У неділю, 22 лютого 1987 року о дванадцятій годині дня у церкві св. Юра в Нью-Йорку була відправлена поминальна Служба Божа із Панахидою за св.п. Патріярха Йосифа. Отець Лаврентій, який відправив Службу Божу, виголосив проповідь, присвячену Патріярхові Йосифові. Він з теплотою і любов’ю згадав особливі фрагменти з життя Блаженнішого Отця Йосифа, вказуючи на його велику спадщину, яку ми повинні дальше зберегти.
Після Служби Божої того ж дня, також заходами управи Відділу Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку, відбулась святочна зустріч, що відбулась в домі НТШ, з доповіддю, яку виголосив дорогий гість з Риму, Архимандрит Любомир Гузар. На зустріч прибуло багато учасників. Голова управи Т-ва Микола Галів привітав о. Любомира Гузара, пароха української православної церкви Всіх Святих о. Івана Ткачука, пароха української католицької церкви у Озон-Парку о. Петра Огірка, голову крайової управи УПТ-ва інж. Олександра Пришляка та всіх присутніх. Водночас голова управи Т-ва попросив о. Петра Огірка провести молитву.
Після молитви ведучий зустріччю Микола Галів висловив ряд думок, присвятивши їх Патріярхові Йосифові:
Мені здається, що на цьому форумі не потрібно представляти нашого доповідача, Архимандрита студитського манастиря о. д-ра Любомира Гузара, бо всі ми його добре знаємо як видатного богослова і мислителя.
На протязі багатьох років ми завжди в лютому місяці відзначали день народин світлої пам’яти Патріярха Йосифа. День його народин припадав на 17 лютого. В тому часі ми влаштовували більше чи менше величаві імпрези для підкреслення його особливого значення для нашої Церкви, для українського народу і зокрема в цьому для нас, мирян. За життя його святости Патріярха Йосифа ми масово надсилали йому святочні картки з поздоровленнями з днем народження. І після його смерти ми завжди у якійсь формі відзначаємо цей день народження, улаштовуючи святочні сходини з доповідями, щоб при цій нагоді згадати його світлу пам’ять.
Блаженніший Патріярх Йосиф був унікальним церковним достойником — ієрархом не тільки в українській, але також у вселенській Христовій Церкві. Він був і таким для нас завжди залишиться — людиною Божого Провидіння.
Згадуючи світлу пам’ять Патріярха Йосифа, ми завжди повинні пам’ятати, що ним розпочаті діла ми повинні безперебійно здійснювати. Щоб ним засіяне зерно безперебійно зростало і розвивалось і то як у ідейно духовій площині, так і в матеріяльній. Він сказав такі знаменні слова: «За єдність Церкви й народу». Ці слова були змістом його життя. Ми були свідками, як Патріярх Йосиф стукав до дверей наших братів-православних. Як він обнімався з сьогодні також уже покійним Митрополитом Української Православної Церкви, світлої пам’яти Йоаном Теодоровичем. Ідеї Патріярха Йосифа були Динамічно творчі. Його надбання в усіх ділянках церковного і національного життя є неперевершені. І наша зустріч тут як зорганізованого мирянства є плодом його зерна.
О. Любомир Гузар виголосив гарно опрацьовану, глибоко продуману доповідь. Він говорив про проблеми, які у нас стараються не заторкувати, про них не говорити. Він говорив про наші відношення між українцями-католиками і православними. Він говорив у площині, щоб ми утверджували нашу свідомість про правду. Доповідач має легкий спосіб вислову і представлення складних проблем дуже просто й зрозуміло. Не будемо тут переповідати думок доповіді архимандрита Любомира Гузара, бо вона буде надрукована у наступному числі журнала.
Ставили питання та висловлювали свої думки наступні учасники: І. Шумилович ставила питання та вказувала на труднощі щодо поєднання, підкреслюючи, що існує бажання до поєднання. Оксана Луцька запитувала, чи є вигляди на визнання існуючого патріярхату Української Католицької Церкви Апостольською Столицею? Юрій Малаховський звернув увагу на те, що в скорому часі має бути прийняте право партикулярних Церков. Про це була мова у газеті «Шлях». Але знаємо, що на одному з Синодів нашої Церкви було прийняте наше право. Б. Филипчак відмітив, що на низах є бажання єдности! Любомир Калинич висловив кілька думок про проблеми нашої Церкви, спроб її латинізації, справу св. Йосафата, як також до питання визнання нашого патріярхату. Пані Филипчак підказала, здається, що найбільші труднощі у справі поєднання існують на верхах серед ієрархії. Голова крайової управи О. Пришляк висловив привітання і вдячність за таку цінну доповідь, що її висловив гість з Риму, Архимандрит Гузар, і підкреслив, що нам треба працювати на шляху до нашого поєднання. Володимир Стойко розглянув наші церковні питання у історично-аналітичній площині.
Особливо цікавим був виступ о. Івана Ткачука. Він сказав: «Всечесніший отче, Архимандрите Любомире! Я прийшов сьогодні сюди не дискутувати точку зору православних чи католиків, але щоб побачити вас, отче Архимандрите, щоб побачити, наскільки ви змінились з того часу, як ми були капелянами на оселі СУМА в Елленвіл. Зміни є, велика борода і то сива, чи, вірніше, сивіє. Мені було приємно послухати Вашу доповідь. Вона змістовна і промовляє до серця і душі. Що ж до справ унії і справ, які поділили нас, є тяжко говорити. Ви маєте свою думку, а ми, православні, маємо свою. Знайти таку комісію, щоб усі історики зійшлися і усталили правду, дійсну, невідкличну правду. Не знайдемо на світі правди. Одні вважають за правду одне, а інші — друге. Або таке, що сьогодні є правдою, а завтра вже буде щось протилежне. Отже, таких безпартійних істориків тяжко знайти. Подам, один приклад: у 50-тих роках у Буенос-Айресі, Аргентіна, проф. Онацький почав видавати «Малу Українську Енциклопедію» і під гаслом «Берестейська Унія» написав, що це було найбільше нещастя українського народу. З приводу цього розвинулась широка полеміка. Отці Василіяни у Буенос-Айресі, в Бразілії, і тут накинулись на проф. Онацького. Навіть у журналі «Світло» були заклики, щоб не пронумерувати того видання. Але під цю пору, коли ми бажаємо святкувати 1000-річчя, продовжуймо мати любов. Це найперша передумова».
Доповідач о. Любомир Гузар дав відповіді на всі заторкнені питання. Ось деякі з них:
«Мені було приємно сьогодні по стількох роках знову побачити о. Івана Ткачука. Правда, це були милі часи, коли ми були капелянами на Сумівській оселі в Елленвіл. Він напевно назавжди залишився тим прекрасним шахістом, і моя велика амбіція в житті була — могти сісти, як його противник шахів і зіграти безсмертну партію Адверсена, але, здається, навіть моя сива борода не поможе в цьому.
Те, що отець сказав, він вжив дуже чарівне слово — любов. То є ціла справа. Бачите, ми шукаємо собі, як могти не любити. Це прикро сказати. Але знаємо також, що любов не має границь. І справді, як сам отець сказав, те, що було неможливе кілька років тому, сьогодні є можливе. Пригадую собі, як святили пластову домівку, православні отці ішли одним поверхом, а католицькі другим і так робили, щоб, не дай Боже, при кінці не зустрілись на сходах. Якось воно діялося, але я не бачу, щоб світ завалився. Є дивна сила не так логіки, як любови. Але, з другої сторони, ми не бажаємо бачити правди, бо любов вимагає правди. Тільки, що любов бачить правду, якої не бачить ніхто інший. І тому ми мусимо, якщо ми оперуємо правдою без любови, то так дослівно, як о. Ткачук сказав, кожний буде її викривляти на свій спосіб. Правда без любови не може існувати. Тому шукати мусимо правди у любові. Не заперечувати правди і не заперечувати любови, немов би правда стояла на перешкоді любові, а любов у якийсь спосіб обезцінити правду. Ні! Мені здається, що правда мусить бути як підстава. Правду мусять шукати у повній любові до правди і любові до людей, які тою правдою мають жити. Трудність є справді колосальна, але, з другої сторони, ми є свідками, що вже не одно змінилося. Отже, не є справа безнадійна. Ми не йдемо цілком до заду, але може трохи заповільно ідемо до переду.
Тут було також сказано, що в низах немає проблем, чи не винні в цьому відношенні вищі чинники. Я думаю, що багато є винні вищі чинники, але не виключно і цілковито. Я не можу повністю погодитись, що немає проблем на низах. Я радше б сказав, що на низах є така свята байдужість — незнання. І ми цілком щасливі, що ми будемо ще 1000 років православними і католиками, то властиво для Церкви Христової є противоріччям. Церква Христова не може існувати у двох Церквах. Така байдужість і поблажливість не є добра. Ми не бажаємо війни. Ми не хочемо перетягати когось, один одного.
Була мова про св. Йосафата. Я не є вповні переконаний із згаданих фактів, що він мав симпатії у короля. Він мав дуже мало симпатій у короля, і ми сьогодні починаємо застановлятися, коли його нарешті забито, чи не одна побожна душа на королівському дворі сказала: «Богу дякувати, що його нема». Він був небезпечний для всіх. А знаєте, чим був небезпечний? — бо він бажав єдности. Ми можемо з ним з багатьма справами не згоджуватись, але ніколи і ніхто не заперечив, що він цю єдність бачив так, як її розумів і так її бажав. Він не вживав методів, які виходили поза межі, і тому він був такий небезпечний.
Ми досьогодні не знаємо всього, ми знаємо, хто мав сокиру в руках, але то ще нічого не значить. Але хто надхнув його, то ми ще досьогодні не знаємо! Це є справа історії. Це треба історично доводити. Останньо появляються збірки його листів, які починають нам кидати інше світло, але знову ж треба бути обережним, щоб з одної крайности не перейти в другу. Чи ми насправді досьогодні зробили аналізу тої т.зв. унії? Я не думаю! Я думаю, що вона ще досьогодні є роздумувана дуже конфесійно. Я є певний, якщо б докладно переглянути, то мусіли б оцінити її додатні й від’ємні сторони. Це питання треба спокійно обговорити й аналізувати».
Після відповіді на питання та порушені проблеми до архимандрита Любомира Гузара ведучий висловив щиру подяку доповідачеві за його дуже цікаву і глибоко аналітичну доповідь. Порушені в доповіді думки й проблеми залишаться надовго у нашій пам’яті для застанови над проблемами нашої Церкви, над проблемами її єдности, до якої змагав Слуга Божий Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф, змістом життя якого було — «За єдність Церкви і народу». Ведучий попросив о. Івана Ткачука на закінчення святочної зустрічі провести молитву.
