(Продовження з січневого числа)
Велика родина – бездітні — самітні
Досі говорили ми про зв’язки між подругами та поміж батьками й дітьми. Та один із поважних недоліків життя сучасних наших родин — це власне звуження їх поняття до цих двох лише поколінь, до якнайменшої кількости осіб. А бували часи, що при одному вогнищі грілося три, а то й чотири покоління, разом із неодруженими чи осиротілими родичами, із овдовілими, а то й зовсім не членами родини, які «не мали де подітися у світі». У переписах населення українських міст із давніх часів знаходимо, що до родини зачисляли навіть слуг і ремісницьких челядників.
Так зустрічалося у щоденному побуті широке й різноманітне коло людей різного віку, різних характерів. Так же родинний дім давав дітям куди ширший образ майбутнього життя. Вони вчилися пізнавати й розрізняти прикмети поодиноких осіб, шанувати старших, помагати, служити слабшим, приймати самому допомогу й пораду від розумніших, більше досвідчених і платити добром за добро. Вчилися уступати, але якщо правда по їх стороні, проводити в життя свою думку, так щоб це нікого не вразило. І все це в атмосфері суцільної життєвої спільноти, довір’я, взаємної прихильности. Це давало пізнання життя із його найкращих, але й найтрудніших боків. І вможливлювало передавання духових та ідейних цінностей дуже безпосереднім та природнім шляхом.
А вже й не можна оцінити надто високо впливу дідів та бабунь. Найбільш досвідчених, розважних, хоч може вже й знесилених віком і недугами. І в наших обставинах, коли зовнішнє оточення не виховує дитини в дусі наших релігійних та національних традицій, незаступиме значення сивих носіїв наших найкращих ідей зростає непомірно.
А саме, йдучи за звичаями країн поселення чи може й економічними можливостями, родини корчаться, замикаються в собі. Причина: зріст егоїзму та, просто кажучи, самолюбства, яке так вперто проповідують масові засоби комунікації, вицвіт понять про необмежену свободу людини.
Чомусь то старенькі батьки-матері воліють якнайдовше жити, навіть і близько, та не в родинах дітей. А трохи підрослі діти вже влаштовуються на власних помешканнях, щоб якнайшвидше «усамостійнитися».
І цьому треба протидіяти. Хоч навіть вигідність професійної праці диктувала б, щоб члени родини роз’їхалися у найдальші закутки світу, треба завжди брати до уваги і важливість зв’язків з родиною. Як далеко це можливе, таки дійсних, із частими зустрічами, головно і зокрема важливо, поміж молодими, спільним святкуванням свят і спільними вакаціями. А якщо це неможливе, то хоч постійним письмовим чи телефонічним зв’язком. Хай воно коштує, хай забирає час, але ж здобутки його просто безцінні.
А ще треба сказати слово проти звичаю віддавати старших людей до піклувальних домів. Це буває необхідне, коли людина вже так знемощіє, що не обійдеться без медичної, професійної опіки. Старечий дім, місце для похилих віком самотніх, але не для батьків, що їх діти живі, здорові й спроможні б зайнятися батьками… якби була добра воля. Нехай що опіка над ними вимагає і посвяти, і терпеливости і ніяк не влегшує розв’язки інших родинних проблем. Але цією ціною здобувається куди більше в царині вартостей, які не визначуються ніякими обчисленнями цього світу. Батьки, які ціле життя трудилися і старалися, щоб вивести дітей у люди, заслуговують справді чогось більшого, як чека, що його совісно платять ці діти кожного місяця домові для старших. Вони заслуговують на безпосередню участь у житті родини, на кожну хвилину щасливого, затишного «золотого віку» в її нутрі, не з віддалі холодної чужої кімнати, хоч як комфортабельної.
І ще треба згадати про виняткові родини — про бездітних. Немає сумніву, що мета подружжя, дана й призначена Богом, приводити на світ нові душі, нових людей. І до цього повинно змагати кожне подружжя. Але невідомі шляхи Господні. Трапляється, що й найбільш вартісні одиниці, які справді мали б що передати своїм дітям, залишаються бездітними, не зі своєї вини. їх психічна ситуація зовсім не краща чи легша, ніж заклопотаних дітьми батьків. Для них така велика небезпека задивлятися лише одне в одного, замикатися від світа в почутті своєї винятковости, коротко кажучи, стародавнім і влучним словом «дивачіти». Залишатися безплідними не лише у фізичному, але й духовному, у громадському розуміні. І щойно це — справжня й остаточна трагедія.
Бо Бог знає, що й як заряджувати. Люди, яким Він не дав радости, щастя власного батьківства, мають нагоду знайти собі й мету і вдоволення у турботах про «людських дітей». Може потребувати їх усякої допомоги багатодітна дальша чи лише заприязнена родина. А вже певно потребують їх зайвого часу й сил і гроша різні наші установи, Церква, добродійні інституції, школи, все громадське життя. Це теж достойне місце приложення й самовияву особовости.
І ця праця не позбавлена сентименту, людяности, вдоволення. «Громадська тітка», — як кажуть, — інституція дуже потрібна й доцільна. І має всі можливості здобути й собі самій прихильність, пошану, навіть і вдячну любов тих, для кого живе й працює. До того ж дім бездітного подружжя може й повинен бути гостинним прибіжищем для тих, хто його потребує, а не має. Такий дім, не маючи турбот про дітей, може стати осередком доброго товариства, джерелом потіхи, доброї поради для багатьох. Це не лише допоможе потребуючим, але й самим подругам дасть мету життя й переконання, що не прожили вони віку надаремно.
Ще дальше йдуче природне обмеженя для людини — самотність. Від малку чи то через овдовіння. Цим людям ще важче. Вони й бо позбавлені й тієї опори, того тепла, яке дають одне одному бездітні чоловік і жінка.
Та тут, у першу чергу, їх стан не безвихідний. Церква не має нічого проти нового одруження вдів чи вдівців. Хоч і честь тим, хто зберігає першу вірність, навіть і поза межі могили, у люблячих спогадах та чистоті. І не від речі згадати із нашої історії вдовиць чи вдівців, як сподвижниця українського жіночого руху Наталія Кобринська чи о. мітрат Тит Войнаровський, захисник і добродій українського, кривдженого всіми, селянства. Цей останній сам признавав, що в трагедії, яка стрінула його замолоду, він бачив «Божий палець» та покликання до інших діл.
І наша стара українська традиція користується успішно цим вимушено самітнім станом. По селах було відомо, що молодечі вечорниці відбувалися «у вдови», яка не лише передавала при цій нагоді скарби народнього фолкльору й звичаю, але й зберігала своїм авторитетом молоде товариство у пристойних товариських формах та моральній чистоті. І молодь залюбки горнулася до неї.
Існує одна чи не найвища можливість «опіки над людськими дітьми» — це прийняття за свою, адоптація сирітки чи дитини, якою батьки не мають змоги займатися. Або ж передержування такої дитини тимчасово, поки її адоптує хтось на постійно. Це справді найдосконаліше, бо ж підкреслював сам Божественний Спаситель заслуги тих, хто «прийме одного із тих найменших в ім’я Моє». Особливо коли хтось може й хоче прийняти дитину нашого власного, українського роду та не дасть їй втопитися у чужому морі.
Але така самопожертва вимагає дуже докладної застанови зі сторони того, хто на неї рішається. Маємо бо прекрасні приклади, де прибрані батьки зуміли вповні заступити своєю любов’ю неіснуючі кровні зв’язки. Де між ними й дитиною витворилося таке відношення, як у правдивій родині, де діти виросли на нормальних, чесних людей, а батьки знайшли в них щастя і піддержку на старші літа. Буває й таке, що бездітна пара, прийнявши за свою людську дитину, самим її вихованням, самою турботою про неї, доходить до відповідного власного психічного й фізичного розположення. Їм стає можливо привести на світ і власних дітей. Тоді опущена сирітка справді сповнила, хоч і несвідомо, величезне добро.
Але буває й інакше: недостача кровних зв’язків, а часом і спадкові обтяження дитини не дозволяють дійти до тієї твореної людською доброю волею гармонії. Бувають між дітьми і прибраними батьками нераз і дуже важкі непорозуміння, шкідливі, руйнуючі для одних і других; і немає змоги їх перебороти. Тому, зважуючися на таке справді добре діло, треба «тричі подумати», чи готові прибрані батьки справді на всі можливості. Якщо так, чи «не будуть вони малі перед Богом»…
Не безвихідне і становище зовсім самітніх, яких «життя поминуло». Знайдення бо друга життя — справа не з простих. Та їм теж не закритий шлях у родинні справи родичів чи друзів. Очевидно, з великою увагою, чи їх справді потребують, чи зуміють вони дати рідним чи приятелям потрібну їм прихильність, моральну, а як треба, то й матеріяльну підтримку. А тим більше потрібні, а то й необхідні вони в громаді із своїм залишеним вільно запасом сил, уваги, вільного часу, ну й матеріяльних засобів.
І що ще важливіше, як каже святий Павло в листі до коринтян: «Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві. А хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці». Власне неодруженим остається більше часу на молитву, релігійні практики, духовне читання, справи прицерковних мирянських організацій. На добро ближнім та на досконалення своєї власної душі, поглиблення свого християнського світогляду. А кому Бог дав відповідний дар, тому й легше, зручніше писати, виголошувати доповіді, словом: активно апостолувати. Хоч, очевидно, від цього ніяк не виключені й члени родин.
Та й не зовсім виключене, що саме цією самотою приготовляє Бог якесь пізнє чернече покликання. Але можливо, що нагороджує Він довготривале та чисте дівоцтво, все його самовідречення та самодисципліну теж і пізнім, але не менш щасливим подружжям, «тихим вечором» життя у взаємному уподобанні та пошані. Невідомі бо шляхи Господні…
(Далі буде)
