2012 рік аналізують з різних точок зору і з огляду на різні загальні чи конкретніші питання. З релігійної точки зору цей рік був насичений багатьма важливими подіями і процесами. В першу чергу йдеться про державно-конфесійні відносини і загрози, що виникли цього року для релігійної свободи в Україні з боку державних чинників. Як противагу цьому можна розглядати міжконфесійну співпрацю у взаємозахисті та відстоюванні суспільних інтересів. Міжконфесійні відносини в Україні склалися у трьох вимірах: 1-й – на рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та інших міжконфесійних рад; 2-й – на рівні стосунків між окремими Церквами; 3-й – на рівні міжконфесійних відносин у регіонах.
Міжконфесійні ради: перевірка на міцність
У останні два роки для ВРЦіРО (об’єднує 18 провідних християнських, юдейських і мусульманських Церков та релігійних організацій плюс Українське Біблійне товариство) настали часи випробувань. Років десять тому вона була під цілковитим контролем Адміністрації Президента, тож фактично нічого не вирішувала і ні на що не впливала. У відповідь почали створювати альтернативні ради. У «пост помаранчевий» період ВРЦіРО входить у час свого успішного розвитку і «нарощування м’язів». Вона чітко довела, що міжконфесійна співпраця у верхах в Україні можлива. Понад те, давала приклад іншим – як в Україні, і так і за кордоном, де немає великого досвіду функціонування таких рад.
У 2005 – 2009 рр. Рада не мала проблем у відносинах з різними державними високопосадовцями, активно входила у різні громадські приурядові ради. Члени Ради усвідомили, що спільними діями можна вибудувати адекватні державно-конфесійні відносини.
При Президентові В. Януковичі Раді довелося довший час переконувати, що глава держави не має уникати зустрічі з нею. Натомість гарант віддавав перевагу сепаратним відносинам з різними Церквами, найперше з Московським Патріархатом. Це руйнувало колегіальні підстави Ради і могло внести недовіру в її роботу. У 2012-му зустрічі Президента та його підлеглих із ВРЦіРО вже не були рідкістю, але нагадували розмову з глухим. Зі всіх вимог, висунутих членами Ради, фактично жодна не була ним почута (попри передвиборчі запевнення, що почує всіх!). І навіть при цьому на Банковій намагалися кинути кістку трьом із Церков – пообіцяли сприяння в їх майнових справах. Як кажуть, дадуть не дадуть, але черговий привід для непорозумінь у ВРЦіРО закинуто. Проте Рада виявила вищу мудрість і не сприйняла ці загравання влади з певними конфесіями як привід для внутрішніх сварок.
Протягом усього 2012 року ВРЦіРО не раз виявляла єдність у найважливіших справах. Хіба що мовне питання викликало суперечки, проте це не був конфлікт, а радше від‑ мінність у трактуванні цього скандального закону.
Стало неписаною нормою те, що представники різних конфесій висловлювали певні думки щодо тих чи тих суспільних питань, з якими погоджувались інші учасники Ради. Такими спікерами були переважно чільні особи УГКЦ, УПЦ (КП) і ЦХВЄУ. Звичайно, Раду не варто ідеалізувати. Від неї не раз чекали більш конкретних дій, зокрема у відносинах із владою чи захисті релігійної свободи. Так, Адміністрації Президента вдалося зірвати зустріч членів ВРЦіРО із європосадовцями у Брюсселі в березні 2012 року, запросивши їх на той самий день на зустріч із В. Януковичем. Церковні лідери могли сказати: вибачте, у нас інші плани на цей день, вони укладені кілька місяців тому. Проте в дилемі Брюссель – Банкова Рада все ж таки вибрала Банкову. А коли на початку 2012 року появилися так звані «антисектантські» матеріали в ЗМІ, скеровані проти певних протестантських організацій, ВРЦіРО промовчала. Зрештою, навіть самі протестантські достойники не зуміли висловити публічний протест проти цієї однозначної провокації.
На більш радикальні кроки була налаштована Нарада представників християнських Церков України (об’єднує 9 найактивніших Церков). Свого часу саме вона виконувала функції ВРЦіРО, коли та перебувала під контролем Адміністрації Президента. Така співпраця є більш тісною, одностайною, бо йдеться про спільний християнський світогляд. У 2012-му вони відстоювали позицію щодо пропаганди гомосексуальних стосунків та особливо наполегливо вимагали від Януковича не ухвалювати змін до базового закону про свободу совісті.
Серед інших рад виявляла активність Рада євангельських протестантських Церков України (до неї входять провідні протестантські Церкви), що займалася внутрішніми справами розбудови і видала декларацію «Про захист моральних і сімейних цінностей». Але наразі не відомо, чи має ця Рада якусь програму дій щодо запобігання появі нетолерантних публікацій у ЗМІ, скерованих у першу чергу проти протестантського середовища.
Таким чином, діяльність різного роду рад загалом дає позитивні результати. Але їх ефективність залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх чинників – насамперед від бажання членів працювати в дусі міжконфесійної толеранції та взаємодопомоги. Засади солідаризму чітко відповідають духу громадянського суспільства. Проте воно так і не змогло сформуватися в Україні настільки, щоби стати важелем впливу чи нормою буття. Що стосується релігійного середовища, то не раз сепаратні інтереси окремих Церков переважають над загальним благом і міжконфесійним порозумінням. І це позначається на владних та політичних чинниках.
Міжконфесійні стосунки: краще статус-кво, аби на гірше (не) вийшло
Про релігійне життя в Україні склався стереотип – різні конфесії мають між собою ворогувати. І на жаль, він часто має підґрунтя. Приміром, вже третє десятиліття не може вирішитися православний розкол, який саме в тому й полягає, що не існує нормального діалогу між сторонами конфлікту. У 2012 році не було зроблено жодного публічного кроку для міжправославного порозуміння. УПЦ (МП) була поглинута внутрішніми проблемами, на які часом із сарказмом, а часом і з острахом реагували в УПЦ (КП).
Та й у самій УПЦ (КП) виникали внутрішні непорозуміння, зокрема на Тернопільщині та Рівненщині, внаслідок чого в УАПЦ з’явився новий єпископ, священики і монахи – перебіжчики з УПЦ (КП). А негаразди в самій УАПЦ спонукають поодиноких священиків шукати «кращої долі» в УПЦ (КП).
Поміж тим, в різних місцях виникали конфлікти через храми – переважно між вірними УПЦ (КП) і УПЦ (МП). Останні в східних, північних і центральних районах здобувають підтримку певних політичних або владних сил, які не проти використати конфліктні ситуації, особливо перед виборами. Подекуди рейдерські атаки на храми набували широкого розголосу в ЗМІ і переважно саме в таких випадках атакувальна сторона залишалася з нічим. Ось це напевно були найхарактерніші риси міжправославних стосунків в Україні у 2012 році.
Як невеликий епілог до цих стосунків – похорон архиєрея УПЦ (КП) Євсевія (Політила), що розпочався у львівському храмі УПЦ (КП), а продовжився у храмі УАПЦ, в якому владика відслужив майже 30 років. На похороні прозвучала думка, що найкращим подарунком йому стало б об’єднання цих двох Церков. Але, як часто у нас буває, про це заходить мова тільки тоді, коли хтось помирає…
У 2012-му в інформаційному просторі з вуст речників УПЦ (МП) знову пролунали звинувачення УГКЦ в прозелітизмі, зокрема в центральних областях України. За тими звинуваченнями стояли конкретні приклади – в чому цей прозелітизм полягає (греко-католицькі священики називають себе «православними»). У відповідь з’явилися роз’яснення, чому греко-католики мають право так себе називати, та приклади, коли священики і громади УПЦ на заході приховують, що належать до Московського Патріархату. Було зрозуміло: це провокація, після якої намагалися чинити репресії проти громад УГКЦ на Поділлі та Київщині. Але вона була непродуманою, оскільки викликала в місцевих ЗМІ інтерес до діяльності УГКЦ, і матеріали ці були переважно не на користь інтересів УПЦ (МП).
Ще одну інформаційну провокацію вчинили в УПЦ (КП), коли звернулися до УГКЦ із офіційним запитом, чи вона визнає їхнє таїнство Хрещення. А позаяк досі не виникало публічних проблем щодо цього питання, то, зрозуміло, що відповідь на нього в УПЦ (КП) знали заздалегідь. Але цим самим вони хотіли показати, що Київський Патріархат не є в повній ізоляції і що це тільки проблема для МП. Не варто сподіватися, що УПЦ (МП) ствердну позицію УГКЦ, висловлену Патріархом Святославом щодо цього питання, сприйме як приклад для наслідування, проте в інформаційному просторі ця тема викликала чергову дискусію, хоча й без позитивних результатів.
Патріарх Святослав 2012 року знову висловив бажання порозумітися з Московським Патріархатом. Коментуючи декларацію примирення між польським та російським народами, підписану примасом Польщі та Патріархом Кирилом, Глава УГКЦ звернув увагу, що таким чином предстоятель РПЦ розпочав діалог із локальною Церквою, частиною Католицької. «Я б дуже хотів, щоб подібна річ відбулась також в Україні. Я про це вже не один раз заявляв. Нам би було дуже приємно, якщо б почався особистий діалог на рівні наших Церков, щоб Московський Патріарх визнав УГКЦ як свого співрозмовни‑ ка, бо до цього часу про нас говорять лише зі Святішим Отцем у Ватикані, майже завжди без нас», – сказав Глава УГКЦ. Звичайно, в самій Москві на це не було ніякої адекватної відповіді. Але в листопаді, під час днів пам’яті жертв Голодомору та комуністичних репресій, біля монумента цим жертвам зустрілися й обійнялися екс-Глава УГКЦ архиєпископ Любомир Гузар і Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир Сабодан. Світлина з цієї пам’ятної миті облетіла соціальні мережі та викликала численні схвалення. А коли Митрополит Володимир навесні хворів і перебував у лікарні, його відвідав нинішній Глава УГКЦ Патріарх Святослав. Отже, в УГКЦ засвідчили, що не бачать перешкод для порозуміння з УПЦ (МП).
Цього року не виникало публічних конфліктних ситуацій між УГКЦ і РКЦ. Навпаки, відбувалися спільні зустрічі, наради, реколекції, підписували спільні звернення. Але багато питань залишаються невирішеними, зокрема спірні майнові у Західній Україні, що відобразилося й на відносинах поза Галичиною. Були зафіксовані випадки, коли римо-католицькі священики відмовляли греко-католицьким громадам у звершенні богослужінь в костелах, мотивуючи це тим, що греко-католики не повертають в Галичині костели римо-католикам. На жаль, тут даються взнаки міжнаціональні відносини та історичні жалі.
Менш публічними або ж узагалі невідомими є міжконфесійні відносини у протестантському і юдейському середовищах. Можна стверджувати, що в протестантському середовищі позитивні відносини між різними напрямками існують в межах спільних заходів, соціальних програм, навчальних закладів тощо. А якщо виникають непорозуміння, то вони є радше проблемою росту, оскільки багато молодих євангельських об’єднань виникли на основі розколів давніших великих та часто мають особистісний характер.
Про відносини між юдейськими центрами майже неможливо знайти інформації. Проте юдейські організації намагаються не конфліктувати з іншими конфесіями, релігіями.
Натомість міжмусульманський конфлікт, зокрема в Криму, вже вийшов у публічний простір. Він полягає у боротьбі за сфери впливу між різними ісламськими течіями. Тривалий час в Україні між найстарішими духовними управліннями існував неписаний поділ територій впливу, але за останні кілька років він був порушений – у першу чергу через появу радикальних течій, на які спочатку не звертали серйозної уваги, але які розгорнули активну агентурну мережу в Криму і не тільки. А коли на противагу Духовному управлінню мусульман Криму створили альтернативний духовний центр, близький до Духовного управління мусульман України, конфлікт вийшов за межі півострова. Тому створена Рада мусульманських духовних управлінь уже від початку зіткнулася з труднощами.
Понад те, в Криму час до часу провокують ісламсько-християнський конфлікт, переважно у вигляді актів вандалізму на кладовищах. Лідери ДУМК стверджують, що ці провокації організовані ззовні, натякаючи на діяльність на півострові російських організацій. Їх же звинувачували в організації інших кон‑ фліктів за межами Криму.
Регіональна співпраця: приклад для наслідування
Місцевий, регіональний рівень міжконфесійних відносин так і не розвинувся до такого ступеня, щоби стати запоручником міжконфесійного миру і толеранції. Найбільше прикладів нетерпимості у міжконфесійних відносинах можна спостерігати саме на цьому рівні.
Спроби організації місцевих (обласних, міських, районних) міжконфесійних рад мали місце ще в 90-х роках. Активніше за це взявся президент В. Ющенко, проте його розпорядження щодо обласних духовних рад так і не було виконане. Лише в деяких містах та областях створили їх, і вони діють донині. Подекуди ці ради не уконстатуйовані у формальні об’єднання – діють як неформальні, можна сказати, клуби за інтересами. Напевно найбільш успішним таке об’єднання є в Одесі. На тлі загравання місцевої влади зі своїм однопартійцем митрополитом МП Агафангелом створилося середовище, в якому плідно співпрацюють багато різних конфесій. Єпископи РКЦ, УГКЦ і Німецької Євангельсько-Лютеранської Церкви разом вітають одеситів зі святами. Численні протестантські спільноти проводять разом із католиками розмаїті культурні та соціальні заходи. А пресвітеріанська школа діє на базі салезіянського молодіжного центру. Нерідко навіть місцева влада намагається долучитися до цього співтовариства та його акцій. Хоча це не гарантує ні захисту катедрального собору РКЦ в Одесі від рейдерських атак бізнесменів, ні виділення земельної ділянки під будівництво собору УГКЦ. Але в багатьох інших проектах, особливо соціальних, ця співпраця дає і відчуття громадянського суспільства, і впевненості, що разом різні громади становлять силу, з якою мусять рахуватися. Напевно цей одеський приклад міг би бути цікавим для багатьох інших регіонів і міст особливо тепер, коли експерти прогнозують зниження рівня релігійної свободи у 2013 році, посилення режимом контролю релігійного життя.
Замість епілогу
Попри дані соціологів, що в Україні понад 70% віруючих, рівень корупції, число абортів, кількість так званих соціальних хвороб свідчить про те, що справжніх вірян дуже мало. А тому Україна залишається територією, де слово Боже не потрапило в добрий ґрунт, а переважно в бур’ян чи на каміння. Тому всьому багатоконфесійному загалу пастирів і мирян є над чим і ким працювати. А це краще робити у співпраці та взаємодоповненні, аніж воювати і «мітити» території.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-Інформаційної служби України
