Початок життя цієї громади був покладений стоянням українських греко-католиків та їхніх симпатиків за легалізацію УГКЦ на московському Арбаті в 1988 році. Саме тоді серед українців виникла думка про створення в Москві громади УГКЦ. Молоді науковці Іван Філіпович та Євген Сярий – керівники Клубу української молоді в Москві – звернулися до митрополита Володимира Стернюка з проханням надіслати сюди священика для задоволення духовних потреб греко-католиків, яких тоді жило в Москві та в області чимало. І невдовзі до Москви із Києва прибув щойно висвячений отець Валерій Шкарубський. Так постала вперше за всю історію Москви, в центрі Російської імперії, українська греко-католицька громада, яка задекларувала себе як частина УГКЦ, духовним пастирем якої ось уже 27 років є отець Валерій із притаманною йому енергією та оптимізмом, бо чимало за всі роки траплялося негараздів у житті громади та навколо неї.
Першу літургію отець Валерій звершив у палаці «Молодьожний» в центрі Москви у 1989 році. На ній було більш ніж 200 людей переважно молодого віку з Москви та з різних куточків України і Росії. Відтоді щомісяця до нас приїздить із Києва отець Валерій для звершення літургій. Щоби взяти участь у спільній молитві, вірні збиралися в непристосованих приміщеннях, просто неба, за будь-якої погоди. І саме спільна літургія рідною мовою, спільні національно-релігійні свята і традиції приваблювали не лише греко-католиків, а й православних, україномовних та російськомовних українців, а також людей інших національностей. Відзначали разом Різдво, Великдень як одна родина, хрестили дітей і дорослих, брали шлюби, освячували приміщення тощо. Попри те, що громада не мала офіційного статусу (не дозволяв закон РФ. – Авт.), вона діяла як повноцінна парафія, прибравши собі ім’я святого Миколая. Незважаючи на те, що чисельність людей змінювалась, громада духовно зростала, ставала міцнішою попри намагання деяких сил її підпорядкувати. Приїзд до Москви наприкінці 90-их років Владики Любомира, його зустріч із керівництвом громади додала потужного імпульсу її розвитку. Це показало, що ми не сироти на чужині, що нами опікується попри деякі труднощі рідна Церква та українська церковна громадськість. З часом наша громада стала помітним і важливим явищем у громадському житті українців Москви. Постійним членом Координаційної ради об’єднання українців Москви (поки воно існувало) завжди був представник громади, який репрезентував інтереси не лише греко-католиків, а й православних. Узагалі між греко-католиками і православними існували добрі стосунки, і це є нормою, обумовленою нашою спільною долею, нашими спільними історичними джерелами, нашими спільними проблемами в Росії. Разом із тим українські організації Москви таРосії загалом не були осторонь релігійного життя українців, сприяючи діяльності громади, допомагаючи з приміщенням, з організацією культурно-релігійних заходів, і за це громада вдячна насамперед Валерію Семененку – голові Об’єднання українців Росії, а також головам товариства «Славутич» – професору В. Антоніву та першому українському космонавтові П. Поповичу. Великі надії покладаємо на Культурний центр України в Москві.
Коли будували КЦУ (гендиректор І. Філіпович), в його організаційній структурі передбачалось приміщення для почергових богослужінь православних і грекокатоликів. Але не так сталося, як гадалося… З приходом до влади президентів Л. Кучми, а особливо В. Януковича, КЦУ перетворився на антиукраїнську установу, і про каплицю можна було забути. Але надія не згасла. Після Революції Гідності український уряд нарешті повинен повернутися до цього питання, бо не так греко-католики, як українські православні Москви залишаються безпритульними. А їх у Москві набагато більше, аніж греко-католиків. Враховуючи велику кількість українців у Москві, громаду не покидає надія, що коли настануть кращі часи, буде вирішене питання будівництва храму для двох основних віросповідань українців Москви. За роки існування громади, окрім українських громадських організацій, на допомогу їй приходили наші брати-католики – в першу чергу керівник місії францисканців світлої пам’яті отець Григорій. Кілька років у затишному маленькому храмі громада почувалася наче у власній оселі. Але одного разу з чиєїсь злої волі двері каплиці для нас зачинилися, і ми знову опинилися на вулиці…
На нашу превелику радість, широкі братерські обійми нам розкрили отці-салезіяни. В невеликому монастирі минуло кілька безпроблемних років завдяки добрій волі отців Джузеппе Пелізарії, Августина Дзендзеля та Олександра Самойлова. Останніми роками ситуація кардинально змінилася: з обранням Патріархом УГКЦ Святослава Шевчука за підтримки владик Йосифа Міляна та Богдана Дзюраха, а також із доброї волі Архиєпископа Павла Пецці, отців Йосифа Заневського – настоятеля собору Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, отців Августина Дзендзеля та Валерія Шкарубського громада нарешті має можливість бути присутньою на богослужіннях в просторій крипті собору, а у великі свята – в основній його залі. Нині, окрім щомісячних богослужінь, відправлених отцем Валерієм, тут щонеділі звершує літургії отець Василь Вайда. І хоча зрозуміло, що ми в цьому соборі лише гості, але гості близьких друзів. Громада дивиться на перспективи співпраці з римо-католиками Москви з надією. Кращі умови відкривають нові можливості, тож відповідно перед громадою постають завдання, що були актуальні всі 27 років її існування. По-перше, оскільки чимало вірних, які прийшли до громади за покликом серця, з любові до Господа та до України, не мають початкової християнської освіти, важливо невідкладно розпочати уроки катехизації, а також виклади з історії нашої Церкви, щоби кожен мав тісний зв’язок свого духовного життя з життям Церкви й України. По-друге, надати громаді статусу української греко-католицької парафії у складі Російської Католицької Церкви. Зараз нас називають католиками візантійського обряду. Це правда, але далеко не повна, бо така назва нівелює особливість нашої Церкви, яка є реальним прикладом долання трагічного розколу християнства, яка за єдність з Римом пройшла страдницький шлях неймовірних поневірянь. Понад те, УГКЦ має свої національно-релігійні та культурні традиції, шанує віковічні звичаї свого народу, тому сподіваємось, що вона незабаром стане патріаршою, що позитивно вплине на подальшу долю нашої громади. Віримо, що наші слова почують і в Римі, і в Москві, і в Києві. Всі наші надії на Господа нашого Ісуса Христа і на Богородицю!
Володимир Смеречинський
