(Продовження з листопадового числа)
І дальша можливість — це вчитися батькам разом із дітьми. Звичайно, не з такою докладністю, як вчиться дитина, але розпитуючи її чи навіть переглядаючи для цікавости її підручники й праці, таки мати загальне поняття, про що йдеться. Життєвим досвідом і тверезим розумом нераз і невчені батьки зуміють дати корисну пораду найбільше заавансованій у своїй спеціяльності людині. І цього права їм зрікатися не вільно, щоб не залишити дитину, навіть вивчену й немалу, духовою сиротою.
Ще одне питання, як задалеко, «зависоко» повинне йти навчання українознавства? Коли вже «досить»? Одні батьки вважають, що коли дитина переходить до середньої школи, то з українством час покінчити. Інші переривають так в міжчасі, коли вже забракне охоти. Тільки дуже виняткове і невелике число доводить дітей до закінчення передбаченої освіти, до «матури», десь після одинадцяти, дванадцяти років навчання. А опісля? Молода людина йде у високі школи, дуже часто кудись далеко від родинного дому і … Вивчає всі інші предмети на найвищому, академічному рівні, але ж знання про себе самого, свою спадщину залишається на тому рівні, де його покинули. Тобто через невживання відходить з ужитку й свідомости.
І тут це неправильно, шкідливо. Це ж починається одна з найважливіших фаз людського життя, власне вже самосвідоме визначення й оформлення людини і змісту її життя.
Існує й на це рада, тільки була б добра воля. При численних університетах існують відділи українознавства, доступні студентам усіх факультетів. Існують і часто замикаються через брак студентів, хоч українців на цих університетах не бракує. Але в кого із них вистачить «голосу предків», щоб записатися на дальші студії українознавства, коли за той час можна скористати якийсь курс, що допровадить скорше до закінчення студій, до доброго заробітку? Мабуть, кожний сучасний наш студент відкинув би таку вимогу, як дивну й неоправдану. А одначе, були й такі, що жертвували за цю ж справу дечим більше, ніж одним семестром…
Зрештою, при добрій волі і навіть якщо нема при їх університеті катедри чи відділу українознавства, переконані члени студентських громад чи клюбів мають завжди змогу продовжувати розпочате навчання самостійною працею над собою власне в тому колі. Давати доповіді, обговорювати книжки. А в першу чергу говорити українською мовою, навіть якщо треба часом посвятити додатковий труд і призадуматися над якимсь словом.
Треба згадати, і то обов’язково, і про молодечі організації. Почуття національної, як і релігійної приналежности, це в однаковій мірі справа знання і чуттєвого пов’язання, переживань. Знання без особистого зацікавлення, без дії незабаром залишиться сухим академічним і непридатним нікому. А тому й швидко заникне. А знов — для чуттєвого пов’язання необхідне знання. Хто ж міг би наприклад захоплюватися «Лісовою піснею» Лесі Українки, якщо її не читав чи не бачив на сцені? Хто шукав би, її слідом, краси і тривалих вартостей у буденному світі, коли й не чував про щось таке?
І коли українська школа дає дитині підставове знання про Україну, то саме молодечі організації, отой веселий, невимушений гурт — це місце чуттєвого зріднення з усім цим знанням. Це й місце, де знайдуть примінення, а з тим і пошану здобуті в школі знання. І рівночасно — це перехід дитини від пасивного лише сприймання, пізнавання чуттєвого українства до активної форми, до громадської дії. Вже малий чи молодий писар гуртка чи роя, це як на його вік, поважаний і достойний діяч, на порозі того, що теж не повинно спинятися ціле життя: громадської служби. Молодеча організація — це школа її, це й перше практичне застосування. А як дуже нам потрібні такі вмілі, успішні й ревні працівники! Ними ж встоялася Україна понад усі ворожі окупації, бо тільки дуже нечасто могли ми виявити «своїх сил безмірність» у повному державному житті. А таки ж жили й росли, наперекір усьому.
Вибір організації — справа в молодшому віці батьків, далі вже й самих молодих людей. Куди звертають уподобання, чи куди притягають добрі друзі, чи куди вказують батьки, зберігаючи спогади власної молодости. Нема в нас молодечої організації, яка не мала б на своїх прапорах тих основних гасел: «Бог і Україна». Різні їх засоби чи другорядні ознаки. І якщо діють вони дружньо та згідно, без лукавого співзмагання, то це добре. Хай ростуть і дають молоді якнайширші можливості вибору. Щоб лише не захопило чуже товариство, чужі ідеології цих молодих і щирих зацікавлень та покладів енергій.
Не треба й згадувати, що своє товариство робить більш правдоподібним і вибір друга чи подруги життя саме із його членів. Це ми вже обговорювали. І не дивно. Бо оце замикається цілий круг покоління: батьки-діти, які стануть знов батьками. Завершується одне звено в безконечному ланцюгу життя нації, і треба тільки докладати зусиль, щоб саме на нас чи на наших дітях цей ланцюг не перервався.
Вибір звання
Він, безумовно, не такий важливий, як вибір життєвого друга чи подруги, але має теж своє величезне значення для людини. Хоч таїнственно зв’язується зі званям хіба лише священик, проте розум велить, що хоч звання і можна змінити, то найдоцільніше вибрати зразу і не втрачати намарно зусиль найкращих і найдогідніших у житті років. Вже й не говорячи про кошти, звичайно, ще батьківські.
Вибір звання стається в дуже різному віці. Буває, що дитина виявляє вже змалку окремі зацікавлення чи здібності, так що вже дуже скоро її звання рішене і вона послідовно змагає до нього. Але буває, що рішення це приходить куди пізніше, навіть далеко після прередбачуваного віку, закінчення середньої освіти. І не завжди треба й жалувати за цією, як сказано нераз, і трудною для самої людини і її оточення зміною. Так ледве чи шкода, що Василь Стефаник, закінчивши медицину, став неповторним письменником, співцем душі українського селянина, залишаючи вивчену професію.
Але це — виняток, із тих, які не повинні стати правилом. Звичайно після закінчення середньої школи час рішати. Рішення це спільне і молодої людини і батьків. Одна і друга сторона зацікавлена, і нераз саме батьки краще оцінюють напрям здібностей дитини та мають правильнішу думку про те, що вона може й повинна осягнути. Буває одначе, що батьки так невідклично впевняють себе самі, чим дитина повинна стати, що це доводить якщо не до непорозумінь в родині, то в слухняної дитини і до того, що не виконає свого покликання й змарнується на праці, до якої не надається. Часто так буває, коли батьки хочуть здійснити в дитині свої нездійсненні професійні мрії чи амбіції, не дивлячись на неї саму, окрему людину, і в інших обставинах, ніж виростали батьки.
При виборі, крім узгіднення цієї важливої справи поміж обидвома поколіннями мусять грати визначну ролю вроджені здібності дитини. І знов тут не завжди можна передбачити, які слабі завдатки можна надолужити пильністю (бо можна в багатьох випадках), а де таки шкода пробувати. Дитину, яка мліє на вид крови, ледве чи зробиш хірургом, хоч як це привабливо та почесно. І з безголосого не зробиш співака, хіба невдаху, який проблукає крізь життя, нарікаючи на всіх, що «його не вміють оцінити».
Наші обставини винятково пригожі для всяких студій, підготови до всякого звання. Родини, в загальному, можуть забезпечити дітям якнайвищу освіту, програми університетських курсів часто передбачають і рівночасно досить часу на працю, так що студент може погодити одне з одним, якщо є справді в цьому потреба. А уряди дбають, щоб такі праці були доступні. Зрештою, здібним та пильним відкриті всякого роду позички чи стипендії. Отже, можна зайти високо і зовсім правильно, що треба змагати до якнайвищих кваліфікацій у кожному званні.
І саме ж звання згідно з добре продуманим вибором може бути дуже різне. Не всі люди мають особливі здібності. Кожне, навіть найскромніше, звання, якщо його виконувати чесно та з якнайкращим старанням, добре в очах Божих і корисне людям. Кожне звання має свою відповідальність. І справа саме в тому, щоб ту відповідальність нести якнайсумлінніше, якнайстаранніше, те, що називають обов’язками стану.
Та, зрозуміло, коли людина стоїть перед цілим життям, є здібності й можливості, треба вибирати щонайкраще. Але варто теж оглядатися, які власне професії найбільш потрібні. І не лише в чужому оточенні, але і в українському. Це, зрозуміло, не залишиться поза увагою батьків і дітей, які цінять свою спадщину та бажають її побільшувати.
Почнемо від найдостойнішого, священичого чи чернечого покликання. Воно й найбільше потрібне нашій Церкві і в діаспорі, і в Україні. І воно вимагає особливих здібностей — ласки Божого покликання. Як теж і особливої самопожертви зі сторони того, хто йде за ним. Велике це завдання — відкрити таке покликання і плекати, ростити його в дитини. Це справа батьків, хоч і знов же тут тиск може бути дуже небезпечним; бо священик чи черниця без покликання — це людина надто трагічна. І ледве чи корисна «і Богові і людям». Зате покликання, правильно розпізнане і розвиване в оточенні щиро християнської родини, це не лише безконечна користь найвищій у світі справі Божій. Це й неоцінима допомога людям, величезній кількості людей, які потребують ласки Тайн і сили Слова Божого. І для самого священика це джерело радости, що «хліб мій — сповняти волю Отця», і почесть та почуття вдоволення — батькам.
Але є багато світських звань, сьогодні просто необхідних українській громаді. Хто має виразно гуманітарні здібності, повинен добре подумати, чи замість клясичної, французької чи якоїсь екзотичної мови, історії, етнографії не зацікавитися йому своєю власною, українською. Так дуже треба нам сьогодні високої якости вчителів українознавства, від садочків до академічного рівня, редакторів української преси й видань, бо ж існуючі — не вічні, науковців дослідників української спадщини, можливостей на майбутнє. В цих усіх професіях ледве чи можуть заступити нас чужинці. Тут за нашу власну культуру відповідаємо ми самі. За її вивчення і дальше творіння, несення її у світ. Маємо і вирослих на чужині письменників, музиків, малярів, які це успішно роблять. Але скільки вспіли забути своє підгрунтя і служать чужим народам, чужим ідеям, згадуючи своїх тільки, коли їх, час до часу, за те пошанують…
Народові болюча втрата кожної одиниці, а вже тим більше кожної одиниці, яка могла б дати своїм так багато…
Але й кожний інший професіоналіст, навіть якщо в щоденній праці не служить безпосередньо українській справі, може прислужитися їй, хоч би влаштовуючи земляків на відповідні посади силою своїх зв’язків та доброго імени на місці, де працюють. Відкрита їм теж можливість діяльности в професійних українських об’єднаннях. Такі об’єднання існують по всіх більших осередках нашої діяспори і виконують дуже корисну громадську роботу. Зрештою, сьогодні вже бачимо, як дуже потребує Україна у своєму відродженні спеціалістів до кожної ділянки. Скільки вже змогли зробити для неї наші лікарі, правники, економісти, інженери і які ще перед ними можливості. Вже й не говорячи про професійних політиків чи державних урядовців. Найкращі з них вже сьогодні сягають американського Білого Дому і там працюють для української справи, чи то готовляться стати консулами держав свого народження в Києві. Є можливості, є в тому навіть і шляхи до високих особистих осягів. І є зобов’язання. Бо були такі, хто за цю ж саму справу міг стати тільки професійним в’язнем-каторжником чи мучеником, віддаючи взагалі все своє життя і його можливості.
Ми ще досі не говорили про один аспект цього питання. Звання, праця — це рівночасно і «хліб насущний» — джерело прожитку людини й родини. Цього легковажити ніяк не можна. Це безсумнівна відповідальність. Але власне справа в тому, щоб не робити її найголовнішою. Щоб, стараючись про матеріяльне забезпечення, не збільшувати до безконечности його вимог, не ставити вище інших справ. А спокуса велика, навіть аж до нечесности. А рівночасно — обмеження життєвих вимог, спільне й за домовленням всієї родини, це теж шлях до скріплення взаємних почувань, теж «родинний проект», самозречення, щоб здобути вищі вартості. Так, як наприклад спільний піст.
(Далі буде)
