(У пам’ять Кошового Костя Гордієнка, мого прадавнього родича)
Я чую стогін твій у серці своїм,
І твої рани бачу всюди я,
Україно! Матінко моя!
Я так люблю тебе безмежно…
І вірю! Вірю! Вірю в те,
Що час той близько,
Коли вдихне рідна земля
Цілющий віддих волі.
Вірю, молюсь, Христа благаю
На твої рани злить бальзам
І світло правди дать синам,
Уздріти —
Як сили всі з’єднати,
Щоб супостату показати
Що хоч, як не простягатиме отруйних
Пазурів кліщі,—
Не матиме ніколи сили
Тебе, страждальну, подолати!..
Молюсь!
За тебе я щодня.
Бо так люблю тебе, о матінко моя!
Що біль твоя —
Зі мною впарі ходить,
І я радію, що її чую,
Може, тим улегшу долю твою,
Може, бодай, крихітку болю забираю…
О Україно! Я так тебе, мамо, кохаю.
В моїх очах —
Ти образ матері, всесвітної красуні!
Хоч ти й роздягнена з краси,
В чужі убори тебе зодягають,
Хочуть твій образ спотворити…
Безумнії!
Того не знають,
Що в одяг вічної краси
Давно вдягнулась уже ти.
Такий і в муках не зітреться
Й не розірве його ніхто!
Красу твою ніхто не вб’є!!!
Й хоч, як нечистий все чигає,
Твій образ, матінко, сіяє
У нім Розп’ятого й Воскреслого я бачу…
Й нераз із радости я плачу,
Що ти, —
О рідна мамо, така стійка і віддана Йому.
І біль у серці зроджує щось дивне-дивне…
О Боже!
Я так Україну мою люблю,
Прийми мою любов, о Милосердний,
Хай буде бальзамом на рани їй…
І дай їй знати, —
Що вже зближається її весна, —
Я вже чую її аромати!
Мотря Фаринич
