(Продовження з листопадового числа)
Що таке виховання?
Широкі дискусії велися на цю тему, що переважає у формуванні людини: вроджені прикмети чи виховання. Чи слід вкладати дитину, хоч би й насильно, у передбачені норми, чи дозволити на повну свободу, щоб розвивалася за своїми внутрішніми законами?
І знову ж, різні часи й культури мали на це свої відповіді. Що давніше сягаємо в історію, то суворіші були приписи, «наука не йшла до голови без бука» і «дітей можна бачити, але не чути». Аж до недавнього славного доктора Спака, який радив взагалі нічим не в’язати власної волі дитини, дозволяючи їй на все, чого забагне. Зрештою, під кінець свого життя він сам цю теорію спростував. Але вже виховано згідно з нею цілі покоління у західньому світі — і, як знаємо, не на добро.
Відповідь тут, як і в багатьох інших випадках, найкращий і доцільний посередній шлях. І велика це вмілість, і вимагає великої второпности від батьків знати в кожній ситуації, котре правило примінити. Ми вже натякали на те: дитина — окрема особовість, має власну волю. Для дитини — не добре відбирати їй право власного вибору там, де це можливе. Її добру волю треба школити й виробляти. Треба вчити, що кожне рішення, кожне самостійно задумане діло — це відповідальність. Воно буде мати свої наслідки. «Не торкай огрівання, бо спечешся», «Не тягни кицю за хвостик, бо їй болить» — це перші лекції. Світ має свої закони, природні й моральні, і людина, виростаючи, мусить остаточно навчитися примінюватися до них. Але примінюватися не під страхом кари, а тому, що жити згідно із законами — це добро і гідність людини.
Речниками цих законів, які дитина тільки поволі вчиться розуміти, є для неї батьки. Вони — перші авторитети, на які дитина може опертися, шукаючи правильного шляху в житті. І тому так дуже важливо, щоб думка батьків супроти дитини була однозгідна. Немає більш невиховної ситуації, як та, коли одне із батьків дозволяє те, що друге заборонило. Тоді дитина вчиться хитрувати, «вигравати» одне проти одного. Навіть коли йдеться про кожну, на перший погляд незначну дрібничку.
Коли говоримо про авторитети, то доводиться говорити про поблажливість чи кару. І знову ж тут — на місці розважливість батьків. Природньо, батьки люблять дитину, і жаль їм карати її, але так же і природньо, діти не раз вміють вивести старших із рівноваги та стягати на себе кари. Одно певне — ніколи не доречне встановлення кари в стані схвилювання, злости, може і страху, що дитина могла б накоїти якогось лиха собі чи другим. І велике нераз потрібне зусилля батькам, щоб себе опанувати, щоб нашвидку розважити, в чому дитина винна, що трапилося може випадково, а в чому саме відповідна нагода, щоб навчити дитину «раз і назавжди», що такого робити не вільно.
Кари повинні бути дібрані до вини і до вдачі дитини. Існують діти ніжні й чутливі, яким найгіршою карою буде вже неодобрення, гнів дорогої людини, саме позбавлення її прихильности, уваги. Бувають і діти, попри всю дитячу невинність, таки злобні, вперті і всяке інше. Для тих кари повинні бути суворіші, але ніколи не такі, щоб їх принижували. Фізичні кари сьогодні майже вже не в ужитку. Хоч чуємо й про випадки нелюдяного знущання над дітьми, аж до вбивств включно. Це, звичайно, поза всякою мораллю, бо вжиття грубої сили супроти тендітного, безборонного сотворіння — це щось дуже нелюдяне. Таким ще ніхто нікого не виховав.
Отже, кара — це наука. Заважка кара знецінює дитину в її власних очах, витворює жаль до всього світу, почуття незаслуженої кривди. А залегка — дозволяє легковажити приписи й закони, вчить, що «все можна». Якої ж мудрости та терпеливости вимагає від батьків кожночасне таке рішення! А ще ніколи не знаємо, що саме, який момент дитина собі запам’ятає на все справді життя. І тим більше треба зважати в кожному випадку.
Так само, як і кара, виховний засіб — нагорода. І її ніколи не слід забувати, бо це теж вияв справедливости. Але треба так дуже зважати, щоб не привчити дитину — бути чемною, робити все якслід — тільки за нагороду. «Тату, я заговорила по-українському, дай мені «кводра»!» — насміхається із таких виховних засобів сучасна письменниця Ганна Черінь (до того, це «українське» було дуже невдале). Чи не краще було, може, сказати, що говорити по-українському, це так, як говорять мама, тато і всі, хто милий та прихильний дитині. І всі цим радіють… Що це привілей і міра «чемности».
Зрештою багато є засобів, тих правильних, і їх треба шукати наполегливо.
Так, виховання — справжнє мистецтво і вимагає від батьків дуже, дуже багато. Тим більше, що чим менша дитина, тим менше можна підійти до неї із точки погляду доцільности, розуму. До цього треба поступово змагати, але на це покладатися не можна. Дитина має ще дуже мале знання і розуміння світу, вона бачить не так дійсність, як свою фантазію, казку. За це не можна на неї гніватися, а тільки вміло використовувати ці прикмети її віку. Казка, де добро завжди перемагає, — це одвічний засіб, яким народня мудрість передає новим поколінням незмінні етичні вартості. Як ось казки про «Правду й неправду», «Калинову сопілку», «Золоту рибку». І гра — на погляд старших нераз недоцільна, беззмістовна — це спосіб для дитини пізнати життя і його причинові пов’язання. Починається від такого простенького — «Коли натиснеш гумового зайчика — він запищить». А колись це усвідомлення доведе до поважного дорослого «Добре роби — добре й буде», — як писав Григорій Квітка-Основ’яненко.
Тому, зрештою, такий важливий та багатий у наслідки — вже доцільний, відповідний добір іграшок, не говорячи навіть про гарні, добрі книжечки. У тому маленькому світі дитини, що в ньому так радо відпочивають душею, яким так милуються дорослі, все важливе, все числиться. Кожне враження дитини, кожне переживання, кожна подробиця, яку вона схопить, запам’ятає, все це камені на підвалини її цілого майбутнього життя — доброго чи змарнованого.
І тут стає нам очевидним, як багато повинні знати батьки, щоб добре виховати дитину. Знати розумом, знати серцем, знати цілим переконанням про ваг у й доцільність виховних намагань. Бо скільки б не дискутувати про більше значення вроджених чи набутих прикмет, — завжди залишається відома правда: яблуня із найкращого насіння стане дичкою, якщо її не нащепити доброю, шляхетною гілкою.
Перші роки
Це відомо й природньо, що проходять вони а родинному домі. Ірина Калинець, яка старається сьогодні створити на руїнах комуністичної системи виховання нашу власну, Божу, людяну й українську, називає цей період виховання «материнською школою». І дуже доцільно. Бо дитина потребує понад усе материнської любови. Ніяка, навіть найкраща професійна опіка не заступить цього. Не говорячи вже про славні большевицькі «ясла». їх мета – якнайшвидше повернути матір до роботи поза домом. Ці ж бо ясла мали бути і першим ступенем виховання вірних державі роботів, які готові, як прославлюваний у них Павлик Морозов, навіть віддати на смерть рідного батька у догоду безбожному режимові.
Отже, школа материнської любови й запопадливости дитині найкорисніша. В її атмосфері дитина має вперше пізнати світ і то пізнати з якнайкращого боку. Це виняткова нагода батькам. Тоді вони мають одинокий і виключний вплив на дитину і можуть передати їй без зовнішніх втручань все те, що для них самих найсвятіше, найсуттєвіше.
А в цей дошкільний період дитина має пізнати навіть більше, ніж за все своє майбутнє життя. Починаючи від дійсности світу, власних рученят та ноженят, через розрізнювання форм, порівняння величин, пізнавання барв, запахів, смаків, поняття про різні предмети та їх вжиток. Від непорадних, перших відрухів до бажаної й наміреної доцільности. Від немовности до вміння все назвати, описати, висловити. Від блаженного, невинного незнання основних понять про добро і зло, правду й неправду, чесність і обман.
Про існування почувань і зобов’язань супроти рідних, народу, Творця
Справді, нагода для батьків тут одноразова і… більше вже не повториться. Зокрема на поселеннях, чи то буде в Америці, Австралії, чи на Зеленому Клині. Всюди там батьківський дім мас нагоду вкласти в свідомість, розум і почування дитини все те, в що самі вірують, чим живуть. Рідну мову, віру, звичаї, минуле, очевидно в доступній, казковій формі. Неменше і початки одного із найбільших здобутків людства — читання й писання, власне рідною мовою. На початок і як основу всякої о дальшого знання.
Виховання в ці перші роки — це справді, і ніколи не забагато буде цього підкреслювати — мистецтво. Мистецтво не лише знання, чого бажаємо, але й терпеливого слідкування, покірного пізнавання вдачі, думок, можливостей дитини. Не можна силою заставляти розуміти дитину те, до чого вона просто ще неготова й неспроможна. Так Богдан Лепкий розповідає, як він малий зімлів від натуги, коли батько старався вияснити йому таємниці соняшної системи. А знову ж неприродньо й тривожно виглядає, коли батьки штучно затримують розвиток дитини надмірною опікою, запопадливістю, недопусканням дитини до виконування того, що вона вже самостійно могла б зробити. Таке трапляється, коли батьки самі надто залюблені у цю привабливу непорадність дитини; але це вона буде мусіти колись гірко й важко надолужувати. А може й ніколи цього не зуміє виконати.
Дитина між добрими й запопадливими батьками — головна особа дому. Їй потрібна й корисна увага всіх. Тільки ж зовсім нездорово, коли вона того свідома. Вона має право на допомогу в тому, що їй необхідне, чого сама не зуміє. Але дуже скоро повинна пізнати, що вона — частина родини і має, крім прав, і обов’язки. Що не можна галасувати, коли батько відпочиває після праці, що не вільно займати уваги мами, коли в неї домашнє засідання управи її організації; що зошити старшого брата — не для забави. А зате дуже похвально, коли дитина комусь послужить, поможе, справить приємність, щось подарує, хай лише маленьку квіточку чи немудру, але зате саморобну дрібничку.
В домах, де більше дітей (ми вже підкреслили їх виховні добрі сторінки), особливо ДОЦІЛЬНО встановляти чергування кожної дитини при різних домашніх, посильних вікові, обов’язках. Це й сприяє такому дуже побажаному, необхідному із виховного боку, рівному відношенню до всіх дітей. На це вони особливо вразливі, і тут батькам дуже легко робити помилки, нераз непоправні. Бо материнська школа — це школа всебічна. Це теж початок суспільного життя людини, де вона має почуватися рівноправною, потрібною в громаді й відповідальною за її добро.
Школа-освіта-громада
Хвилина, коли дитина покидає вперше родинний дім, щоб включитися у спільне виховання в школі, особливо ваговита. Не одна дитина переживає цю чи не найбільшу, бо першу в житті, зміну навіть поважними фізичними й психічними забуреннями, а то й захворіннями. Тому розважно й доцільно, щоб батьки чи рідні особливо звертали в той час увагу на дитину, щоб слідкували за її поступами, допомагали, пригадували їй її обов’язки та завдання, вказували на їх важливість, на гідність бути «справжнім школярем». Безумовно, участь дитини у садочку, в передшкіллі, в світличці, які ще в дуже великій мірі побудовані виключно на грі, злагіднює цей стрімкий крок угору. І такі передшкільні зустрічі дитини із життям поза домом корисні всебічно. Тим більше, коли вони ведені в дусі та за напрямними, які ми тут невтомно підкреслюємо; коли вони християнські й українські. Бо навпаки — чуже, чужомовне передшкілля (хай стоїть хоч на якому високому виховному й професійному рівні) — це передчасне втручання чужих чинників у виховання дитини. Це зменшення можливости батькам впливати на дитину виключно в дусі їх переконань та вартостей.
І школа для переважної більшости українських дітей у діяспорі — це власне перша й на все життя зустріч з чужим оточенням, його мовою, звичаями, порядком думок і вартостей. Безумовно, що батькам треба заздалегідь подбати, розглянутися, до якої школи найкраще вписати дитину, бо часта зміна шкіл не дуже корисна. Адже бувають сьогодні школи, справжні гнізда злого виховання та осередки згубних прикладів, вже від наймолодших літ.
Найбезпечніше, отже, вибирати католицьку школу. Але й тут на місці повна й невсипуча увага, що й як дитина вчиться, навіть у бездоганних із релігійного, загально-виховного й навчального погляду школах. Там теж дитина може набратися захоплення чужим, погорди до свого рідного. Тим більше, що знаємо добре, як занечищені офіційні підручники русофільськими інтерпретаціями та московськими перекрученнями, коли йдеться про історію, географію, суспільствознавство. І на це треба бути чуйним і вже змалку привчати дитину не мовчати на неправду, а розумно, з відповідним знаням її виправляти. До речі, добрі вчителі у чужих школах вміють такі спроби належно оцінити й піддержати.
Тут, безумовно, найкраща розв’язка: українська цілоденна школа. Але можлива вона, як знаємо, тільки в найбільших наших осередках. Батькам треба добре старатися, щоб такі школи поставали, де лише до того є можливість. До речі, і не завелика це жертва змінити навіть місце замешкання чи й кращу працю на гіршу, щоб діти мали свою школу і своє оточення. Варто згадати світлий приклад визначного вченого, громадського й зокрема Патріярхального діяча, покійного професора Богдана Лончини, який саме задля того покинув дуже успішну кар’єру та мусів починати все наново в новому університеті. І виховав тією ціною всіх своїх дітей на повновартісних людей-українців, включно із двома світлими духовними покликаннями.
Але в нормальних випадках, у більшості їх, треба миритися із чужою школою. Це значить дослівно — миритися. Тобто вдержувати її авторитет в очах дитини, заохочувати до пильности, дисципліни, самостійних додаткових зусиль, до пошани вчителів. Але рівночасно, не забуваючи про своє власне. Розважні вчителі зрозуміють (а якщо ні, треба їх до того привести!), що дитина не прийде до школи, коли в нас Різдво чи Великдень, що вона пропустить і якесь шкільне чи позашкільне заняття, коли треба взяти участь у якійсь українській імпрезі, в молодечій організації чи в Рідній Школі. Бо сутички, нераз дуже болючі та важкі, будуть їй зустрічатися на тому полі через усе життя, хіба що матиме щастя — повернеться у Землю Батьків. Це, до речі, виглядає сьогодні куди більше можливим, ніж було кілька років тому. І щораз більше студентів із діяспори таки поважно беруть до уваги студії в Україні, хоч би лише короткочасові. А так треба готовити дитину вже змалку до того, що чуже гідне поваги, але своє — святе й невіддільне від людини. Як це знаменито сказав був народжений вже в Канаді редактор Іван Сирник у своєму «Кредо українця в діяспорі».
Але в пересічному випадку Україна для української дитини поза Рідною Землею — це її Церква, школа українознавства, молодеча організація, товариші. Все це підготовляє її належно, щоб стала повновартісним наслідником своїх предків. А це в нічому не перешкоджує й успішному житті в існуючому чужому середовищі, коли тільки вміти поставити належні справи на належному місці.
Діяспорні школи українознавства, установи, якими турбуються та про які особливо стараються численні наші Церкви, світські, окремо-виховні чи взагалі громадські установи. Треба зразу сказати, що може якраз турбуються, та не достатньо. Українське шкільництво поза Україною — це система особливо вразлива. Починаючи від того, що рідна школа — додатковий обов’язок дітям до підставових шкільних обов’язків. Його, зрозуміло, небагато дітей прийме з захопленням. До того ж чомусь вважають це навчання більш добровільним, менш важливим для дитини («З того хліба не буде їсти!»).
Доведеться згадати слова Спасителя, що «не одним тільки хлібом» і вести це шкільництво проти всіх перешкод та супротивних хвиль. А їх, крім неохоти дітей до збільшених обов’язків, таки немало. І проблема достойних, догідних приміщень для шкіл, і підручників, і дошкіл молодого покоління вчителів. Вони самі вже не бачили ніколи Землі Батьків і далеко не завжди належно кваліфіковані.
Бо ж загартована вірна гвардія «крайових» вчителів природнім порядком сходить поволі зі сцени. І що найважливіше й найболючіше — це такий частий брак зрозуміння і в батьків, і в зорганізованого нашого громадянства до справи українського шкільництва. А воно жити мусить, бо інакше пропаде наша діяспора. Ота, що про неї так гарно і з захопленням висловлюються наші діячі відродження з України. Що це, мовляв, саме ми переховали для народу всі його релігійні, національні, культурні цінності через час руїни та «застою». Хіба нам вільно «самоліквідуватися»?!
І тут завдання батькам: не критикувати українські школи,не забирати з них дітей, бо їм не подобалася особа вчителя чи то не стає часу дитині на балет чи гокей. Треба, розуміючи вагу знання українознавства, піддержувати школу в кожному її почині. У батьківських гуртках (які нераз навіть неможливо зібрати на квартальні засідання!), які дбали б про кожний аспект школи, включно з допомогою вчителям. Таку зразкову школу із найкращою участю батьків (зрештою, згідно із найновішими знахідками педагогіки!) маємо в Торонто. Це кооперативна школа ім. Цьопи Паліїв. Та ніщо не стоїть на перешкоді, щоб кожна наша школа стала такою, бо ж хіба можуть бути завеликі старання батьків для добра їхніх дітей?
Треба сказати, що в кожній школі, чужій чи своїй, дитині миле, а то й необхідне щире зацікавлення батьків: що вона там робить, чого вчиться.
Безумовно, є батьки, які до цього завдання доросли, але цього неможливо вимагати від усіх. І так часто менше освічені батьки тут «піддаються» та дозволяють дитині, більшій чи меншій, вповні відступати з-під їх авторитету чи влади, «бо воно мудріше від нас». На це рада, про яку ми вже згадували: власне від наймолодших уже літ, коли дитина вповні залежна від батьків та їх авторитет неподільний, нав’язати якнайміцніші зв’язки на основі щирих почувань супроти дитини, на основі релігійних, моральних та національних ціннощів. Тоді ніяка пізніша різниця інтелектуального рівня їм не пошкодить.
(Делі буде)
