Починаючи, з Божою поміччю, цей короткий розгляд, хочемо зразу застерегтися, що не зможе він дати вичерпних відповідей на всі питання і проблеми, які можуть виникнути в житті родини. Про це можна б писати об’ємисті томи, проводити широкі студії — і всеодно не дати відповіді на все. Отже, тут обмежимося тільки до переліку головних проблем, даючи відповідь на них хоч би лиш у загальних напрямних.
Хто глибше зацікавлений, тому радимо звернутися до знаменитої книжки Антоніни Горохович, «Батьки і діти», яка саме недавно появилася новим накладом, виданням Світової Координаційної Виховно-Освітньої Ради при Світовому Конгресі Вільних Українців. Ця ж Рада задумує опрацювати й видати власне таку ширшу працю, при участі багатьох авторів, «Книгу української родини». Та, покищо — це справа майбутнього.
З літератури, яку можемо щиро порадити, зокрема в ділянці виховання дітей, можна назвати: Іванни Петрів «За душу й долю дитини», І. Музички «Родина — перша школа», Володимира Мацькова «Наші діти і їх виховання», Григорія Ващенка «Український виховний ідеал», Ярослава Чумака «Українські діти — наше майбутнє». Хто зацікавлений цими справами, знайде відповідні джерела.
Ми ж подамо тут лиш думки про суть та ідейні основи родини, власне зокрема християнської та української.
Суть і призначення родини
«І сотворив Бог людину на свій образ. На Божий образ сотворив її, чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: будьте плідні і множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі».
У цих словах, на початку Святого Письма, найточніше з’ясована вся суть і призначення родини. Це — чоловік та жінка, передбачені волею й промислом Творця, щоб жили разом та продовжували людський рід. «На Божий образ сотворив її», — підкреслює окремо, що людина не лише тілесна, зв’язана законами природи, але вона, в першу чергу, сотворіння духовне. Що продовжування роду — це вдержування видимої основи для плекання духовних вартостей. Воно вможливлює, впродовж усіх поколінь, поступове вдосконалення людини, зближення її до найвищого, Божого прообразу.
Родина — це й перша основна клітина всякого суспільного, громадського життя. Впродовж тисячоліть постійним збагаченням досвіду поколінь це життя розвивалося від родини, через щораз вищі форми: рід — плем’я, нарід до сучасної нації.
Тарас Шевченко правильно бачив у своїй творчій візії модель справедливої суспільносте, як «сім’ю вольну, нову», де «врага не буде супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі».
Бо ж у понятті «родина» включені самі собою всі найкращі риси людини: чесність, щирість, довір’я, доброзичливість, ніжність, турбота про других, витривалість, всепрощення… Перелікові може й кінця не бути, а хто живе в родині, той добре знає, що без цих прикмет, у кожного члена родини зокрема, спільне життя було б просто неможливим, що в такому житті всі ці прикмети постійно ростуть та вдосконалюються.
Легко й приємно їх вичисляти, але куди важче, часом і неможливо слабій людині вдержатися в тих усіх чеснотах серед труднощів життя. А що Творець знає найкраще психологію свого творіння, людини, то нагородив Він її щедро за всі ці прикмети, за те, що приймає на себе родинні обов’язки та самозречення; нагородив теж вже і на землі. Нагородив родинним щастям, миром, почуттям радісного сповнення. Їх відчуває зразу кожний, переступивши поріг дому, де живе праведна родина.
Життя людини проходить кругами, які замикаються: народини, ріст, дозрівання, старість, смерть. Але ж ці круги пов’язані в ланцюг поколінь: батьки-діти-внуки. Часом ще й правнуки. Ці три-чотири покоління зустрічаються на землі в мандрівці до вічности. Але цього саме й досить, щоб забезпечити нерозривність та можливість передачі духовних ціннощів в роді. Звичайно, тільки тоді, коли люди свідомі свого післанництва своїх завдань.
Буває, що через якісь катаклізми, природні чи спричинені людьми, фізична основа, життєва нитка роду вривається. Наш нарід особливо часто переживав це — від Батия до Сталіна, в різних формах і завжди з незаступимою втратою. Але ж ще гірше, якщо фізично рід живе, але дозволяє зовнішнім обставинам знецінити свою провідну ідею. Коли нащадки втрачають почуття місії, яку несли і для якої нераз і жертвувалися предки. Оце справжня, бо добровільно спричинена, трагедія. І їй повинна свідомо протистояти кожна українська родина.
Фізичні основи подружжя
Навіть згідно із цитатою із Святого Письма, на яку ми покликалися, співжиття людей двох статей — це підстава подружжя. Без нього і сама Церква не визнає подружжя правним, навіть якщо уділила вже молодятам таїнственне благословення.
Фізичне співжиття — це й найдальше йдучий доказ взаємного довір’я й одвертости поміж подругами, як теж і повної відданости одного одному. Але силою первородного гріха — і при своїй вільній волі, людина має змогу перекривити, знецінити кожний дар Божий, обернути його із добра на причину упадку. Таки, мабуть, із ні одним даром із висот не поводилися люди впродовж своєї всієї історії так невміло, неуважно, а то й жорстоко, як саме із цим. А власне ж із тієї злуки, коли двоє стає «одним тілом і одною душею», походить і нове життя — доказ безмежної ласки Творця.
Відоме порівняння до зв’язку між Самим Спасителем і Церквою підносить подружжя до надземних висот. І в цьому світлі такими марними здаються всі представлення найінтимніших сторінок життя людини й родини, як чогось непристойного, низького, гідного лукавих насміхів.
Безперечно, це не тема до буденних, плитких розмов і пліток, бо кожне із супругів має святий обов’язок зберігати честь не лише свою, але й свого друга чи дружини. Бо ж, віддаючи все, — віддають в чистоті та щирості — і свою честь, свою особисту гідність. Від початку подружжя — вона спільна, її спільно треба оберігати перед зневагою несуттєвих подробиць, перед лихим оком і слухом.
Ми знаємо, що не так дивиться на ці справи модерний світ, в якому доводиться нам жити та й виховувати дітей. Основне його гасло — «свобода» — одобрює перед та позашлюбні зв’язки, як щось зовсім нормальне, і тільки турбується, як не допустити б до їх наслідків чи усувати їх. Подружжя ж вважають тут чимось зовсім не зв’язаним із цими справами, просто торговельним чи адміністраційним контрактом, який можна без труднощів, на бажання, розірвати.
Такі погляди вдаряють в саму суть подружжя, і треба на кожному кроці їм протидіяти, бо родина — установа Божа; хоч і получена із земним і тілесним, але власне й на те, щоб його підносити, одуховлювати. Фізичні зносини — це найвищий вияв любови, уважливости, пошани до другого такого самого сотворіння Божого, такої ж повної і повновартісної людини. Але не кожної, а вибраної й одинокої. З тією вибраною людиною все вільно, але це й накладає обов’язки супроти неї, передусім постійної вірности.
Нерозривність християнського подружжя
Отже християнське, а зокрема католицьке подружжя — нерозривне. Не лиш із погляду закону Божого, але й звичайної людської гідности. Коли воно вже заключене — всі старання, як супругів, так і їх оточення, повинні змагати до того, щоб його вдержати, щоб воно виконувало свої завдання, не зважаючи на всі труднощі й перешкоди. Вони будуть навіть у найкращих і найбільше «дібраних» подружжях. А в кожному ж подружжі живуть люди, обтяжені людськими недоліками, та ще й мусять ставити опір нераз справді важким обставинам та ударам долі.
Так, подружжя, яке має дати людині щастя, почуття сповнення і безпеки, може принести із собою нераз і дуже гіркі випробування. Пройти їх успішно — вимагає з обох сторін нераз немалої жертви, й то й жертви геройської, як, наприклад, при тривалій недузі, каліцтві чи загибелі одного із співдругів. Але ж жертви ці не даремні, навіть якщо у світському вимірі здаються неспівмірними. Вони пожинають у висліді плоди куди вартісніші — з етичного, релігійного погляду, ніж все те, чого довелося зректися, щоб вдержати подружжя.
В крайніх випадках Церква навіть дозволяє на правну сепарацію, яка, одначе, не звільняє від складеної присяги вірности. Зрештою, особливо сьогодні, в дуже ненормальних випадках, Церква виказує теж і зрозуміння для незвичайних обставин та уневажнює неможливі подружжя.
Роля чоловіка й жінки в подружжі
Волею і промислом Божим — чоловік та жінка різняться одне від одного рядом прикмет, не лише фізичних, але й духових. Що є честю і славою жінки, як ніжність, довготерпеливість — це в чоловіка не числиться аж такою великою чеснотою. А знов чоловіча рішучість та самовпевненість — не найкращі прикмети в жінки. Про це, зрештою, можна ще багато говорити, бо різні культури й епохи історії людства мали свої поняття про ідеали одного й другого.
В подружжі ж вони зустрічаються. Не лише у святкові хвилини піднесених почувань, але і в незручностях буденного, постійного співжиття. І зрештою — кожне вносить у подружжя себе самого і не може його повністю заперечувати.
Отже, проблема ролі чоловіка й жінки у подружжі — давня, як саме людство. Змінялася ця роля не раз. Ось у заранні свідомого життя нашого народу, у трипільській культурі жінка бувала головою не лише вужчої родини, але й цілого роду. І відповідно до того — як можемо це оцінити сьогодні — культура ця була мирна, невойовнича, зосереджена на праці та плеканні краси.
Але частіша і мабуть більш природня керівна роля в родині — для чоловіка. Зокрема в минулому столітті в європейській культурі та її заокеанських відгалуженнях чоловік був головою родини аж до Повної відповідальности; за форми її співжиття, за прожиток; але і з необмеженими правами. Жінку шанували, трохи не обожнювали за її красу, тендітність, «хоронили її навіть від подуву вітру», але ж не признавали їй ніяких інтелектуальних прикмет, ніяких прав як окремої людської індивідуальности.
Німецькі славні три «К.» — діти, кухня й моди — стільки діяльности дозволялося жінці. Норвежський письменник Генрік Ібсен на початку нашого століття дав у своїй драмі «Нора або дім ляльки» вислів думкам, які починали опановувати тодішнє суспільство, що жінці належиться рівне право із чоловіком вдома і в усіх громадських справах.
Чимало часу проминуло від того пролому. Жінка здобула собі право рівности в доступі до освіти, до громадського й політичного життя, а в родині до самостійних рішень про себе, дітей чи навіть про справи, які заторкують цілу родину. Нелегка була ця боротьба. І показала, як багато може жінка чи то в навіть найбільш вимагаючому званні, чи в громаді. Як знаємо, сьогодні ж ідуть і заходи для зрівняння її прав в деяких церквах, навіть у духовному служінні.
Але ж, звільнена із «дому ляльки», жінка вийшла у широкий світ, стала для чоловіків «тільки співробітником», і нераз у тому процесі затрачується пошана, яка їй належна. У колишньому Радянському Союзі ось розхвалювана «рівноправність жінки» доводила до того, що її безсовісно використовували на найважчих навіть фізичних роботах, на додаток до всіх тягарів домашньої господарки й виховання дітей.
Як нам дивитися на це питання? Святий Павло каже в листі до Ефесян: «Коріться одне одному у Христовому острасі… Жінки нехай коряться своїм чоловікам… Чоловіки, любіть своїх жінок…». Здавна відомо, що саме християнство знесло многоженство та піднесло людські права жінки як рівноправної дитини Божої. І всеобіймаюча розв’язка, яку саме подає св. Павло, — це взаємна любов. Із признанням взаємно кожному його вищостей та із зрозумінням його слабостей. В атмосфері взаємної любови проблема рівноправности стає предметом обговорення й узгіднення, не непорозумінь чи кривди. А різність прикмет робить друга чи подругу тим дорожчим одному для одного.
Наша народня мудрість має теж свою далекосяглу розв’язку цього питання: «Чоловік і жінка — це найкраща спілка». Із окремим признанням ролі жінки, яка «держить три угли в хаті».
І в сьогоднішньому нашому житті ми бачимо немало прекрасних подруж, де жінка високоосвічена, добрий і успішний професіоналіст чи громадський діяч, але це не порушує ні в чому родинного життя ні навіть не перешкоджає взірцевому вихованню дітей. Бувають такі світлі приклади, але різні люди здібні нести різні навантаження. Якщо жінці прийдеться вибирати між життям і успіхами в зовнішньому світі та сімейними обов’язками, зокрема супроти дітей, тоді ці обов’язки повинні стояти на першому місці. Вірна подруга й помічниця чоловіка, а зокрема запопадлива, розумна й любляча мати — це найдосконаліша з усіх професій жінки і ніяк не гірша від інших.
