного ювілею. Організаційний комітет напрацював досить широку програму. Дай Бог, щоб вона була виконана. Крім цього, дещо раніше був створений Всеукраїнський міжнародний церковно-громадський комітет під патронатом Київського Патріярхату, який має співпрацювати з державним організаційним комітетом. Цей церковно громадський комітет наголосив на потребу створення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви, саме до 2000 року. Московську Патріярхію дратує ця ідея, бо в ній закладено відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріярхату без порушення єдности вселенського православ’я тому, що Помісна Українська Православна Церква (Київський Патріярхат) стояла й буде стояти на канонічних засадах, зберігаючи чистоту православного віровчення. І наша Церква й вся українська громадськість намагається, щоб ця ідея стала реальністю за допомогою Божою.
У зв’язку з 2000-літтям Різдва Христового нас хвилюють більш важливі питання. На сьогоднішній день Всесвітня Рада Церков втратила свою актуальність, бо вона виявилась неспроможною об’єднати Православну, Католицьку й Протестантські Церкви в Єдину Церкву. Екуменізм має свої позитивні заслуги — він припинив вікову ворожнечу й навіть війни між християнами. Всесвітня Рада Церков відіграла своєрідну роль Організації Об’єднаних Націй, бо вона обговорила всі ті миротворчі питання, що й ООН. Тепер холодна війна між ворогуючими системами припинилась. В цьому є внесок і Всесвітньої Ради Церков.
Духовні цінності мають пріоритет над матеріяльними цінностями
Але сьогодні перед християнством стоїть не менш важливе питання ніж унеможливлення ядерної війни. Сьогодні світ гине не стільки від руйнації навколишнього середовища, локальних війн, виснаження копалень і матеріяльних ресурсів, якими користується людство, а більше від нищення духовних цінностей. Як не парадоксально, а саме відмова християн на зламі першого тисячоліття від переваги духовних цінностей над матеріяльними привела нашу теперішню цивілізацію до майже повної бездуховності. Протягом другого тисячоліття матеріяльні цінності поступово брали перевагу над духовно-християнськими цінностями. А Син Божий прийшов на землю і прийняв подобу людини якраз заради того, щоб Царство Боже поставити вище царства земного. Його сучасники юдеї чекали саме такого земного царства, тобто матеріяльні цінності за їхньою думкою мали відігравати першорядне значення. Сьогодні ми це маємо. Все духовне знаходиться у занепаді. Я не хочу наводити приклади, бо всі ви знаєте їх добре.
Пропозиція Української Православної Церкви Київського Патріярхату зводиться до того, щоб християнські Церкви (чи то православні, чи то католицька, чи протестантські) об’єднались навколо однієї ідеї — застерегти людство, що коли духовні цінності, в широкому розумінні цього слова, не займуть пріоритет над матеріяльними цінностями, то у третьому тисячолітті — людству загрожує знищення і кінець світу. Вже у наш час широко пропагується наближення Апокаліпсу. На жаль, воно має під собою підгрунтя, хоч і підноситься у спотвореній формі. Церква мусить це зробити! Інакше святкування 2000-ліття Різдва Христового може закінчитися одним із ювілеїв, який не буде мати доленосного значення. Ми знаходимось на зламі другого й третього тисячоліття, коли відбуваються епохальні зміни в історії цивілізацій. Тому 2000-ліття Різдва Христового потрібно зустріти з гаслом – на перше місце духовне, на друге — матеріяльне.
Стан Української Православної Церкви Київського Патріярхату
Коли ми говоримо про утворення в Україні єдиної Православної Церкви, ми не благаємо й не стаємо на коліна перед Московською Церквою. У нас в Україні вже є Помісна Православна Церква (я залучаю до неї і УАПЦ, бо останнім часом у нас покращились стосунки з цією Церквою). Сьогодні вже не стоїть питання бути чи не бути в Україні Київському Патріярхату. Він є, і буде!
На сьогодні Київський Патріярхат має 25 єпархій в Україні, 24 архієреї, понад 3000 парафій, 4 духовних семінарії, дві духовні академії (в Києві й Львові), богословський факультет при Чернівецькому університеті, декілька духовних училищ, 23 чоловічих і жіночих манастирі. Київський Патріярхат має своє видавництво, яке насамперед випускає богослужбову літературу українською мовою, журнал «Православний вісник», «Інформаційний бюлетень». Журнали і газети видаються в багатьох єпархіях. В духовних навчальних закладах навчається на стаціонарі й на заочному відділенні біля 1500 студентів. Київський Патріярхат підтримує українська інтелігенція, громадські організації й політичні партії національного, патріотичного, демократичного й державного спрямування. Тобто, Київський Патріярхат це не є Церква комуністичної доби, це національно свідома частина українського суспільства, яка буде, відстоює і буде відстоювати українську державу.
Взаємовідносини Української Православної Церкви Київського Патріярхату з Українською Греко-Католицькою Церквою
До цього треба додати, що УПЦ Київського Патріярхату находиться у діялозі любови з Українською Греко-Католицькою Церквою, яка, як і Київський Патріярхат, стоїть на державницьких позиціях. І це нас радує. Дай Бог, щоб у майбутньому ми утворили єдину Православну Церкву, що бере свій початок від рівноапостольного князя Володимира.
Стосунки Київського Патріярхату з Українською Православною Церквою в США й діяспорі
Наші стосунки з Українською Православною Церквою в США, Канаді й діяспорі. Налагоджені добре. Українська діяспора допомагає нам фінансово підтримувати наші духовні навчальні заклади. І ми вдячні всім жертводавцям, які таким чином допомагають Українській Церкві. Але після входження УПЦ в США до складу Константинопольського Патріярхату ієрархія припинила з архиєреями України євхаристичне єднання. УПЦ в США має свої глибокі проблеми, але ми хочемо мати добрі стосунки з цією Церквою і в той же час не залишати в біді наших земляків українців. Ієрархія УПЦ в США обіцяла підтримку Православній Церкві Київського Патріярхату перед Вселенським Патріярхом, але на сьогодні ми її не відчуваємо. Маємо надію, що українська ієрархія виконає свої обов’язки перед Помісною Церквою в Україні.
Вселенський Патріярхат і його ставлення до Київського Патріярхату
Що стосується Вселенського Патріярха, то до сьогоднішнього часу він не надає нашій Церкві ніякої допомоги, хоч коли приймав до складу Константинопольского Патріярхату Церкви української діяспори у США і Західній Европі обіцяв активну допомогу у становленні Української Церкви. Здається доцільним, щоб Вселенський Патріярх Вартоломей зайняв більш активну позицію щодо визнання Української Православної Церкви Київського Патріярхату, враховуючи, шо Вселенська Патріярхія і до цього часу вважає канонічну територію Московського Патріярхату у межах 1593 року, тобто без України. Також керуючись цією підставою Вселенський Патріярх у 1924 році визнав автокефалію Польської Церкви.
Закінчення
Сьогодні Україна як ніколи потребує єднання всіх українців. Загроза є, і вона більше полягає у нашій роз’єднаності. Не зважаючи на велику кількість політичних партій, треба всім єднатись навколо головного — збереження і зміцнення української державности. І нехай в цьому допомагає нам Господь наш Ісус Христос. Він благословив Україну бути незалежною державою. Благаймо його, щоб Він Своєю всемогутньою силою зберіг її від видимих і невидимих ворогів.
Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
