Право на володіння храмами і пільги при оподаткуванні, міжконфесійний діалог, екуменізм, прозелітизм – це ті теми, які дуже часто протягом останніх десятиліть порушували ЗМІ в Україні. Наше суспільство – воцерковлена його частина і невоцерковлена – звикло жваво обговорювати те, який політичний підтекст мають і який контекст виражають ті чи ті заяви єрархів, які в цих єрархів годинники, яке велике політичне значення матиме ймовірне об’єднання Церков і за яких умов це можливе.
Подібні теми зараз в тренді. Окремі солідні світські видання мають релігійних оглядачів, котрі висвітлюють підкилимні «ігри в бісер» конфесій. Справді, порушення і перегини в нашому церковному середовищі подеколи особливо вражають. Але водночас постмайданна реальність в Україні щодня демонструє, що підкилимне, нехай і елітне, не основне в житті соціуму і що буття визначають насправді буденні, прозаїчні речі.
Надзвичайно важливим чинником для перебігу суспільних процесів є менталітет, середовище, в якому всім нам доводиться жити. І тут Церква має надзвичайно багато роботи. Наприклад, кожне покоління християн потрібно поновно євангелізувати, а досягнутий рівень духовності дбайливо та постійно підтримувати. Життя змінюється, з’являються нові виклики. Про те, що вони в нашій державі набувають щораз гострішого характеру, свідчать вже не тільки заяви віруючих і експертів, а й офіційна державна статистика (для повноти висвітлення теми використовуватиму статистичні дані за 2011 – 2012 роки, позаяк дані за 2013-ий з усіх областей ще не оприлюднили, а загальна тенденція обраних показників за винятком абортів – стале зростання).
Проблема – в душах
Одразу ж після того, як Церква отримала право вільного голосу в Україні, після десятиліть тоталітаризму вона порушила питання абортів. Україна в сучасний період засвідчує найвищі в Європі, крім Росії, показники кількості випадків штучного переривання вагітності. Зокрема в 2012-ому зробили 242 тисячі 343 аборти проти 411 тисяч 904 народжень. Отож, співвідношення абортів/народжень у нас сягнуло 27,15 відсотка. Водночас у Міністерства охорони здоров’я України свого часу навіть цю цифру назвали позитивною. Як-не-як, а в 2005-ому вказане співвідношення становило 58,83 відсотка. Згідно з концепцією державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006 – 2015 рр.» МОЗ, у 2006 році на 100 пологів припадало 84 аборти.
Штучне переривання вагітності, згідно з вченням Церкви, у тому числі й УГКЦ, є далеко не специфічною медичною операцією. Це дія, що впливає на все подальше життя матері, її сім’ї, родини, а відтак і всього суспільства. Церква наголошує, що аборт – це вбивство! Незалежна держава Україна з цим не погоджується. Ігнорує неодноразові звернення щодо заборони абортів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, окремих релігійних конфесій.
Фактом є те, що українське суспільство у своїй більшості ментально не прагне визнання абортів убивством. Але самі медики усвідомлюють, що аборт підвищує ймовірність непліддя, раку, інших хвороб. Штучне переривання вагітності та пов’язані з ним ускладнення забирають життя майже кожної десятої жінки, що померла під час пологів. Проте як вихід українські лікарі пропонують стерилізацію. “Реально вплинути на рівень абортів можна шляхом охоплення сучасними методами контрацепції 40-45 відсотків жінок фертильного віку” (інформація – зі згаданої вище концепції на сайті МОЗ України).
Тож у випадку абортів Україні пропонують боротися з наслідком. Медики напевно не замислюються, що, йдучи таким шляхом, самі суперечать заслужено шанованому Гіппократу, який у трактаті “Про води, вітри і місцевості” стверджував, що хвороби, опріч зовнішніх умов, залежать ще й від характеру та стилю життя людей. Так, стерилізація може зменшити статистичні показники. Та чи вплине на проблему? Тут відверто мож‑ на сказати – ні. Такі «рецепти» результату не дадуть. Адже в нашій державі постійно збільшується кількість абортів у вперше вагітних, а ризик неплідності підвищився з 5,6 відсотка в 1991 році до 12,1 відсотка у 2004-ому. Проміжний висновок – сучасна система ме‑ дицини в питанні абортів дбає передусім про цифри. Причина великої схильності українців до абортів криється у їхніх душах.
Аборти, позашлюбні діти і релігійна мережа
В питанні людських прав і свобод держава Україна задекларувала відношення, яке можна назвати ліберальним: кожен вирішує, що йому добре. Але синхронним є ще одне явище – лідером довіри серед українців уже багато років поспіль можна назвати Церкву. Вона стоїть на відмінних від держави позиціях існування об’єктивної природної істини. А якщо точніше, пропонує людині відповіді на конечні питання буття, у той час як держава повинна займатися забезпеченням умов життя.
Громадяни покладають значні сподівання на роль Церкви у духовному відродженні України. Про це написано вже багато праць. У зв’язку з потенціалом Церкви в справі покращення духовної атмосфери згадують часом і слова класика літератури, онука унійного священика Федора Достоєвського – “якщо Бога нема, то все дозволено”. Себто віра стримує людину від аморальних вчинків. Та чи справді релігія, Церква в Україні виправдовує відповідні надії? Дати цілковито ствердну відповідь, як уважаємо, поки не можна.
Всеукраїнська статистика абортів усереднена, бо показує загальний стан суспільства. Але вона ж при‑ ховує стан різних його частин. Так, до п’ятірки областей, де кількість абортів на 1000 жінок репродуктивного віку була найбільшою, належали, зокрема, місто Севастополь з показником 20,2 випадків, Кіровоградська (19), Київська (17,62), Вінницька (17,12) та Херсонська (17,03) області. Не на багато відстали від них Донецька та Луганська – з 16,68 та 15,95 випадків відповідно на 1000 осіб. Крім них, до десятки ввійшли Миколаївська (16,51), Чернігівська (15,27) і Дніпропетровська (15,03) області. Якщо порівняємо цей список з десяткою регіонів, де найменша концентрація усіх релігійних громад на кількість жителів, то збіг зауважимо в семи випад‑ках із десяти. Це стосується Дніпропетровської, Донецької, Київської, Кіровоградської, Луганської та Миколаївської областей і міста Севастополь.
Аналогічний стан справ можна констатувати й тоді, якщо порівняти десять областей з найменшою насиченістю мережі релігійних громад та десять лідерів за часткою дітей, народжених в незареєстрова‑ ному шлюбі. Збіги отримуємо у випадках Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської та Одеської областей. Тобто у шести із десяти. Привертає увагу й те, що в тому ж Севастополі 20,9 відсотка дітей народжені не в шлюбі. Також до десятки областей, де особливо гостро постає суспільна і моральна проблема дітей поза шлюбом, входять Сумська, Херсонська і Черкаська – середняки за насиченістю релігійної мережі. І це при тому, що Сумська область у 2011 році належала до п’ятірки областей, де абортів було найменше (7,64 випадки на 1000 жінок репродуктивного віку).
Області з низьким рівнем абортів – інший бік медалі. Опріч Сумщини, це Рівненщина (6,08), Івано-Франківщина (7,49), Тернопільщина (9,07) і Закарпаття (9,21). Показово, що всі вони – в десятці регіонів з найбільшою насиченістю релігійної мережі. Натомість і щодо абортів, і щодо позашлюбних дітей з цієї десятки вирізняються Волинь та Вінниччина. У першій на одну релігійну громаду станом на 1 січня 2013 року (фактично на кінець 2012-го) припадало 690 осіб – другий показник після Тернопільщини. Але водночас на Волині у 2011 році показник абортів сягав 12,5 випадків на 1000 жінок репродуктивного віку, що майже на рівні Запорізької області з показниками 1856 осіб на громаду і 12,91 випадків абортів. Аналогічна ситуація на Вінниччині: з показником 911 осіб на релігійну громаду статистика абортів зашкалювала на рівні 17,12 випадків на 1000 жінок репродуктивного віку, а народжених поза шлюбом дітей – 19,1 відсотка.
Ще один виняток, але вже інший, – Харківщина. Там на релігійну громаду припадало 3754 особи, рівень абортів у 2011 році становив 9,68 випадки. Частка дітей, народжених у незареєстрованому шлюбі, в 2012-ому була 25,4 відсотка від загальної кількості на‑ роджених.
Лідери щодо розлучень та злочинності
Те, що тенденції до збігу низького рівня насиченості релігійної мережі та значних суспільних проблем на зразок абортів і позашлюбних дітей не є випадковістю, дозволяє підтвердити аналіз різниці офіційної статистики показників розлучень в різних регіонах. У даному випадку накладання лідерів обох десяток за даними 2011 року отримуємо в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській областях та в місті Київ, тобто у восьми з десяти випадків.
Але й це ще не все. Державні органи статистики скрупульозно збирають інформацію й щодо стану правової культури, у тому числі злочинності. Тут порівняння областей з найменшою насиченістю релігійної мережі та найвищих показників співвідношення кількості зареєстрованих злочинів до кількості населення взагалі вражає. Накладання обох списків на прикладі даних 2012 року отримуємо в дев’яти з десяти регіонів – у містах Київ та Севастополь, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Одеській та Харківській областях.
Отож, ситуація із суспільними викликами, базованими на стані моралі, в Україні дуже складна. Помітно, що «найспокійніші» області – у західній частині держави, «найнеспокійніші» – на сході та півдні. Причому особливо гостро згадані проблеми стояли на порядку денному в Севастополі та Криму, а також у Донецькій області.
В світлі протестних подій 2013 – 2014 років якісь подальші узагальнення і без того красномовних результатів наразі видаються недоцільними. Для них потрібні масштабні дослідження. Небезпечною здається мені й спокуса однозначного співставлення проблем певних областей з конкретними конфесіями, що домінують у них. Очевидно, що краї, які пережили значно довший період тоталітаризму, аніж Західна Україна, є більш послабленими в духовному плані. Наслідки радянської політики з її показним агресивним атеїзмом, колективізацією, індустріалізацією і зумисним перемішуванням населення – серед причин сучасного стану на сході й півдні України. Відомий український дослідник Андрій Юраш у 2008 році сказав: «Одним зі злочинів радянської системи супроти Церкви було свідоме прагнення перервати спадкоємність саме цієї традиції – пов’язаності Церкви і суспільства. Слід визнати, що комуністичним ідеологам певною мірою це вдалося зробити, привчивши духівництво як у прямому, так і в переносному сенсі не виносити церковну проповідь поза церковні мури».
Утім період двадцять з лишком років, який на початках так рясно називали «духовним відродженням», засвідчив: у ВСІХ ОБЛАСТЯХ – тільки збільшення кількості дітей, народжених поза шлюбом, розлучень і підвищення рівня злочинності… В одних областях, приміром, у Тернопільській, показник кількості позашлюбних дітей збільшився з 5 відсотків у 1995 році до 7,9 відсотка у 2010-ому. В той же час у Кіровоградській області – з 16,8 відсотка до 33,7 відсотка. Тож усім конфесіям потрібно справді задуматися, як побороти моральне падіння в суспільстві. А окремим із них варто шукати відповіді на ще два запитання: що вони робили з часу здобуття релігійної свободи? Чи настільки вже органічними та впливовими вони є на теренах, які приписують собі як канонічні? Релігійні організації в конкретних регіонах держави, за висловом знаного релігієзнавця Віктора Єленського, належать до різних цивілізаційних ареалів. Видається, що ці організації також потребують внутрішнього очищення і навіть лукавлять, коли перешкоджають іншим виправити стан суспільства на місцях, коли не пускають «опонентів». Проте назвати когось кращим, а когось гіршим було б помилкою. Адже в Україні, зі слів Блаженнішого Любомира Гузара, нема трьох Православних Церков і однієї Греко-Католицької, а є одна київська Церква, яка містично єдина, хоча видимо поки що розділена. І немає кількох суспільств: православних, католицьких, протестантських, а є єдина Україна. Принаймні так декларують самі конфесії. А тому вони покликані відповісти на виклики часу спільно й дієво. Єднання на Майдані створює підстави думати, що це можливо.
